Курсовая работа: Основні етапи становлення світової політичної думки

Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі

- політична думка перебувала під впливом теології;

- догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами;

- доктрина «двох мечів» (один меч церква зберігає при собі, інших вручає володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви

Політична думка нового часу:

Ніколо Макіавеллі (намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність віровчення важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди,. Відстоював гасло «мета виправдовує засоби», що означало можливість порушення задля слави і могутності моральних норм. Допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку. Основні принципи політики за Н.Макіавеллі можна узагальнити так:

А) для того, щоб управляти треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання і інтереси;

Б) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

В) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

Г) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противником пасток;

Д) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

Е) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

Ж) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден (сформулював поняття суверинітету як істотної ознаки держави. Суверинітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. Основними ознаками суверинітету є: 1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо – у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; 2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявляється в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого; 3) незв’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв’язана правом як виявом загальної справедливості); 4) невідчудженість і неподільність влади. Суверенна влада має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди (визнання того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід’ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені у природньому (додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному і у відповідності до цього розуміння вони пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми:

Т. Гоббс – як «війну всіх проти всіх» (люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі, щоб позбутися постійного страху за своє життя);

Дж. Локк хоч і підкреслював мирний характер людей у природньому стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей (люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості);

Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства (трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи. Руссо вважають засновником концепції народного суверинітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу є невідчудженою і неподільною. Руссо критикував прихильників поділу влади. Суверинітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Руссо заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, відображає інтереси окремих партій і клік, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Концепція розподілу влади:

Дж. Локк вважав, що влада поділяється на законодавчу (встановлює норми поведінки громадян), виконавчу (вживає заходів щодо застосування законів) і федеративну (визначає відносини держави з іншими державами). Судову владу Дж. Локк не відмежовував від виконавчої.

Ш. Монтеск’є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Концепції правової держави:

І. Кант відстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава – це об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

В.Ф. Гегель заклав теоретичні засади концепції громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, грунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке у своїх діях повністю покладається на правосуддя, - захист свободи і приватних інтересів громадян. Він розумів громадянське суспільство як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом і в рамках правових відносин захищають інтереси особи та груп на державному рівні.

Політична думка в США У XVIII ст

Бенджамін Франклін (наприкінці 60-х років відмовився розглядати Британську імперію як єдине органічне політичне утворення і розвинув ідею homerule, тобто самоуправління північно-американських провінцій, відповідно до якої північно-американські штати й Англія поставали як дві рівноправні й суверенні частини імперії; зовнішня законодавча влада належала місцевим асамблеям і парламенту, а королю відводилася роль посередника між двома владами; права й свободи американців і жителів метрополії регулювалися конституціями, які вони самі схвалили; у провінціях роль конституції виконують хартії. уСі намагання парламенту поширити свої закони на провінції розглядав як намагання політичної узурпації, при цьому посилався на вчення про право кожного народу на укладання «суспільного договору» та його скасування, якщо він перестав відповідати інтересам підданих. Не будучи прибічником радикальних політичних змін, послідовно відстоював ідею незалежного та гармонійного розвитку своєї країни як «країни праці», в якій не буде різкої поляризації між багатими і бідними, між розкішшю одних і аскетизмом інших, де люди житимуть в стані «щасливої поміркованості», де республіканська влада керуватиме всіма матеріальними перевагами і політичними навичками. Йому належить одна з версій плану конфедерації штатів під назвою «Об’єднані колонії Північної Америки», він був активним укладачем Статей Конфедерації 1781 року, а аткож Декларації незалежності й проекту федеративної конституції Філадельфії);

Томас Пейн (у памфлеті «Здоровий глузд» доводив, що боротьба північноамериканських штатів за свою незалежність є природним правом кожного народу. Захищав ідеї республіканського самоуправління колоній і сміливо критикував недоліки спадкової монархії та напівреспубліканського парламенту метрополії. Одним з перших провів різницю між суспільством (громадянством) і державою (правовою). На його думку, держава є продуктом суспільства й відрізняється від нього як за походженням, так і за завданнями. Суспільство створюється нашими потребами, а уряд - нашими недоліками. Суспільство в будь-якому становищі є благо, уряд, навіть найкращий, є лише необхідним злом, у гіршому випадку – це зло нестерпне. Якби люди не мали вад і будували свої стосунки на засадах справедливості, то уряди були б непотрібні. Відстоював право народу на знищення політичного ладу, котрий не відповідає його інтересам і цілям. Політичним ідеалом Пейна була демократична республіка із загальним виборчим правом, широким рівним представництвом, оскільки діяльність уряду, на його думку, перш за все потребує хисту й здібностей, а ці якості не переходять у спадщину, їх кращому виявленню сприяє саме республіканська форма правління. Велике політичне значення мала критика Пейном церкви, релігійного фанатизму.[1] Він вважав, що релігія є знаряддям деспотизму. Велику увагу приділяв Пейн питанням соціальної справедливості, пом’якшенню антагонізму між багатими і бідними.[2] Щоб ліквідувати небезпеку соціального вибуху потрібно усунути із суспільства ненависть. А цього можна досягти лише тоді, коли власність приноситиме нації щастя, яке поширюватиметься на кожну людину. Виступав за пропорційне до прибутків обкладення податками, що могло забезпечити встановлення власності на твердому фундаменті національних інтересів і національному захисті);

Томас Джефферсон (автор Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки, яку К.Маркс назвав першою декларацією прав людини.[3] Однак сучасні вчені твердять, що ідеї, які викладені в Декларації, не придумані ДЖефферсоном, а у великій мірі взяті з праць Дж.Локка, а Декларація не була окремою філософією, бо її можна назвати коротким виразом переконань, які вже були у американців.[4] У Декларації рівність, свобода, право на повстання визначаються природними правами народу і не можуть бути у нього відвбрані. Джефферсон наголошував на тому, що природні права вищі за закони, які видає державна влада. За рахунок внесення до Декларації положення про природні права вдалося досягти державного вивчення суб’єктивних прав особи, завдяки чому встановлювалися перепони сваволі з боку держави. Політичним ідеалом Т.Джефферсона, як захисника інтересів дрібних виробників, стала демократична республіка фермерів. В ній народ бере участь через своїх представників в управлінні державою, всі посадові особи вибираються на обмежений термін та підлягають народному контролю. З цих позицій мислитель критикував погляди Ш. Монтеск’є, як прихильника монархічної форми правління. Він негативно ставився до твердження Монтеск’є про те, що республіка по природі своїй вимагає маленької території. Виступав за надання народу дійсних прав на участь в політичному житті країни та проти того, щоб державою керували багаті люди);

Джон Адамс (у своїй тритомній монографії «На захист конституційної урядової влади в Сполучених Штатах Америки» відстоював ідею поділу влади, а також систему стримувань і противаг. Був прихильником того, що існування соціальних відмінностей і різноманітних соціальних груп та класів є неминучим. Він досконало проаналізував усі відомі системи державного устрою Європи і порівняв їх із досвідом окремих американських штатів. Вважав, що аристократія поставала в історії як панівний елемент будь-якого цивілізованого суспільства. Усі форми правління – монархію, аристократію, демократію – вважав втіленням деспотизму. Найбільш вдалою формою правління вважав змінашу форму, трьохелементний баланс викоанчвої влади, верхньої аристократичної і нижньої демократичної палат, що разом утворюють форму збалансованої урядової влади);