Курсовая работа: Особливості юридичного змісту правовідносин
З цього боку, якщо формою первинних залишаються юридичні права та обов'язки, їх зміст розглядається як діяльність, але не будь-яка, а лише юридична її сторона, зазначена у правовій нормі. Проте розуміння форми та змісту вторинних правовідносин не змінюється. Тобто це юридичні права і обов'язки та юридична діяльність.
У світлі викладених вище аспектів, первинні І вторинні правовідносини характеризують також соціологічний напрям, бо в них присутня юридична діяльність. Разом з тим існують правові норми, які визначають правосуб'єктність суб'єктів права, компетенцію і структуру органів влади та управління і т.п. Саме під час реалізації цих норм права виникають правовідносини як зв'язок між суб'єктами, суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, тобто — правовідносини-зв'язок.
Ці правові відносини мають на увазі ті дослідники, що розглядають нормативно-логічний і соціологічний аспекти розуміння правовідносин як етапи у механізмі правового регулювання. Так. згідно з С.С. Алексєєвим. на основі правових норм складаються різноманітні загальні правові зв'язки, які опосередковують правосуб’єктність, громадянство, загальний дозвіл або заборону, конституційні права та обов'язки. Лише на цій основі виникають та функціонують різноманітні конкретні правовідносини (правовідносини у соціологічному їх розумінні) .
Саме ці конкретні правовідносини характеризують третій аспект розуміння правовідносин, який є порівняно новим й істотно відрізняється від попередніх. Він має психологічний відтінок, бо приділяє певну увагу індивідуально-психологічним чинникам людської поведінки. Зокрема, К.М. Гарагапин і О.В. Погодін, досліджуючи це явище, визначають його форму як зовнішній прояв правовідносин, як визначення їх на поверхні суспільної практики як певну дію або бездіяльність. Виходячи з такого розуміння форми, змістом цього явища є процес взаємодії комплексу об'єктивних та суб'єктивних факторів: суб'єктів правовідносин; суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, юридичних свобод та процедури їх виконання, благ матеріального і духовного характеру; юридичних фактів й фактичних підстав; форм та засобів отримання бажаних благ; рівня інтелектуально-емоційно-вольового засвоєння елементів правовідносин; культурно-морального рівня поведінки суб'єктів; інтелектуального й емоційного сприйняття й оцінки як власної поведінки, так і поведінки протилежної сторони . На їх думку, формою правовідносин є діяльність, змістом — процес взаємодії соціально-психологічного і предметно— юридичного чинників. Якщо форма відкрита й доступна під час першого сприйняття, то зміст, приховано від погляду неозброєного теоретичним аналізом і синтезом.
Особливістю розглянутого аспекту є розширене тлумачення змісту правовідносин. Його автори спробували дослідити ті канали, якими відбувається підключення людського фактора. Тобто яким чином юридичний мотив набирає силу регулятивного імперативу в сощально-психологічній й ідеологічній мотивації поведінки .[1,c.46-55]
З огляду на викладене, можна зробити висновок, що всі зазначені аспекти поняття правовідносин висвітлюють різні боки та різні різновиди одного суспільного явища — відносин. Підставою для такого висновку є те, що всі точки зору на характеристику правовідносин використовують не однакові теоретико-методологичні підходи, які відображають, в першу чергу, мету дослідження. При цьому не надається достатньої уваги особливостям правовідносин різних типів, що веде до спроб сформулювати загальні поняття, які поширюються лише на один з типів або різновидів правовідносин.
Зазначене ще раз підтверджує багатоаспектність та різноманітність феномена "правовідносини" і дає методологічні підстави дослідження його різних сторін.
Отже Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст. Матеріальний зміст — це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права; юридичний зміст — це суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін. Правове регулювання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочносте і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов'язки суб'єктів в межах окремо взятих правовідносин, кореспондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст.[3,c.343]
2. Поняття та структура суб’єктивного юридичного права.
Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.
Юридичний механізм забезпечення прав людини – це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.
Він складається з таких елементів:
1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому особливого значення набуває визначення і закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових актів.
2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини – це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб’єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.
3) Юрідичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини.
4) До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.
5) Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізіції, відновлюються порушені права.
Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.
У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави1 .
Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:
1. Особисті (громодянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25–35).
2. Політичні – що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на діяльність держави ( статті 36–40).
3. Економічні – покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41–44).
4. Соціальні – що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46–50).
5. Культурні – покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53–54).
6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких – запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.
Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов’язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характерезується можливістю діяти на свій розсуд.
Інша справа – свобода, як суб’єктивна можливість здійснювати або нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично тотожний терміну “суб’єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.
Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід’ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складают?