Курсовая работа: Особливості ціноутворення в міжнародній торгівлі
Для торгівлі сировиною характерно зростаюче число довгострокових угод. Звичайно вони укладаються на термін 15-20 років і більш. Особливо поширені такі угоди при торгівлі залізною, марганцевою, хромовою рудою, природним газом, фосфатами, бокситами, кам'яним вугіллям, урановою рудою.
Важлива форма довгострокових угод - компенсаційні угоди. Відповідно до умов подібних угод, імпортер сировини надає експортеру кредит на розробку родовища чи створення відповідного виробництва, одержуючи в погашення позики частину продукції нового підприємства.
Істотне місце в торгівлі сировиною займають асоціації експортерів сировини, створювані на міжурядовій основі і здійснюючі колективну політику контролю над видобутком, торгівлею і цінами. Існує понад 20 подібних об'єднання, найбільш відоме і впливове серед них, мабуть, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), створена в 1960 р. і об'єднуюча 11 держав, на які приходиться близько 40% обсягу нафтопродаж у світі [26, c.117].
У напрямку міждержавного регулювання ринків сировинних товарів в останні десятиліття успішно діє Конференція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). У її рамках була висунута і схвалена Інтегрована програма по сировині (1976 р.), розроблена міжурядова угода про створення Загального фонду сировинних товарів, призначеного для стабілізації світових ринків сировини (1980 р.).
Близько 20% світової торгівлі сировинними і продовольчими товарами здійснюється через міжнародні товарні біржі. Біржові ціни служать орієнтирами для встановлення цін у позабіржовій торгівлі, а самі операції на біржі активно використовуються для страхування торгових угод і сировинних запасів від зміни ринкових цін.
В даний час об'єктами біржової торгівлі є 60-70 видів товарів. Дві третини товарів, що обертаються на міжнародних товарних біржах, - це сільськогосподарські і лісові товари (насамперед маслонасіння і продукти їхньої переробки, зернові, жива худоба і м'ясо). У групі промислової сировини і продуктів його переробки більш половини обороту приходиться на паливні товари (сиру нафту і продукти її переробки). Частка дорогоцінних металів (золота, срібла, платини, палладія) складає 30% обороту товарів цієї групи, кольорових металів (міді, олова, свинцю, цинку, нікелю, алюмінію) - 20%.
Найважливіші центри міжнародної біржової торгівлі зосереджені в США (Чикаго, Нью-Йорк) і Великобританії (Лондон). В останні роки істотно зросла роль Японії (Токіо) (див. додаток 2) [28, c.43].
До числа міжнародних відносять також ряд спеціалізованих бірж, що обслуговують регіональні ринки, - Вінніпегська, Паризька, Сіднейська, Сінгапурська, Сянганська (Гонконг) і ряд інших (див. додаток 3).
На товарних біржах приблизно тільки 5-10% від загального числа угод відбувається на реальний товар, коли продавці зобов'язані доставити товар на біржу, а покупці - забрати його з біржі; 90-95% угод - це так називані термінові (ф'ючерсні) угоди, 80% яким відбувається з метою спекуляції, гри на підвищення чи зниження цін, 20% - для страхування (хеджування) від утрат, викликаних зміною цін на товари.
Країни, що розвиваються, продовжують залишатися найважливішими постачальниками палива (близько 57% світового експорту в 2003 р.) і мінеральної сировини (36%) для промислово розвитих країн Заходу. У той же час їхня частка у світовому експорті сировини (без нафти) і продовольства скоротилася з 40 у 1960 р. до 28% на початку 2000-х рр.
Країни Ближнього і Середнього Сходу забезпечують приблизно 2/3 світового експорту сирої нафти (найбільші експортери - Саудівська Аравія (1-і місце у світі), Іран, ОАЭ). У десятку ведучих експортерів нафти входять і такі країни, що розвиваються, як Венесуела, Нігерія, Мексика, Лівія. Алжир і Індонезія є великими експортерами природного газу, Колумбія - кам'яного вугілля.
Видобуток основних видів мінеральних ресурсів у країнах, що розвиваються, приблизно в три рази перевищує їхні власні потреби, а виникаючі "надлишки" направляються на експорт у промислово розвиті країни. Ведучими експортерами мінеральної сировини в цій групі держав є Бразилія (залізна руда, марганець, титан, олово, боксити, графить і ін.), Чилі (мідь), Перу (мідь, свинець, цинк, олово), Гвінея (боксити) і ін. [28, c.44-45]/
Таким чином, ми розглянули особливості функціонування ринку природних ресурсів. В наступному параграфі ми вважаємо за доцільне розглянути особливості ціноутворення на одному із сегментів ринку природних ресурсів – світовому ринку нафти.
2.2 Світовий ринок нафти: еволюція формули ціноутворення
Функціонування ринку ціноутворення будується, як правило, за принципом "від виробника - до споживача", тобто шляхом прямого додавання цін по стадіях технологічного ланцюжка на шляху від виробника до споживача. Проте світовий ринок нафти має суттєві особливості щодо процесу ціноутворення. Розглянемо їх докладніше. Даний параграф базується на науковому дослідженні Чухно А.Г., що були оприлюднені у науковому щомісячнику „Проблеми економіки” [29].
Однобазова система цін. До 1947 року на світовому ринку нафти діяла так називана "однобазова система цін", при якій ціни розраховувалися по формулі "затока плюс фрахт". Якщо бути більш точним - то по формулі "Мексиканська затока плюс фіктивний фрахт" (див. таблицю 1) відповідно до Ачнакаррської угоди про створення Міжнародного Нафтового Картелю (МНК), укладеним основними міжнародними нафтовими компаніями в 1928-м року.
Таблиця 1
Розвідка і видобуток вуглеводнів у світі
| Компанії | Запаси | Видобуток | ||
| Нафта | Газ | Нафта | Газ | |
| Національні нафтові компанії | 93% | 93% | 72% | 28% |
| Приватні нафтові компанії | 7% | 7% | 70% | 30% |
Ачнакаррська угода передбачала закріплення за кожною компанією визначеної квоти продажів на тім чи іншому ринку за межами США. Центральним елементом цієї картельної угоди був механізм підвищення рентабельності нафтових операцій компаній МНК за рахунок установлення єдиної формули формування ціни реалізації нафти у покупців за межами США, обумовленої як ціна нафти Мексиканського узбережжя США плюс діючі фрахтові ставки від цього узбережжя до порту доставки товару поза залежністю від того, звідкіля фактично здійснювалися фізичні постачання нафти. При цьому відповідно до угоди фізичні постачання нафти на той чи інший ринок за межами США повинні були здійснюватися кожною компанією в межах виділеної їй квоти з найближчого до цього ринку району нафтовидобутку.
При такій системі ціноутворення для покупця не мало ніякого значення, звідкіля фактично надходила нафта. Якщо йому можна було поставляти нафту з родовищ, розташованих ближче Мексиканської затоки, вся економія (як на витратах видобутку, так і на витратах транспортування) діставалася компаніям-учасницям картелю.
Дія Ачнакаррської угоди не поширювалося на американський внутрішній ринок, щоб уникнути порушення американського антитрестовського законодавства. Однак, відповідно до закону США Вебба-Померена 1918-го року, американським компаніям дозволялося діяти за рубежем методами, забороненими для застосування на внутрішньому ринку антимонопольним законодавством.
Уклавши картельну Ачнакаррську угоду, найбільші нафтові компанії заблокували ціни на нафту, забезпечивши тим самим поступове зростання свого прибутку завдяки відкриттю в цей час нових дешевих родовищ на Ближньому і Середньому Сході. Крім того, вони всіма способами перешкоджали вступу на нафтовий ринок нових продавців, що у результаті зниження витрат виявилися б у дуже вигідній позиції і могли б, зберігаючи рентабельність своїх операцій, проводити демпінгову політику стосовно компаній картелю.
Таким чином, ціна сіф у будь-якій крапці земної кулі визначалася в цей період так, ніби ця нафта була добута в США і, відповідно, поставлена покупцю з району Мексиканської затоки. Так, заправляючись під час Другої Світової війни в Абадані, у глибині Перської затоки, американський і британський флоти повинні були платити за бункерування судів ціну, рівну ціні мазуту фоб Техаські порти США плюс надбавку за її фіктивну доставку з Мексиканської затоки до Абадану.
У цей час на долю американського експорту приходилося біля третини всієї нафти, споживаної за межами США. Тому Ачнакаррска угода і закон Вебба-Померена захищали інтереси як великих, так і дрібних американських виробників. У країні діяла безліч дрібних нафтовидобувних компаній, витрати видобутку в яких були маржинально високі. У прагненні підтримувати рівень конкуренції на внутрішньому ринку, американський Уряд проводив політику захисту незалежних національних виробників, установлюючи такий рівень внутрішніх цін, що забезпечував би цим дрібним компаніям прийнятну рентабельність.
Тому закріплення ціноутворюючої формули "затока плюс фрахт" давало можливість дрібним і середнім, незалежним американським нафтовим компаніям зберігати свій бізнес, а великим міжнародним нафтовим корпораціям - одержувати надприбутки як за рахунок різниці у витратах (між маржинально високими витратами видобутку американської нафти і низькими витратами видобутку близькосхідної й інших "закордонних" нафт, що добуваються американськими компаніями в рамках концесійних угод із країнами, що розвиваються, і розвитих країн, що поставляються на ринки,), так і за рахунок різниці в транспортних витратах (між високими фіктивними витратами транспортування з району Мексиканської затоки і більш низькими реальними витратами транспортування з найближчого до місця споживання району видобутку).
Двухбазова система цін. Після війни американські й англійські адміністративні розслідування змусили змінити систему розрахунку цін "затока плюс фрахт". У 1947 р. компанії МНК визнал