Курсовая работа: Основи раціоналізму Р. Декарта
Декарт продовжив ту принципову лінію, яка виражала ледве на найголовніший зміст соціально-філософської думки гуманістів попередніх віків. Їх опозиція схоластичній філософії і феодально-теологічному світогляду в якості найважливішого свого компоненту включала положення про природну рівність усіх людей, про однаковість людської природи. Це надісторичне поняття при усій його абстрактності стало для більшості гуманістів і їх послідовників теоретичним стержнем критики ієрархізму феодального суспільства. Декарт не сформулював жодних соціально-філософських концепцій, проте він вважав, що прогрес культури можливий лише в тому випадку, якщо знаннями будуть володіти не лише пануючі класи. Такі знання – це природничонаукові галузі, оскільки саме з ним Декарт пов’язував не лише прогрес людського суспільства, але і справу удосконалення самої людської природи.
Для Декарта були близькі думки часу про об’єднання теоретичного пізнання з практичним мистецтвом, яке мало за ціль удосконалення природи і покращення життя людини. Гуманістична філософія, поставивши епохальну проблему втілення царства людини в реальному, земному житті (на відміну від небесного життя душі у християнській схоластиці), пов’язувала її з більш глибоким розумінням самої людини, і з пізнанням її, сприяти її подальшому розвитку. Схожість цих ідей визначалась самим часом, тодішньою епохою. Один з друзів Декарта Д’алібер, наприклад, мріяв створити за свої кошти школу мистецтв і ремесел, де робітники змогли б, не відволікаючись від свого щоденного ремесла, у вільний час удосконалюватись в теоретичних знання. Багато теоретичних питань, якими займався Декарт, приваблювали його саме тим, що від вирішення цих питань залежало виконання важливих практичних задач.
Думки Декарта про перетворення науки і перші кроки до втілення цієї ідеї не випадково виникли у Голландії. Саме спосіб життя її суспільних класів (Буржуазна революція 1566-1609 рр), природа і історія країни сприяли ходу думок саме в такому напрямку. У Голландії були опубліковані основні книги Декарта: "Правила для слідування розуму", "Роздуми про метод", "Первоначала філософії" та ін. У них геній Декарта виразився завдяки тим дослідам і роздумам, які охоплювали не лише область філософії, але і майже всі знання про природу.
Пізніше з розвитком ідей дуалістичного підходу, вчений заслужено став одним із тих революціонерів, зусиллями яких і була створена наука нового часу, утворювався новий тип суспільства і людини, який і виразився як в соціально-економічному житті, так і в ідеології епохи. Ідея про те, що на істину з більшою імовірністю може наштовхнутись окрема людина, ніж цілий народ, наочно показало життя цього французького філософа і математика, засновника "нової філософії". Відштовхуючись від власного "принципу очевидності" (інтуїції), він екстраполював її на нову культуру, наголошуючи, що будь-яке знання не можна приймати за істинне, якщо воно не пізнане з очевидністю, це знання може бути перевірене за допомогою природного "світла розуму". Декарт вважав, що цей розум – не порожній, він з самого початку містить у собі вічні і необхідні істини, на які і орієнтується при здійсненні логічних операцій виведення і доведення. Але для того, аби розум міг створювати нові ідеї, йому необхідне щось, що можна покласти за основу, що володіє настільки зрозумілою істинністю, що не буде викликати сумніву. Включення в роздуми розуму ідей і суджень, таким чином, можливе лише тоді, коли вони представляються розуму настільки ясно і чітко, що це не може дати жодного приводу для сумніву в їх достовірності.
У трактаті "Правила для слідування розуму" Декарт намагався показати шлях розвитку цього "світла розуму", аби його носій, досягнувши певного ступеню досконалості, мистецтва, зміг відкрити, "винайти" і осягнути із самого способу удосконалення розуму шлях пізнання Істини. Це, відповідно, правила як прийоми, нормативи. Але в той же час – це правила методологічні, характерні для Нового часу: істина невідома попередньо, її необхідно відкрити, винайти за допомогою методу, знаряддя, яким може скористатись будь-хто, незважаючи на розвиток його розуму, для успішного вирішення завдання – ввести ключове, принципово нове розділення на тих, хто пізнає і незалежний від них об’єктивний світ самих речей, які можуть бути пізнані. Звідси береться і суб’єкт-об’єктне протиставлення у Декарта.
Для розвитку розуму Декарт розробив цілу низку правил:
- "Ціллю наукових занять повинне стати спрямовування розуму таким чином, аби він виносив міцні і істинні судження про усі предмети, які зустрічаються"
- "Потрібно займатись лише такими предметами, про які наш розум здається здатним досягнути безсумнівного і достовірного пізнання"
- "В предметах нашого дослідження потрібно відшуковувати не те, що про них думать інші чи що ми думаємо про них самі, але те, що ми ясно і очевидно можемо встановити чи надійно дедукувати, оскільки знання не може досягнуте по-іншому"
- "Метод необхідний для відшуковування істини" … "Краще зовсім не думати про відшуковування будь-яких істин, ніж робити це без якогось методу.". "Ніколи не сприймати за істину те, що брехливе і досягати пізнання всього"
- "Весь метод полягає в тому порядку і розміщенні того, на що спрямовано вістря розуму з ціллю відкриття якоїсь істини. Ми суворо дотримуємось його, якщо будемо поступово зводити темні і смутні положення до більш простих а потім прагнути, виходячи з інтуїції найпростіших, підніматись по тим же сходинкам до пізнання усіх інших"
- "Для того, аби відділяти найбільш прості речі від складних і дотримуватись при цьому порядку, необхідного у ряді речей, в якому ми безпосередньо виводимо якісь істини з інших істин, які із них є найбільш простими і як відносяться від них інші: далі, ближче чи однаково".
- "Для завершення знання потрібно те, що відноситься до нашого завдання, разом і окремо оглянути послідовним і неперервним рухом думки і охопити достатньою і методичною енумерацією"
- "Якщо серед речей зустрінеться якась одна, яку наш розум не може охопити, достатньо зрозуміти, то потрібно на ній зупинитись і не досліджувати інші, які ідуть за нею, утримуючись від даремної праці"
- "Потрібно звертати вістря розуму на найбільш незначні і прості речі і довго зупинятись на них, доки не звикнемо чітко і ясно бачити в них істину"
- "Для того, аби зробити розум проникливим, необхідно вправляти його у дослідженні речей, які уже знайдені іншими, і методично вивчати усе, навіть найбільш незначні мистецтва, але особливо ті, які пояснюють чи передбачають порядок"
- "Після того, як ми засвоїмо декілька простих положень і виведемо з них якесь інше, корисно оглянути їх шляхом послідовного і неперервного руху думки, обдумати їх взаємостосунки і чітко уявити одночасно найбільшу їх кількість, завдяки цьому наше знання зробиться більш достовірним і наш розум набуде більшого кругозору".
- "Нарешті потрібно використовувати усі допоміжні засоби інтелекту, уяви, почуттів і пам’яті як для чіткої інтуїції простих положень і для вірного порівняння того, що шукаємо з уже відомим… так ще і для того, аби знаходити ті положення, які повинні бути порівнювані між собою; тобто, не потрібно нехтувати жодним із засобів, які знаходяться у підпорядкуванні людини".
- "Коли ми добре розуміємо питання, потрібно звільнити його від усіх непотрібних уявлень, звести його до найпростіших елементів і розбити його на таку ж кількість можливих частин через енумерацію".
- "Сказане необхідно віднести і до реальної протяжності тіл; цю протяжність потрібно повністю уявити у вигляді простих фігур, таким чином воно робиться більш зрозумілим для інтелекту"
- "Часто також корисно малювати ці фігури і надавати їх зовнішнім почуттям для того, аби таким чином нам було легше зосереджувати увагу нашого розуму"
- "Що ж стосується речей, які не вимагають на даний момент уваги нашого розуму, хоча і необхідних для висновків, то краще зображати їх у вигляді скорочених, аніж повних фігур. Таким чином пам’ять не буде нам зраджувати і разом з тим думка не буде розпорошуватись, аби втримати в собі ці зміни, в той час, як вона зайнята виведенням інших.
- "Зустрівши труднощі, потрібно їх проглядати прямо, не звертаючи увагу на те, що деякі з їх термінів відомі, а деякі невідомі, і інтуїтивно слідувати вірним шляхом по їх взаємній залежності".
- "Через цей метод роздумів потрібно знайти стільки величин, виражених двома різними способами, скільки невідомих термінів ми допускаємо в якості відомих, для того, аби прямо оглянути ускладнення, оскільки таким чином ми будемо мати стільки ж порівнянь між двома різними термінами".
- "Віднайшовши рівняння, потрібно здійснити пропущені нами дії, жодним чином не користуючись множенням, коли буде доцільно ділення".
- "Якщо є багато таких рівнянь, їх усіх необхідно звести до одного, а саме до того, члени якого займуть меншу кількість ступенів в ряді неперервно пропорційних величин, відповідно якому вони і повинні бути розміщені по порядку".[Декарт Р. Избранные произведения. М. Госполитиздат. 1950, с.79-160. ]
Обдумуючи ідею нової організації суспільства і життєдіяльності людини, Декарт ставить істинне знання необхідністю і для пізнання, і для втілення в практичному житті. Те, що раніше відбувалось стихійно, він хотів поставити предметом свідомої і цілеспрямованої волі, яка керується принципами розуму. Людина повинна контролювати історію у всіх її формах, розпочинаючи від будівництва міст, державних інститутів і правових норм, і доходячи до науки. Наукове знання повинне бути побудоване як єдина система того, що раніше виглядало лише зібранням випадкових істин. Основою (точкою відліку) такої системи повинне стати найбільш очевидне і достовірне твердження (своєрідна істина в останній інстанції). Таким висловом є "мислю, отже існую". "Евдокс. Отже, оскільки ти не може заперечувати свої сумніви, але, навпаки, явно сумніваєшся, причому настільки явно, що не можеш сумніватись у своєму сумніву, то істинно, що ти, що сумніваєшся, існуєш, причому це настільки істинно, що більше ти в цьому сумніватись не можеш" [Декарт Р. Разыскание истины посредством естественного света// Декарт Р. Соч.: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.I. - С. 154-178 – с. 165 - С.166 ].
Декартівський сумнів був породжений особливим методом дискутування ще у філософських класах школи Ла-Флеш, де навчався філософ. Усі положення він намагався попередньо узгодити, звівши їх до одного аргументу, але настільки міцного, що його заперечити було надзвичайно складно. Розроблений детальніше у пізніші часи, сумнів був покликаний Декартом знести попередню, традиційну культуру і відмінити попередній тип свідомості, аби тим самим розчистити грунт для побудови нової будівлі – культури раціональної по самій своїй суті. Антитрадиціоналізм – альфа і омега філософії Декарта. Така нова наука, нова раціональна культура могла бути побудована лише за допомогою логічної дедукції, виходячи із аксіоматичних настанов, отриманих методом сумніву.
Виходячи із попередньої філософії, заперечуючи її, будучи, таким чином, антитрадиціоналістом, сам Декарт визнавав, що одночасно, він спирався на неї. Декарт переконаний, що створення нового методу мислення вимагає міцної основи. Така основа можлива лише в самому розумі, в його внутрішньому першоджерелі – самосвідомості. Cogito ergo sum (мислю, значить існую) – це базовий принцип раціоналізму Декарта [Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках// Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 – c.269 ]. Цей аргумент передбачає переконання у перевазі розуму над чуттєвим, не просто принцип мислення, а суб’єктивно пережитий процес мислення від якого неможливо відділити власне мислячу людину. Але висуваючи це судження як самоочевидне, він іде слідом за Августином Блаженним, полеміка якого з скептицизмом античності вказала на неможливість засумніватись, принаймні, в існуванні самої особи, яка сумнівається (так Декарт доводив безсумнівність людського "Я"). Тут виявляється спільність у розумінні онтологічної значимості "внутрішньої людини", яка отримує своє вираження у самосвідомості. Сама категорія самосвідомості, яка відіграє центральну роль у новій філософії, була по-суті не знайома античності, адже значимість свідомості – це продукт християнської цивілізації. Та і самосвідомість у Декарта як принцип ще не набуло повної автономії – істинність вихідного принципу як знання ясного і чіткого гарантовано у Декарта наявністю Бога, всемогутньої істоти, яка вклала у людину природне світло розуму. Самосвідомість вважається Декартом вихідною точкою для будь-якого іншого знання. Із таких роздумів аксіоматично виростала будівля науки французького мислителя.