Курсовая работа: Ніколя Буало як теоретик французького класицизму

Зміст

Вступ

1. Класицизм як мистецький напрям

1.1 Історичні та культурні передумови формування класицизму у Франції

1.2 Характерні риси класицизму як мистецької течії

2. Роль Ніколя Буало у формування теоретичної концепції класицизму

2.1 Сатирична та поетична творчість Ніколя Буало

2.2 "Мистецтво поетичне" Ніколя Буало як теоретичне узагальнення ідей класицизму

Висновки

Література

Вступ

Серед численних художньо-естетичних напрямів і течій, що виділяються сучасними культурологами, класицизм займає особливе місце. Саме він в історії європейської культури став першою цілісною системою, що усвідомлювала себе, сформулювала власну естетичну концепцію.

Значення цього напряму для подальшого розвитку мистецтва і літератури Нового часу було вельми важливим; достатньо лише згадати, що під знаком всіляких модифікацій класицизму процес культурної еволюції в країнах Європи, Північної і Латинської Америки проходив протягом двох століть, а неокласицистичні тенденції простежуються окремими фахівцями навіть в культурі багатоликого XX століття.

І хоча занепад класицизму відбувся в XIX столітті, про його значення і роль в історії культури до цих пір сперечаються, а художники і письменники до цих пір звертаються до його скарбниці за натхненням і сюжетами. Саме це постійне звертання нових поколінь до здобутків класицизму обумовлює необхідність осмислення і самого класицизму як культурного феномену, і місця в історії мистецтва окремих його представників. У контексті цього і була виконана дана робота на тему "Ніколя Буало як теоретик французького класицизму".

Предметом нашого дослідження є з’ясування ролі Ніколя Буало у формуванні теоретичного підґрунтя напряму класицизм у французькій літературі. Об’єктом дослідження виступають поетичні, сатиричні та наукові твори Ніколя Буало, які досліджуються з точки зору вираження в них постулатів класицизму.

Головною метою роботи є охарактеризувати внесок Ніколя Буало у становлення та остаточне формування мистецького напряму класицизму у французькому письменстві. З цього випливають завдання дослідження:

- охарактеризувати класицизм як мистецький напрям;

- проаналізувати історичні та культурні умови, що спричинили виникнення класицистичного мистецтва;

- подати характеристику поетичної, сатиричної та критичної творчості Ніколя Буало з точки зору відображення у ній основних канонів класицизму;

- охарактеризувати значення Творчості Ніколя Буало як теоретика французького класицизму.

Виконання цих завдань допоможе з’ясувати роль, яку відіграв Ніколя Буало в літературному процесі тогочасної Франції, зокрема вплив його діяльності на формування естетичної концепції класицизму.

1. Класицизм як мистецький напрям

1.1 Історичні та культурні передумови формування класицизму у Франції

Мир з Іспанією, укладений Генріхом IV у 1598 році, і публікація Нантського| едикту знаменували собою остаточне припинення внутрішніх і зовнішніх воєн, що роздирали Францію в другій половині XVI ст., і відкрили період короткочасного, але очевидного торжества абсолютизму. У громадянських усобицях другої половини XVI сторіччя поразку потерпіли крайні течії суспільного життя Франції. Імпульси, що йшли знизу, від найбільш демократичних шарів суспільства, були ще дуже розрізненими, для того, щоб сколихнути основи пануючого феодального ладу. Потерпіли невдачу і задуми реакційних сил, що прагнули закріпити в країні стан середньовічної роздробленості. Верх узяли свого роду "серединні" соціальні круги, зацікавлені на даному етапі розвитку в зміцненні внутрішньої єдності країни під твердим і могутнім керівництвом абсолютної монархії. У французькій культурі цього часу переважають не полярні тенденції — релігійно-апологетичні течії, з одного боку, або атеїстичні переконання, з іншого, а поміркованіші ідейні течії, пов'язані із світовідчуванням мислителів, що висуваються "новим" дворянством і провідними кругами буржуазії. Поширення набувають схильність до деїзму|, прагнення до розмежування віри і науки, інтерес до стоїчної філософії, раціоналістичні тенденції [3;524]. Помітним представником прогресивного табору у французькій філософії на рубежі XVI—XVII ст|. є Пьер Шаррон (1541—1603). З праць Шаррона — священнослужителя, каноніка і одночасно друга і учня Монтеня — найбільше значення має трактат "Про мудрість" (1601), твір, що прокладав шлях вільнодумності XVII сторіччя. Трактат "Про мудрість" був задуманий Шарроном як свого роду енциклопедія людинознавства, покликана створити нове зведення наукових пізнань свого часу. Шаррон-мислитель дуже багатьом зобов'язаний своєму вчителеві Монтеню. Але в трактаті "Про мудрість" виразно позначаються і нові духовні віяння, чужі великому мислителеві епохи Ренесансу. Це перш за все втрата стихійного тяжіння до діалектики і разом з тим дух раціоналізму, схильність до систематизації і нормативності. Типове, загальне постає у Монтеня крізь призму індивідуального. Шаррон же весь час підкреслює, що має справу з абстрактною і одвічною людською природою. Гнучкій і вільній композиції "Дослідів" протистоїть у нього аж до найдрібніших подробиць продуманий і неухильно дотриманий план. Показовий і дедуктивний характер цього плану. Шаррон послідовно прагне йти від загального до приватного і конкретного. Виразно виражене раціоналістичне забарвлення несуть на собі і етичні ідеали Шаррона. У основі цих ідеалів, з одного боку, лежить також успадкований від Ренесансу культ "нашої матері-природи". З іншого боку, в життєвому ідеалі Шаррона з його проповіддю помірності, обачності, стриманості позначаються і такі риси специфічно буржуазного складу розуму, які були чужі творцеві "Дослідів". Ідеї Шаррона, які по суті були вираженням передових ідей тогочасного суспільства, стали передумовою для формування естетичних та етичних норм класицистичного стилю. Широкого поширення набувають у цей час і ідеї неостоїцизму. У цьому ученні світські устремління — вихваляння сили розуму і волі, що дозволяє людині восторжествувати над своїми слабкостями, чинячи наполегливий опір ударам долі, — поєднуються з релігійними мотивами, з вірою в провидіння. Неостоїцизм зробив помітний вплив на становлення світогляду французьких класицистів. Біля витоків це учення стоїть у Франції активний діяч періоду громадянських воєн, парламентський президент Гийом Дю Вер (1556—1621), автор трактатів "Про стійкість" (1594) і "Про французьке красномовство" (1594). Якщо до Шаррону сходить французька вільнодумність XVII сторіччя, то Дю Віри був прямим натхненником Малерба, від нього тягнуться нитки спадкоємності до Декарта і Корнеля [4;93].

1.2 Характерні риси класицизму як мистецької течії

Класицизм (від лат. classicus — зразковий) склався в XVII столітті у Франції, а у XVIII столітті він перетворився на міжнародне явище, включивши у свою орбіту, у міру розповсюдження ідей Просвітництва, практично всі європейські країни. Звернення до античної спадщини як певної норми і ідеального зразку відбувалося в Європі неодноразово. Чергова спроба могла нічим не завершитися, якби ностальгія по великому минулому не впала на підготовлений раціоналістичною філософією ґрунт. Базуючись на уявленнях про розумну закономірність світу, про прекрасну ушляхетнену природу, класицизм прагнув до вираження піднесених ідеалів, до симетрії і строгої організованості, логічних і ясних пропорцій, нарешті, до гармонії форми і змісту літературного, живописного або музичного твору.

Іншими словами, класицизм прагнув все розкласти по поличках, для всього визначити місце і роль. Не випадково естетична програма класицизму встановлювала ієрархію жанрів — "високих" (трагедія, епопея, ода, історія, міфологія, релігійна картина і т. д.) і "низьких" (комедія, сатира, байка, жанрова картина і т. д.) [4; 93]. Найбільшою мірою принципи класицизму виражені в трагедіях П. Корнеля, Ж. Расіна і Вольтера, комедіях Ж.Б. Мольєра, сатирі Н. Буало, байках Ж. Лафонтена, прозі Ф. Ларошфуко (Франція), в творчості І.В. Гете і Ф. Шиллера (Німеччина), одах М.В. Ломоносова і Г.Р. Державіна, трагедіях А.П. Сумарокова і Я.Б. Княжніна (Росія).

Класицизм задавав стійку орієнтацію нового мистецтва на античний лад, що зовсім не означало простого копіювання античних зразків. Класицизм здійснював спадкоємність і з естетичними концепціями епохи Відродження, які орієнтувалися на античність.

Вивчивши поетику Аристотеля і практику грецького театру, французькі класики запропонували правила побудови в своїх творах, що спираються на основи раціоналістичного мислення XVII ст. Закони класицизму найхарактерніше виразилися в правилах побудови трагедії. Від автора п'єси перш за все потрібне, щоб сюжет трагедії, а також пристрасті героїв були правдоподібними. Але розуміння правдоподібності у класицистів своє: не просто схожість що зображається на сцені з дійсністю, а узгодженість розуму, що відбувається з вимогами, з певною морально-етичною нормою.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--