Курсовая работа: Особливості проблематики в творі В. Голдінга "Спадкоємці"

Ми читаємо міф, казку, фантасмагорію, письменник поміщає своїх героїв у вигадливі ситуації, ірреальні обставини, за яких угадується сучасний світ. Духовна неповноцінність героїв, їх обезлюднювання знаходять матеріальне втілення в метафорах, символах, алегоріях, чим, власне кажучи, і багата притча. Хоча, як затверджував сам автор, “бути автором притч - невдячне заняття. По самій природі свого ремесла творець притч дидактичен, хоче дати моральний урок. Люди не люблять моральних уроків” [1. c. 67].

Однак саме за мудрі уроки, що дав майстер людям, він був нагороджений Нобелівською премією в 1983 році. Шведська Королівська академія вручила йому високу нагороду “за романи, що з ясністю реалістичного оповідального мистецтва, що сполучається з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають осягнути умови людського існування в сучасному світі”.[8. c. 362] У 1988 письменник був прoсвячений у лицарі.

Перший роман В.Голдінга “Володар мух” (1954) приніс йому визнання і славу. Власне за цей твір В.Голдінгу 1983 році отримав Нобелівську премію. Після того, як критики стали відзначати антиутопічний характер роману, письменник не без іронії згадував: “Я почувався наче той пан, котрий відкрив, що ціле життя говорив прозою. Я був, як виявилося,...антиутопістом. спочатку далекий пейзаж був порожнистим, тоді, звичайно, виник Платон. У полі зору з’явився Томас Мор... Раптом у ноновому світлі заблищали імена – Батлер, Свіфт, Вольтер, Дефо, Шоу, Уеллс, Хакслі, Орвелл...”[1. c. 63] Будучи за своєю природою моралістом, В.Голдінг протиставляє свої романи антиутопіям і прагне “створити людську мораль, людську істоту, яка не здатна вбивати собі подібних, експлуатувати чи грабувати. Тоді ніхто не матиме потреби писати утопії, сатири чи антиутопії, оскільки ми самі станемо мешканцями утопії”.[1. c. 162]

Таким чином, В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисно оголюючи її беззахистність перед злом, і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.

Гострота морально-етичної проблематики характерна і для наступних філософських романів-притч Голдінга – “Спадкоємці” (1955), “Вільне падіння” (1959), “Шпиль” (1964, рос. переклад 1968) і ін.

Реалістичність в описі дійсності сполучається в Голдінга із символікою, що виростає із сюжету його романів, що тяжіють до філософських узагальнень, що, однак, виражаються в образній формі, а не дидактично.

В своєму дослідженні Скороденко В. відзначає: “Його романи – глибокі і досить песимістичні міркування про природу людини, про її суперечливу сутність, що сполучить добро і зло. Людина й історія, людина і моральність – постійні константи його романів, особливо романів-притч, романів-парабол (“Володар мух”, 1954; “Спадкоємці”, 1955; “Злодюжка Мартін”, 1956; “Вільне падіння”, 1961; “Шпиль”, 1964). Розглянуті в них конкретні колізії узагальнюються, міфологізуються до всеохватно-універсального масштабу.” [14. c. 16] “Володар мух” що здобув Голдінгу світову популярність був переведений на усі ведучі мови світу. Історія цивілізації як би прокручена в ньому в зворотному напрямку: англійські підлітки, що потрапили в результаті катастрофи на незаселений острів, з разючою швидкістю утрачають усі дуже поверхово засвоєні ними навички цивілізованого способу життя і відносин друг до друга. Дикунство – глибоко захована сутність людини, зло споконвічне є присутнім у його душі й в екстраординарних обставинах розум виявляється перед ним неспроможний – до такого невтішного висновку приходить письменник. А Звєрєв указує на таке: “Дуалізму раціо і деякого “візіонерства”, святості, що допомагає проникнути в сутність речей, – незмінна дихотомічна константа романів-притч Голдінга.”[6. c. 192] “Пітьма світу”, “темрява людського серця” пильно досліджується Голдингом у “Спадкоємцях”, “Вільному падінні” і “Шпилі”, одному із самих проникливих його романів. Письменник дійде висновку, що рух цивілізації, її досягнення (що символизує в романі зведення шпиля над собором) оплачені загибеллю людей і посиленням їхньої ненависті друг до друга. “Ніщо не відбувається без гріха”[4. с. 456] – з гіркотою переконується священик Джослін, герой роману, одержимою начебто святою ідеєю – зведенням шпиля. І однак надія на порятунок від мороку і злості завжди залишається в романах Голдінга. Вона – у прославлянні духу творчості, добра, любові. Шпиталь А. відзначає: “Для поетики письменника характерно органічне сполучення конкретного, фактурно-насиченого плану, яскраво виписаних індивідуальних характерів з алегорично-узагальненим рівнем, що вбирає в себе алегорію, пародію, параболу, – риси міфологічної художньої структури”. [17. c. 41]

Дослідниця творчості Голдінга, Соломія Павличко вказує на те, що: “За десятиліття літературної діяльності Голдінг-мислитель не зазнав якоїсь серйозної світоглядної еволюції. Основні філософські ідеї його творчості визначилися в перших романах, а надалі письменник немовби доводив кожну окрему ідею до логічного завершення. В результаті життя людини постає в романах Вільяма Голдінга як трагедія, трагедія нерозуміння – контакту немає ні між двома окремими людьми, ні між цивілізаціями (можна витлумачити роман “Спадкоємці” ще й як драму нерозу­міння людей, що перебувають на різних відтинках ево­люційного розвитку людства), трагедія подвійності думки; змішаність дійсності й ілюзії – хвороба всіх героїв Гол­дінга.” [9. c. 266] Отже, центральна філософська тема письменника – не­спроможність розуму. І справа не лише в тому, що неро­зумне суспільство, засноване на принципах раціоналізму, – нерозумна людина взагалі. Хоча шпиль стоїть, розум Джосліна, який уздрів його у своєму видінні, слабкий і недовершений. Кожен роман Голдінга – це історія краху чергової ілюзії.

В пізнавальній діяльності окремої людини Голдінг шу­кає суті пізнання загалом, а кожен його герой – носій певної авторської ідеї. Розглядаючи “Злодюжку Мартіна”, критики зазначали “байдужість Голдінга до характеру людини, боротьбу якої він показував”[7. c. 76]. І справді, проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної лі­тератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Уні­версальності голдінгівських героїв кореспондують і макси­мально розмиті контури історичного часу й простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважли­віших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприй­няв і не прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну.

Голдінг, як правило, не любить своїх героїв. Часто він намагається приховати своє особисте ставлення, але ав­торський голос вчувається в найпесимістичніших сентен­ціях і найтрагічніших ситуаціях. Але навіть автор – у цьому переконаний письменник – не має монополії на істину. Голдінг сповідує принцип множинності голосів і картин світу. Кожне конкретне явище має різні сенси, його можна розглядати під безмежною кількістю кутів зору. І в той самий час життя, дійсність для письменника по суті статичні, незмінні в головних своїх формах. І ставлення до нього визначається трьома, принципами – скептициз­мом, релятивізмом і песимізмом. Художній світ кожного роману при цьому доволі цілісний, у ньому витримані про­порції, які відповідають реальним, та все ж читача не покидає відчуття нереальності, умовності, книжності, літе­ратурності цього світу, цілісність якого часто цілком умовна.

Переважна частина повоєнних англійських прозаїків по­вернулася до традиційних форм оповіді. Про це часто пишуть дослідники, хоча не завжди включають у цей есте­тичний рух Голдінга: “Визначення художнього почерку, стилістики Голдінга передбачає розмову про шляхи анг­лійського модернізму другої половини XX століття. Безпе­речно, за філософськими поглядами і принципами, то­тальністю відчаю, а також за схильністю до символічного моделювання, кодування образної системи, відданістю жанрові притчі Голдінг належить модернізмові. Однак романам його не чужий, дух традиційності.” [13 c. 266]. Вони дають негативну відповідь тим критикам, які вирішили, що традиційні романні форми себе остаточно вичерпали.

Соломія Павличко вказує, що “Доволі важко визначити вчителів або попередників Голдінга серед англійських прозаїків минулого. Однак він не вигадує ні нових форм, ні якихось особливих художніх прийомів, користуючись відомими і безліч разів випробу­ваними формами: робінзонадою, романом виховання, дорожним щоденником та ін.”[11. c. 326]

Скороденко відзначає: “Голдінг – блискучий майстер жанру філософської притчі, хоча перелік його творів складається не з самих тільки шедеврів. Однак у кращих своїх зразках його проза вишукано красива. Вона має внутрішні словесні течії, їй властиві багаті й складні ритми, ключові образи й лейтмотиви.”[14. c. 16]

“Прозаїк – майстер повтору і контрапункту. В розвитку сюжетних ліній та умоглядних ідей спостері­гається сувора логіка і взаємопов'язаність. У цій прозі немає випадкових, зайвих слів, усе в ній доцільне і працює на головну ідею.” - пише про нього А. Чамєєв. [16. c. 19] Треба також зазначити, що Голдінг чудово володіє діалогом. У його видимій прозорості і простоті закодовані найскладніші філософські побудови. Загалом кожен роман Голдінга – за­гадка, своєрідний код, у якому заховані думки автора. Найголовніші з них повторюються від роману до роману, але сам шифр – художня мова – настільки складний і мінливий, що не так легко збагнути й охопити всю полі­фонію авторських ідей. Тим більше, що за висловлюванням С. Павличко “Голдінг, як і кожен письменник, досягав не лише успіхів, але й зазнавав поразок. Не завжди притча складалася в таку блискучу і багатогранну картину, якою був перший його шедевр “Володар мух” або пізніше – “Шпиль” чи “Ритуали плавання”[9. c. 268] .

Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2 .1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

В. Голдінг не професійний психолог чи філо­соф, але за штибом свого обдарування, художнь­ого мислення і бачення світу належить до яскра­вих талантів.

Сюжетні колізії, засоби образотворення, характери персонажів його роману позначені філософською схемою та психологічною дос­товірністю. Резонними у цьому аспекті видаються слова дослідників творчості письменника Мері Кінкід-Вікс і Яна Грегура: “Що вирізняє “Спадкоємців" – це могутні й яскраві риси самої оповіді і враження цілковитої ясності змісту, пізніші твори складніше читати і розуміти. “Спадкоємці” найкращим чином виконує базове завдання новеліста – розповісти добру історію і також відповідає рецептові Конрада: силою пи­саного слова примусити чути, примусити відчу­вати... і понад усе примусити бачити”.[7. c. 117]

Отже, в його романах вони побачили, з одного боку, чіткість інтелектуальної схеми, з іншого – правдиво розказані історії.

Але не подібні сентенції, на мою думку, є виз­начальними. Роман В.Голдінга вражає точністю в окресленні психічного стану персонажів, психологічною умотивованістю їх дій. Лишити поза ува­гою, не використати цей обширний фактичний ма­теріал – значить збіднити сам процес аналізу твору, применшити гостроту художнього бачення і відчуття.

На моє глибоке переконання, роман “Спадкоємці” може слугувати професійним пси­хологам як ілюстративний матеріал у процесі роз­гляду емоційних станів і дій суб'єкта, та генетичної теорії розвитку Л.С. Виготського.

У своєму романі У. Голдинг відтворює за допомогою уяви мир неандертальця, розповідаючи історію про сімейну групу цих долюдських істот (Народу) що полюють і про те, як вона руйнується при зіткненні з плем'ям більш розвитих (Нових) людей. Заради свого ж блага перші зобов'язані розвиватися, незліченні покоління створюють культуру, що сприяє кращої адаптації до оточення. У той же час перед лицем куди більш тонко організованої практики Нових Людей, що роблять раптовий набіг на місце існування Народу, викрадають при цьому двох молодих людей. При цьому ясно видні границі їхніх можливостей у використанні мови для інтерпретації і планування подій, що тільки і могли б врятувати Народ від остаточної поразки.

У висвітленні цієї теми еволюційного розвитку У. Голдінг ставить перед собою важливу проблему в руслі риторики: представити світ Народу, яким він є не тільки для всезнаючого оповідача, але і для самих героїв роману, спробувати щось побачити їхніми очима. Це висуває на перший план не менш значиме питання: у чому ж саме полягає природа досвіду Нової Людини? Як вона конструює матеріальний і соціальний світ, з яким взаємодіє, і як індивіди спілкуються між собою, щоб зрозуміти цей світ? Оскільки немає ні збережених слідів, ні навіть непрямих свідчень, відповідь на це питання може бути дано лише в площині уяви, але також з урахуванням лінгвістичних форм, що відповідали би ефективності передбачуваних взаємодій. У той же час тут є й інша проблема: мова, що відбиває спосіб буття Народу у світі, повинна бути такою, щоб спонукувати читачів уловлювати деякі його дивини і намагатися розібратися в них.

Рішення цієї проблеми У. Голдінг шукає на багатьох рівнях. На рівні фабули роман починається цілком традиційно - з опису реакції Народу на зникнення колоди, на якій його представники кожне літо переправлялися через річку, направляючись до місця розташування літнього табору. І в той же час той спосіб зникнення колодии, що Народ бачив в дії, але не усвідомлював, уже змінював статус читаючого, пропонуючи йому щось проблематичне, але все-таки не зовсім незрозуміле. Для цього читач також знайомиться з багатьма проявами життя Народу: добуванням вогню, готуванням їжі, вихованням дітей і ін. Крім того, виділяючи із самого початку окремих членів групи - через їхнє визначення, наприклад, як “старої жінки” чи навіть через власні імена, - У. Голдінг спонукує читача думати про них як про нормальних самостійних істот. У той же час, надмірно деталізуючи сенсорні деталі сприйняття навколишнього середовища Народом і представляючи їх за допомогою частого згадування “картинок у голові”, він акцентує увагу на передбачуваних, але властивостях, що позначаються не словами, сприйняття.

Роман з достатнім ступенем аналітичності, зокрема з лінгвістичної точки зору, відтворює реальність. Звертаючи увагу на набір засобів, якими обходиться Народ, ми розуміємо і те, як вирішує свою проблему У. Голдінг - письменник і те, що міг мати на увазі Л.С. Виготський, коли він характеризував самі ранні стадії психічного розвитку терміном “доінтелектуальна мова” [3. с. 196].

Якщо подивитися на ситуацію з погляду конфронтації між Народом і Новими Людьми, роман може бути прикладом ролі мови в життезабезпечуючій діяльності і на філіпченковому рівні. Найбільш очевидна в цьому плані відрізненість мови як знаряддя адаптації. У той же час, якщо ми звернемо увагу на використання Народом мови як засобу спілкування і відображення досвіду, то зможемо знайти той пункт в еволюції видів, коли починає оформлятися власно історична культура. Навіть обмежений станом мови, що присутня, як психічне знаряддя Народ проте використовує її для підтримки того способу життя, що аж до появи Нових Людей дозволяв йому зберігатися у своєму навколишнім середовищі, додавати визначений зміст феноменам свого досвіду. Як помітив М. Халлідей, “Лок (герой роману) має свою теорію - і він повинний її мати, тому що в нього є мова” [15. c. 124].

Роман можна трактувати також у плані онтогенетичного розвитку, у першу чергу демонструємого Локом і жінкою Фа. У ході фатального зіткнення з Новими Людьми Народ з метою виживання змушений змінити традиційні зразки свого поводження. Змушені підсилити свою спостережливість і спробувати осягти раніше принципово незрозуміле поводження загарбників, представники Народу починають мислити різноманітніше і дієвіше. Деякою мірою це зводиться до пошуку можливостей використання мовних форм, для виявлення нових його ресурсів. Перший випадок такого виявлення спостерігається, коли уже відбулося убивство декількох членів групи, а її молоді представники Фа і Лок, викрадені з острова, шукають спосіб повернутися на нього. От як У. Голдінг описує цей момент:

“Луна стояла уже высоко. Фа встала, искоса взглянула на луну, потом на остров. Она спустилась к реке, напилась и все глядела в воду. Лок стоял рядом. “Фа”. Она движением руки показала, что просит ее не трогать, и все глядела в воду. Потом она вдруг оказалась на ногах и уже бежала вдоль уступа. “Бревно! Бревно!” Лок побежал за ней, но ничего не мог понять. Она указывала на ствол, который скользил в их сторону, поворачиваясь на воде... Фа сказала, не оборачиваясь: “Я вижу внутри головы, как мы переправляемся через воду к острову на этом бревне”. Лок ощетинился. “Но люди не могут переправляться через водопад как бревно!” “Молчи!” Она долго не могла отдышаться, но наконец ей удалось перевести дух. “Выше на том конце уступа мы можем перекинуть бревно к скалам”. Она с шумом выдохнула воздух. “Люди, которые переходят воду, ту, которая поперек тропы, бегут по бревну”. Лок испугался. “Мы не можем перебраться через водопад”. Фа объяснила ему все сначала, спокойно и терпеливо.” [ 4. с. 325]

Помітимо, що описуване У. Голдінгом подія являє собою також приклад розвитку на мікрогенетичному рівні - унікальний момент, коли особливі вимоги викликають нову форму дії, що опосередковує. Саме вимовне слово “бревно” дає можливість Фа за допомогою екстерналізації “картинки” зв'язати це слово і відповідне його вживання для керування своїм поводженням і поводженням Лока. Саме через вербалізовану думку вона здійснює рішення проблеми, як досягти острова, що раніше не виникала ніколи - ні в її особистому житті, ні в історії існування групи.

У майстерно описаній У. Голдінгом сцені можна розрізнити і зміни в діях, за допомогою яких реалізується деякий об'єкт розвитку, що завжди відбуваються в унікальних, виняткових випадках. Можливість появи таких випадків залежить від співвідношення між проблемами, породжуваними конкретною ситуацією, і креативністю, що виявляє ресурси культури. Таке й інше втілюється у визначеному репертуарі научаємості окремих учасників дії, сприяючи умінню вирішувати такого роду проблеми. Хоча усе-таки визначений вихід не “прив'язаний” до часткового случаю. Уведення нового способу дії через розвиток елементів опосередкування приведе до зміни і самих його учасників. У процесі передачі нового способу дії в повторюваних умовах іншим учасникам він входить у культурний репертуар у цілому, змінюючи його.

Нарешті, зображені У. Голдінгом перші кроки Фа і Лока до опосередкованого мовою способу рішення проблем допомагає також зрозуміти соціальне походження вищих психічних функцій. У цьому плані треба чітко відзначити кілька особливостей події, що привело до переправи на острів.

Перша особливість - безумовна прихильність двох молодих героїв роману своєму Народу, що змусив їх зайняти більш діючі позиції стосовно Нових Людей, що, у свою чергу, спонукало героїв до співробітництва в пошуку і здійсненні відповідних дій. Мотивація тим самим виявляється як повною мірою соціальна. Друга особливість - коли Фа говорить Локу: “Я вижу внутри головы, как мы переправляемся через воду к острову на бревне”[4. С. 325], вона не стільки сповіщає про попередню думку, скільки вживає ці слова, щоб донести думки в простір їхнього з Локом спільного існування. Пізніше, допомагаючи йому повторно перебороти перешкоду, Фа ще більше проясняє план дій, що припускає їхня взаємодопомога. І ще пізніше, після того як частина проблеми була вирішена за допомогою взаємно сполучаються дій, так що Фа і Лок могли здійснювати деякі функції поодинці, їхній підхід до рішення проблеми все-таки залишився орієнтованим на групові цінності. По суті справи, це почасти відбувалося тому, що вони не могли сприйняти етику Нових Людей, що індивідуалізує. І тому Народ і як окремі індивіди, і як група приречена на зникнення. Третя особливість може бути виявлена в їхній опорі на способи дій Нових Людей. Фа і Лок протягом визначеного часу спостерігають за прибуваючими й убутними до острова Людьми, за їхнім поводженням, що спочатку здається їм незбагненним, але поступово починає інтерпретуватися в термінах дій, що обмірковуються, навіть якщо зміст цих дій залишається за межами ясного розуміння для них. Наприклад, коли Фа говорить після спостереження, як два чоловіки підштовхують своє каное до берега острова: “Новые Люди имеют много картинок. И я тоже имею много картинок”.[4 c. 340] Одна з цих зафіксованих картинок виражається в словах, звернених до Лока: “Люди преодолевают воду по следу, который остается за бревном” [4 c. 327] , що і спонукує їх “побачити”, як використовувати колоди, що пропливають по річці: складаючи з них своєрідний міст, за допомогою якого можна досягти острова.