Курсовая работа: Особливості використання системного підходу у документознавстві
Аналогічний підхід характерний для наступної редакції українського стандарту ДСТУ 2732:2004 «Діловодство та архівна справа. Терміни та визначення понять». Документ визначається тут як «інформація, зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі». У примітці уточнюється знаковий характер інформації (це запис) і те, що могло би відповідати розширеному трактуванню реквізитів: «жанрові характеристики запису інформації» [14, с.3].
Таким чином, проаналізувавши різні редакції державного стандарту України, можна говорити про те, що всі вони під документом розуміють матеріальний об’єкт, який містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для передавання її у часі і просторі. У цьому значенні майже однаково трактують поняття «документ» ГОСТ 16487 – 70 та ДСТУ 2392 – 94. Дослідник документальної комунікації та інформаційних технологій С.Г. Кулешов дав декілька визначень поняттю «документ». У своїй науковій праці він пише, що під документом слід розуміти текст (як логічну послідовність мовних та немовних знаків), зафіксований на речовому виробі, основною функцією якого є збереження та розповсюдження інформації у просторі та часі [17, с.63].
Розглядаючи документ з історичної точки зору, С.Г. Кулешов під документом розуміє «запис інформації, що відповідає характеристикам певного жанру чи номіналу, зафіксований на матеріальному носії, основною функцією якого є збереження та передавання інформації у часі та просторі» [18, с.3]. В іншій науковій праці він доходить висновку, що документи використовуються в різних сферах людської діяльності і є об’єктом досліджень різноманітних наукових дисциплін, тому зміст поняття «документ» багатозначне та залежить від того, в якій галузі і для яких цілей він використовується.
А.В. Соколов дає таке визначення поняття «документ». «Документ – це стабільний речовинний об’єкт, призначений для використання у соціальній смисловій комунікації як завершене повідомлення» [28, с.107].
В учбових посібниках з документознавства багато вчених дають різні визначення поняття «документ». Так, Н.М. Кушнаренко, спираючись на Державний стандарт України 3017 – 95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення» під документом розуміє «матеріальний об’єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі» [19, с.21]. Подібне визначення подано і Н.С. Ларьковим. «Документ – це інформація, закріплена на матеріальному носії у стабільній знаковій формі створеним людиною способом для її передачі в просторі та часі» [20, с.37]. А от Ю.М. Столяров під документом розуміє об’єкт, що дозволяє видобувати з нього потрібну інформацію [29, с.17].
Усі розглянуті вище визначення подібні до тих, які містяться у наведених редакціях державних стандартів України. Фахівці в галузі діловодства пропонують до визначення документа додати ознаку «задіяності в документообігу» та ще деякі, характерні саме для ділових документів. У результаті запропонована білоруським документознавцем Ю. Нестеровичем дефініція має такий вигляд: «документ – носій документованої інформації (яка має соціальну та правову значимість) з реквізитами; що є за одиницю документообігу (або ведення діловодства) та одиницю (або елемент) системи збереження (або фіксації) в органах влади та управління, державних та громадських установах» [23, с.48].
Звичайно таке поняття звужує обсяг поняття «документ», і не дає можливості використовувати його за межами діловодства, наприклад, в архівній справі. Інший підхід продемонстрували укладачі наукових словників. «Терминологический словарь по теории и практике научной информации» трактує документ як «матеріальний об’єкт, що містить інформацію в закріпленому вигляді» [31, с.58]. У «Большой советской энциклопедии» під документом розуміється «матеріальний об’єкт, що містить інформацію в заданому вигляді і спеціально призначений для її розповсюдження в просторі та часі» [3, с.1196]. Схоже трактування можна знайти й у «Термінологічному словнику з інформатики»: «Документ – матеріальний об’єкт, що містить закріплену інформацію і спеціально призначений для її передавання та використання» [32, с.62].
Таким чином, енциклопедії та словники дають подібне трактування поняттю «документ» як матеріального об’єкта з закріпленою інформацією.
Визначення, які подаються у цих словниках, мають дещо схоже з тим визначенням «документ», яке сформульоване О.М. Зусьманом та А.В. Мінкіною, адже у науково-інформаційній та бібліотечно-бібліографічній діяльності також використовується поняття «документа». «Документ – матеріальний носій із зафіксованою інформацією, призначений для її зберігання та передавання в часі та просторі, придатний для використання у документаційних процесах» [10, с.28]. О.І. Михайлов, А.І. Чорний та Р.С. Гіляревський також звертаються до поняття «документ», розуміючи під ним «матеріальний об’єкт, що містить закріплену інформацію, спеціально призначений для її передавання в просторі та часі і такий, що використовується у суспільній практиці» [21, с.36].
Г.М. Швецова-Водка робить спробу окреслити головні ознаки поняття «документ», що відповідає об’єкту бібліографічної діяльності. «Документ – це єдність інформації та речовинного носія, яка використовується у соціальному комунікаційно-інформаційному процесі як канал передачі інформації» [34, с.21]. Саме такі документи, на її думку, входять у систему бібліографічної справи, є об’єктами бібліографічної діяльності, і на цьому значенні й базується система документальних комунікацій в інформатиці.
Поняття «документа» та його види закріплені й на законодавчому рівні, оскільки документування в багатьох випадках є одним із засобів контролю за виконанням законності. У Законі України «Про інформацію» під документом розуміється «передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або іншому носієві» [26, с.76].
Таким чином, аналізуючи поняття «документ» багато дослідників спираються, перш за все, на державний стандарт України. Більшість з них під документом розуміють матеріальний об’єкт, який містить у собі закріплену інформацію, для передачі її у просторі і часі. Більш розгорнуте поняття «документ» дає С.Г. Кулешов, який говорить ще і про те, що інформація, яка зафіксована у документі, повинна ще й мати характеристики певного жанру чи номіналу. У кожній сфері людської діяльності використовуються різні види документів. Ці документи складають систему документації. У Державному стандарті України ДСТУ 2732:2004 «Діловодство та архівна справа. Терміни та визначення понять» під документацією розуміється «сукупність службових документів, об’єднаних за ознакою належності до певної галузі, напряму діяльності установи чи її підрозділу» [14, с.3].
У ДСТУ 2732 – 94 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення» система документації тлумачиться як «сукупність документів з певного предмета» [11, с.3]. У редакції російського стандарту ГОСТ Р 51141 – 98 «Діловодство та архівна справа. Терміни та визначення» поняття «система документації» трактується більш узагальнено. «Система документації – це сукупність документів, взаємозв’язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності, єдиних вимог до їх оформлення» [7, с.3 ]. Вузьке значення поняття «система документації» міститься у «Терминологическом словаре по библиотечному делу и смежным отраслям знания»: «система документації – сукупність документів, зібраних разом з певною метою» [31, с.116].
Т.М. Бондирєва пише, що «система документації – сукупність взаємозв’язаних документів, які використовуються у визначеній сфері діяльності» [4, с.29]. Таким чином, поняття «система документації» більш розгорнуто дає ГОСТ Р 51141 – 98, адже саме в ньому вказуються характеристики, які повинні мати документи, що входять до неї [7, с.3].
Отже, поняття «система», «документ», «документація», «система документації» трактуються вченими по-різному. Об’єднує ці всі поняття те, що головною їх складовою є інформація, тобто різні відомості, знання, які призначені для передачі в процесі комунікації. Завжди важливо знати, який саме обсяг понять визнає той чи інший автор, те чи інше джерело. Інакше неможливо порівняти ці трактування одне з одним, визначити класифікацію документів на види, охарактеризувати діяльність документування, опрацювання та використання документів.
1.2 Системний підхід у документуванні
Існує декілька підходів у дослідженні систем, основним з яких є системний підхід. Так, В.В. Кафідов під системним підходом розуміє методологічний підхід, що вивчає об'єкт як єдине ціле. Згідно до цього визначення об'єкт дослідження є сукупністю підсистем, елементів з|із| внутрішніми і зовнішніми зв'язками [16, с.23].
На думку В.І. Мухіна, системний підхід – це дослідження об'єкту як системи, в якій виділені всі елементи, внутрішні і зовнішні зв'язки, що істотно впливають на його функціонування, а цілі кожного з елементів визначені виходячи із загального призначення об'єкту [22, с.60]. С.Г. Кулешов вважає, що системний підхід – напрям|направлення| методології, спеціального наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об'єктів як системи. Об'єкт є сукупністю підсистем, елементів з внутрішніми і зовнішніми зв'язками [17, с.84].
Таким чином, системний підхід це, перш за все, методологічний підхід, в якому об’єкт виступає системою. Кожна система має декілька компонентів, які взаємопов’язані між собою. Так, А.Л. Гапоненко, виділяє чотири взаємопов’язані компоненти системи. Перший компонент системи – мінімальна ціла частина системи, яка функціонально здатна відобразити деякі загальні закономірності системи. Окрім функціональної характеристики, мінімальність визначається самим суб'єктом дослідження як достатня частина, що задовольняє пізнавальні потреби.
Другим компонентом системи виступають взаємозв’язки між компонентами. Вони можуть бути нейтральними, коли обидва елементи не зазнають структурних або функціональних змін, або функціональними, коли один елемент, впливаючи на іншій, призводить до структурних або функціональних змін у цьому елементі. Третім компонентом є підсистема, що складається з низки елементів системи, які можна об'єднати за схожими функціональними ознаками. У системі може бути різна кількість підсистем. Це залежить від основних функцій підсистеми: внутрішніх і зовнішніх.
Четвертим компонентом системи виступає структура системи. Під структурою розуміється сукупність зв'язків між всіма елементами системи, між її підсистемами, між системою і зовнішнім середовищем [30, с.128].
Також, А.Л. Гапоненко вважає, що якщо розглядати|сукупність усіх зв'язків усередині системи, то така структура буде внутрішньою. Якщо розглядати сукупність всіх зв'язків як усередині системи, так і системи із зовнішнім середовищем така структура називається повною [30, с.134].
Таким чином, система, яка є основним об’єктом системного підходу, складається з таких компонентів, як: мінімальна ціла частина системи, взаємозв’язки між частинами, підсистеми та структури системи.
А.Л. Гапоненко, А.П. Панкрухіна пропонують розділити системи за ступенем складності на неживі, живі та соціальні. До неживих систем відносять:- системи зі стабільною структурою, не схильні до функціональних дій протягом тривалого періоду;
- системи зі структурою, що періодично змінюється у часі і має декілька функцій.
До живих систем відносять:
- системи з структурою і низьким рівнем переробки інформації;
- системи, які мають відносно розвинену здатністю сприймати інформацію, але не володіють самосвідомістю;