Курсовая работа: Особливості використання казки в психокорекції Едипового комплексу

Гіпотеза: казка є адекватним засобом дослідження глибинно-психологічних передумов виникнення особистісної проблематики суб’єкта.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що теоретичні положення, зібраний емпіричний матеріал, представлені висновки можуть бути використані психологами-практиками у професійній діяльності.

Мета та завдання курсової роботи обумовили її структуру, яка складається з вступу, двох розділів, емпіричної частини, висновків, списку використаних джерел та чотирьох додатків.

Розділ 1. роль казки у діагностиці едипового комплексу

1.1 Едипів комплекс, як складне реактивне утворення в психіці суб’єкта

Однією з провідних глибинних детермінант, що обумовлюють особистісну проблематику суб’єкта , є Едипова ситуація, яка в майбутньому створює особливе внутрішньо психічне утворення – Едипів комплекс. Слід диференціювати поняття “Едипова ситуація” та “Едипів комплекс”. Оскільки, Едипова ситуація – це є сукупність певних обставин, які створюються за умов емоційного напруження і неврівноваження дитини у зв’язку з невідповідністю між реальним та бажаним ставленням батьків до її особистості. Едипова ситуація – це феномен, який чітко визначений часовими межами. Це відбувається приблизно на третьому - п’ятому році життя. Едипова ситуація є перехідною ланкою між первинними уявленнями дитини про стосунки та її майбутнім моделюванням власних. Слід зазначити, що цей перехід має незаперечно важливий вплив на подальше життя дитини. Тобто, ми можемо провести межу суттєвого поділу, яка утворює два різні за своїм емоційним забарвленням життєві етапи:

· Етап до виникнення Едипової ситуації;

· Етап наслідків Едипової ситуації;

Етап до виникнення Едипової ситуації характеризується абсолютним егоцентризмом, визначенням дитиною власних потреб як домінуючих, декларацією своїх бажань та примх.

Етап наслідків Едипової ситуації характеризується тотальним розчаруванням, почуттям неповноцінності, відчуттям покинутості.

З одного боку, ми можемо визначати значний “терапевтичний” вплив Едипової ситуації. А саме: нівелювання (точніше витіснення) егоїстичних тенденцій, що по суті повинно привести до розвитку у дитини емпатійності по відношенню до оточуючих. Але ми маємо змогу чітко визначити недосконалість такого наслідку, яка полягає в неможливості дитини (у зв’язку з відсутністю достатнього розвитку свідомості) рефлексувати та аналізувати свої дії. Саме тому стан, який актуалізується батьками і визначається як Едипова ситуація, має протилежний очікуваному вплив – формується фіксація, а, отже, все подальше життя дитини буде так чи інакше визначатися умовами Едипової ситуації. Тобто, в такому разі ми маємо змогу говорити про новоутворення в психіці суб’єкта, а саме – Едипів комплекс.

Едипів комплекс – це реактивне утворення (як і будь-який інший комплекс), яке характеризується скупченням великої кількості енергії. В результаті цього відбувається нерівномірний перерозподіл енергетичного потенціалу організму. Як наслідок – людина не здатна адекватно взаємодіяти з оточуючими, оскільки енергетичний потенціал витрачається на подолання своїх внутрішніх конфліктів.

Комплекс – це системне утворення, оскільки немає поняття “одиночності” в його контексті. Це сукупність певних характеристик, тотожних за своєю валентністю, але, іноді, полярних.

Хоча полярність, то є еволюційна (в розумінні онтогенезу) характеристика комплексу. Зазвичай, комплекс формується як реакція на певний подразник (негативний за своєю суттю чи не адекватно сприйнятий) і характеризується однозначно негативними переживаннями. В процесі “адаптації” психіки до новоутворення, виникають амбівалентні почуття, які є результатом витіснення негативних переживань. Саме тоді, ми маємо змогу говорити про полярність, як визначальну характеристику енергетики комплексу. Чітко відмежувати позитивні та негативні емоції ми не маємо змоги, оскільки енергетичні потоки (лібідний та мортідний) є результатом роботи одного феномену, а саме – психічного апарату.

Фрейд говорить, що існування первісних інстинктів окремо один від одного мало б саме по собі деструктивні наслідки. Він вважає, що прояви садизму, є не що інше, як патологічне розмежування обох енергетичних потоків. Інстинкт смерті може бути направлений як на зовні (агресія по відношенню до оточуючих), так і на самого себе (можливість психологічної імпотенції та психологічної смерті). При вивільненні деструктивної енергії на зовні за допомогою м’язової діяльності, ми маємо змогу констатувати могутній терапевтичний ефект сублімації та, зокрема, катарсису.

Фрейдівське тлумачення цієї проблеми можна продовжити наступним твердженням: “…Інстинкт руйнування слугує Еросу в цілях розвантаження” [1; с.346].

Таким чином, ми не можемо характеризувати Ерос, як щось абсолютно позитивне. Ерос каталізує деструктивні тенденції та, звісно, що абстрактно спрямовує їх в інше енергетичне русло (мортідний потік). Тим самим він розвантажується від негативних накопичень за посередництвом енергії руйнування. Тобто, ми можемо охарактеризувати лібідний та мортідний потенціал, як взаємоперехідні тенденції. Зокрема, енергія лібідо (Ерос) є першопричиною виникнення будь-яких почуттів, а енергія мортідо (Танатос) – це не що інше, як подальша диференціація цих почуттів, їх поляризація та вивільнення шляхом сублімації чи катарсису. В контексті такої думки, ми виходимо на первинний рівень тлумачення походження двох загальнолюдських істин: добра і зла. Очевидно, що будь-яке сприйняття характеризується позитивним налаштуванням. Лише потім, коли сприйнята інформація опрацьовується в несвідомому, ми маємо змогу констатувати ті чи інші паттерни людської поведінки, які є реакцією на відповідний стимул. Ця реакція і характеризується знаком “+” чи “-”. Тому ми можемо зробити наступні висновки:

· Лібідний потенціал – це не абсолютний позитив, а лише каталізатор певних емоцій, детектор спрямування потоку почуттів.

· Мортідний потенціал є засобом вивільнення накопиченої негативної енергії, оскільки позитивна енергія вивільняється без деструктивних наслідків як для особистості, так і для оточуючих.

· Ступінь раціональності вчинків особистості визначається за посередництвом таких новоутворень, як комплекси, які є місцем концентрації великої кількості енергії. Вивільнення такого лібідного “напливу” здійснюється за допомогою мортідного потенціалу (переорієнтація енергії та відштовхування її біологічними системами назовні, як не сприйнятливої в контексті життєдіяльності живого організму). Це, в певній мірі, захисна реакція організму від само руйнації. Апотропність (запобігання негативним наслідкам) цього явища є певним “психічним імунітетом”, від функціонування якого залежить психічне здоров’я суб’єкта.

Юнг з цього приводу говорить: “Комплекс – це є образ певної психічної ситуації, яка достатньо емоційно акцентуйована і до того ж не сумісна з первинною позицією свідомості. Цей образ має притаманну лише йому цілісність, досить високий рівень автономності, а тому підлягає лише обмеженому контролю з боку свідомості та поводить себе як стороннє тіло в сфері свідомості. Комплекс, зазвичай, нівелюється зусиллям волі, але його існування не підпадає серйозній загрозі та при першій можливості проявляє себе з тією ж силою”[2; с.148]. Тобто, характеризуючи комплекс, ми не приділяємо належної уваги його функціональній спроможності, що, в свою чергу, не зменшує його впливу. Очевидно, що відкидання проблеми як такої чи поверхневий її аналіз лише ускладнюють перебіг прояву певного комплексу.

Найхарактернішим почуттям, яке визначає наявність комплексу, є страх. За посередництвом страху, свідомість схильна нівелювати комплекси. Людина завжди намагається дереалізувати певний факт, якщо він для неї є неприйнятним. Саме в такий спосіб первісні люди намагалися пояснити та уникнути різного роду небезпечних явищ, зокрема, за допомогою апотропних засобів(ритуали, закляття, молитви, малювання узорів на тілі тощо). Але, як відомо, чим сильнішим є відхилення комплексу, тим більшої значущості та впливу він набуває. Комплекс починає асимілювати свідомість та визначати особливості діяльності суб’єкта. На основі цього, ми констатуємо неадекватність вчинків та інші іррелевантні прояви. Це, зазвичай, приводить до невротичної дисоціації особистості.

Юнг проводить досить цікаву паралель між страхом темряви та актуалізацією комплексів у вигляді страхів саме в нічний час(чи то у вигляді сновидінь, чи то на зразок нав’язливих страхітливих думок). У порівнянні можна провести паралель між страхом темряви та страхом, який актуалізується комплексами. Він спрямовується лише на певні об’єкти(говорячи про Едипів комплекс, ми маємо на увазі суб’єктів, які мають певні стосунки), а це і є не що інше, як перенесення почуттів на людей, які характеризуються аналогічними особливостями, що і провокатор Едипового комплексу. Саме таким чином і відбувається заміщення первинного лібідного об’єкту.

1.2 Амбівалентність почуттів суб’єкта до батьків та її роль у формуванні інтропсихічних конфліктів

Едипів комплекс характеризується наявністю амбівалентних почуттів як до батька, так і до матері. Амбівалентність – протилежність установок, почуттів, емоцій, потягів, які спрямовані на один об’єкт. З.Фрейд відзначав, що амбівалентні прояви почуттів, потягів існують не лише в реальному житті, а і в сновидіннях, фантазіях. У ранньому дитинстві суб’єкт поряд із любовними може відчувати агресивні почуття до близьких йому людей (батьків, братів, сестер та ін.) [3]. Амбівалентність – це протилежність душевних схильностей, установок і почуттів, переважно любові і ненависті, спрямованих на один і той же об’єкт.

Е.Блейєр розглядав амбівалентність з трьох позицій: інтелектуальна амбівалентність (суб’єкт одночасно висловлює суперечливі твердження), вольова амбівалентність (суб’єкт одночасно хоче і не хоче), афективна амбівалентність (суб’єкт одночасно і любить і ненавидить одну і ту ж людину) [4]. Відповідно до психосексуального розвитку суб’єкта, амбівалентність має місце на орально-садистичній і анально-садистичній стадіях, коли любов поєднується з прагненням завдати шкоду об’єктові [5]. К.Абрахам [6] у контексті дослідження об’єктних відношень відзначав, що оральна стадія є доамбівалентною, оскільки в суб’єкта відсутній мотив руйнування материнських грудей. На орально-садистичній стадії з’являється вороже ставлення до об’єкта, тобто виникає амбівалентне ставлення. Подолання амбівалентності стає можливим на генітальній стадії.

Суб’єкт стосовно до батьків може виражати протилежні почуття – бажати смерті батька і любити його. Якщо виникає конфлікт, то дитина здатна негативні почуття переносити на інший об’єкт. Ідентифікація – це процес ототожнення суб’єкта з об’єктом, здійснюється вона на основі прив’язаності до іншої особи, емоційного зв’язку з іншою особою (батьком, матір’ю та ін.). Суб’єкт прагне бути схожим на об’єкт своєї прив’язаності, за рахунок процесу ідентифікації відбувається формування власного “Я”. Ідентифікація включає амбівалентні почуття: суб’єкт, ідентифікуючись із батьком, прагне не лише бути таким, як і він, але відчуває й агресивні прояви тоді, коли виникають ніжні почуття до матері, виникає бажання замістити батька. З метою наближення до батька дівчинка може ідентифікуватися з матір’ю навіть тоді, коли виявляє до неї ворожі почуття. Ідентифікація являє собою “першу форму емоційного зв’язку з об’єктом” [7 с.198].

Питанню виникнення амбівалентних почуттів стосовно близьких людей приділяла увагу М. Кляйн. Дослідниця вважає, що ревнощі в дитини виникають як наслідок суперництва з батьком, який звинувачується в тому, що він наближений до матері і “забрав материнські груди”. Едипів комплекс виникає до 6 місяців, коли, на її думку, з’являється суперництво з батьком. Фантазії про те, що батько перебуває близько біля матері, пов’язані з тим, що пеніс батька був усередині матері. На думку М. Кляйн, особливо яскраво проявляється ця тенденція тоді, коли суб’єкт не отримує достатньої кількості тепла і любові [8].

1.3 Казка як засіб об’єктивації змісту несвідомого