Курсовая работа: Основні етапи становлення світової політичної думки

Джеймс Медісон (завдяки його зусиллям в США вперше на практиці була втілена ідея розподілу гілок влади, створена система стримувань і противаг. Надаючи перевагу принципові свободи, Медісон вбачав гарантію громадянської свободи в різноманітності поглядів та інтересів. Свобода виникає за умови балансу протилежностей, рівноваги соціальних сил та інтересів, що протистоять одне одному. Цей баланс має підтримуватися взаємним «соціальним контролем». Основою поділу гілок влади має бути визнання за кожною з них свого волевиявлення, а також те, щоб жодна з них не втручалася у прерогативи іншої. Контроль може здійснюватися введенням права вето, імпічменту, зміни президента кожні чотири, вісім років. Меншість і фракційність у політичному житті – природні явища, оскільки вони пов’язані з нерівномірним розподілом власності, що й породжує різницю в поглядах і згруповує людей у класи та політичні організації з їхніми особливими інтересами. Фракційність це й наслідок і умова демократії).

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках ХІХ ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркхеймом.

Основні положення соціологічного позитивізму (позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися питань теорії політики):

- перенесення на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук;

- звільнення соціології від метафізики;

- відмова від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні.

Погляди «позитивістів»

О. Конт (розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній з них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка грунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов’язку, порядку і прогресу);

Г. Спенсер (відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Він розрізняв два типи суспільства – військове і індустріальне. У військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорсткої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріщі, підступніші. В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у «добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів». Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш». Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства);

Е. Дюркхейм (заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки:

- соціальні факти (дії, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;

- до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища – чи моральні, чи релігійні – як матеріальні об’єкти;

- потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;

- духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;

- суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;

- суспільство стає нестабільним в умовах аномії – відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські ідеї, за Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність соціології Вебера від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв’язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття «закон»;

відстоює думку, що наукові теорії, гипотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;

передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М.Вебер виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне (існує в країнах Західної Європи і США і передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур), традиційне (спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління, і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам) і харизматичне (спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя, для якого властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції).

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розглядав бюрократію як апарат управління – ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. Бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Паретто, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса.

Погляди представників елітарних концепцій

В. Парето (обґрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким владу спочатку захоплює та еліта, яка використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта «левів»), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта «лисиць». Циркуляція еліт відбувається також по вертикалі і настає тоді, коли еліта перетворюється у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції);

Г. Моска (сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, н7езалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого типу і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії);

Р. Міхельс (сформулював «залізний закон олігархії», згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотній і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямком, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережень. У такому розумінні методологія біхейвіоризму передбачає розгляд лише поведінки, яка зафіксована; вдосконалення методики реєстрації фактів, що грунтується на математичних і статистичних даних; проведення робіт безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; надання переваги процесам, які можна спостерігати і лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності, політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень. У рамках цього напряму виділяється дві концепції: