Курсовая работа: Особливості жіночого світосприйняття у романі Вірджинії Вулф "Місіс Делоуей"

Первісний задум лише почасти схожий на те, що нам відомо сьогодні під назвою "Місіс Делоуей". Передбачалося, що в книзі буде шість або сім глав, які описують світське життя Лондона, одним з головних героїв був прем’єр-міністр; сюжетні лінії, як і в остаточному варіанті роману, "сходилися в одну крапку під час прийому в місіс Делоуей". Передбачалося, що книга буде досить життєрадісною - це видно за збереженими нарисами. "Повинно бути цікаво", - писала Вулф у щоденнику. Однак в оповідання впліталися і похмурі ноти. Як пояснювала Вулф у передмові, що публікується в деяких виданнях, головна героїня, Клариса Делоуей, повинна була покінчити із собою або померти під час свого рауту. Потім задум зазнав ряд змін, але деяка одержимість смертю в романі так і залишилася - у книзі з’явився ще один головний герой - контужений під час війни Септімус Уорен Сміт: по ходу роботи передбачалося, що на прийомі повинні оголосити про його смерть. Як і остаточний варіант, проміжний закінчується описом прийому в будинку місіс Делоуей. [10]

До кінця 1922 року Вулф продовжувала роботу над книгою, вносячи нові і нові виправлення і докладно коментуючи всі зміни у своєму щоденнику; вона підкреслювала: "Попри все те - чітко вибудована композиція". Новий план спричинив за собою не тільки сюжетні зміни. Ключ до всієї роботи - зауваження письменниці про те, що основний акцент повинен стояти на описі того, що відбувається у свідомості героїв: "Проблема в тім, чи можна висвітлити, що діється у свідомості місіс Делоуей і Скптімуса". Подібно до "Улісса" - і чи не під його впливом? - книга написана як потік свідомості і сприйняття. Як і в Джойса, усі події, що відбуваються в романі, відбуваються в один день - день, коли Клариса Делоуей влаштовує прийоми. Спочатку Вулф хотіла назвати нову річ "Годинник", щоб самим заголовком підкреслити різницю між плином "зовнішнього" і "внутрішнього" часу в романі. Хоча ідея здавалася досить привабливою, книга, проте, писалася важко. "Я понівечила місіс Делоуей, як старий прапор вітром, - говорить Вулф у щоденнику. - Мені потрібно зупинитися; подумати, що ж я хочу розповісти". Коли книга була дописана, Вулф проговорюється: "Це мука… суцільна мука, однак - кінець". [11] Безсумнівно, це була робота, пов’язана із зануренням в глибини власної психіки, у таємницю творчості. Робота над книгою підкорялася перепадам настрою самої Вулф - від злетів до відчаю - і вимагала, щоб письменниця сформулювала свій погляд на реальність, мистецтво і життя, що з такою повнотою виразила в критичних роботах. Вулф потрібно було набути впевненості у власному голосі, у чуйності свого сприйняття, у своїй здатності пам’ятати епоху. "У сорок років я починаю осягати закономірності власного мислення", - пише вона в щоденнику.

Вимотуючий процес продовжувався два роки. І що, усе написане - мляве і штучне? "Писати, говорив Достоєвський, треба внутрішнім чуттям - згадує Вулф у щоденнику. - А я? може, я лише нанизую слова, тому що люблю їх? Чи вийшли герої книжки живими, чи було в неї те, що сама вона називала "даром реальності"? "Люди подібні до Арнольда Беннета говорять, що я не змогла оживити (або не оживила) героїв "Кімнати Джейкоба", - міркує Вулф. - Я позбавляю образів, почасти навмисно, не довіряючи реальності - її убогості". [12] Це питання про реальність, про те, чи додає вона реальності додаткові виміри або ж фальсифікує її, було невідступне. Вона не довіряла матеріалізму й особливо - псевдореалізму Арнольда Беннета. На цей рід реалізму вона накинулася в есе "Містер Беннет і місіс Браун", написаному під час роботи над "Місіс Делоуей" і надрукованому в 1924 році. То було зречення від едвардіанського роману й особливо від натуралізму Беннета; саме це есе провело існуючий і донині поділ між масовою літературою і "літературою для естетів". Реальність - це не віра у факти, як думають багато романістів; це віра в естетику і метафізику. А новий спосіб письма - роман, здатний передати цю реальність, - завдання, яке Вулф намагалася вирішити в "Місіс Делоуей". Як помітила вона сама, книга вартувала "…диявольської боротьби. План її вислизає, але це майстерна побудова. Мені весь час доводиться вивертати себе навиворіт, щоби бути гідною тексту". Через рік, у жовтні 1923-го, вона запише: "Мені довелося цілий рік брести наосліп, щоб намацати той спосіб зображення, що я називаю "тунелем", коли можна в міру необхідності вставляти цілі шматки, пов’язані з минулим героїв…"[13] А цикл творчої лихоманки, творчої кризи, депресії продовжувався ще цілий рік, до жовтня 1924-го.

Лондон і Блумсбері, життя суспільства і внутрішнє життя душі, ритм творчих злетів і внутрішньої зосередженості - і очищений від усяких домішок досвід відчаю - усе це ввійшло до роману "Місіс Делоуей". Це книга про Лондон, про велике місто імперії, яким він зберігся після війни. Можливо, дечим цей роман зобов’язаний Конраду, яким Вулф так захоплювалася, його "Секретному агентові", адже "Місіс Делоуей" - книга про два взаємозалежні міста: світський Лондон Клариси й інший Лондон - місто, що "безповоротно поглинуло безліч молодих людей на прізвище Сміт". [14]

Головний предмет роману - характер і особистість Клариси Делоуей. Героїня постає перед нами у метушливій підготовці до прийому, у спілкуванні з друзями і рідними і, нарешті, в ролі господині світського прийому. Постає у множині граней свого внутрішнього світу, у сприйнятті чоловіка, дочки, прислуги, у внутрішніх монологах, спогадах. Між першою фразою роману ("Місіс Делоуей сказала, що купить квіти сама") і останньою ("Це Клариса, - подумав він про себе") вмістився шлях героїні від "місіс Делоуей" до "Клариси", тобто самої себе. Цей день став днем самопізнання. Те, що суть характерів розкривається у поліфонії голосів, співставленні точок зору є типовим для жанрово-стилістичної структури сучасної психологічної прози. Своєрідність стилю Вулф - в ритмі і характері мислення, в точності психологічних деталей. Вона приділяє велику увагу дрібницям побуту. Можна цілком впевнено сказати, що Вулф є близькою до Пруста: у романі одним з основних прийомів є асоціативний потік. Вона побудувала інший спосіб оповіді, що є типово жіночим - розповідь фрагментарна, думки розірвані, оповідь скаче.

Щодо місіс Делоуей, її життя - це щось подібне до обряду. Коли вона повертається додому, то стає героїнею, що повернулася з далеких мандрівок, героїнею, гідною поклоніння і трепету. Покоївка приймає в місіс Делоуей парасольку і "тримає її, як священну зброю богині, яка тільки що принесла тій славу на бойовищі, а тепер - недбало передана служниці, щоб та поставила її на стійку для парасолі". [15] Вірджинія Вулф вибудувала типово жіночий образ: Клариса іде купити квіти. Готується до прийому, в цей час всі її думки про свої спогади, почуття, стосунки з чоловіком і дочкою, вона думає про свій дім. Нехай життя відбулося не так як хотілося, все ж таки, це її особистий світ, який належить лише їй.

У той же час оповідання "відволікається" від безпосередніх подій. Особлива роль у романі належить годинникам, зокрема головному годиннику Лондона - Біг Бену, що асоціюється з будинком парламенту, владою; бронзовий гул Біг Бена відзначає щогодини з тих сімнадцяти, протягом яких відбувається дія роману. Удари курантів визначають саме структуру книги. так, годинник над містом допомагає з’єднати свідомість героїв, що рухаються в єдиному часі, який то розводить їх у просторі, то зводить разом. Але є ще простір внутрішнього часу героїв, де сьогодення подібне ріці, що впадає в океан минулого. Часом це хаотичні фрагменти образів, спогадів і пророцтв, що обтяжують свідомість Септімуса Сміта і штовхають його до самогубства, але часто це фрагменти, пов’язані з просвітленням, одкровенням, частина "світлого німба" життя, як тоді, коли Клариса згадує про поцілунок, що вона одержала від Салі Сетон, - у ту мить вона почувала себе "як полум’я, що блакитним ірисом постає над сірником; внутрішній зміст був майже ясний". [16] Для Клариси ця фрагментарність одночасно і знак хаосу, і знак якогось іншого порядку; буття в її свідомості дробиться, щоб відразу зібратися воєдино - це частина ритму, заданого світобудові споконвічно. А для самої Вірджинії Вулф така фрагментарність - частина методів побудови "тунелю в минуле", методу, що лежить в основі роману.

Щодо Салі Сетон, то вона колись була для Клариси втіленням непокори, протиріччя і абсолютного вільнодумства. А тепер місіс Делоуей дізнається, що Салі одружена і виховує дітей. Це змушує Кларису задуматись над тим, що трапилося в житті Салі Сетон, що вона пішла на компроміс сама з собою.

У Клариси Делоуей мало спільного з традиційною романтичною героїнею. Їй п’ятдесят два роки, вона тільки що перехворіла тяжким грипом, від якого дотепер не одужала. Її переслідує почуття емоційної спустошеності і відчуття, що життя убожіє. Але вона зразкова господиня, часточка соціальної верхівки Англії, дружина важливого політика, члена парламенту від консервативної партії, і в неї багато світських обов’язків, що їй не цікаві і тяжкі. Що ж, світське життя для того і існує, щоб додати зміст існуванню; і Клариса "у свою чергу намагається зігрівати і світити; вона влаштовувала прийом". [17] Весь роман - оповідь про її здатність "зігрівати і світити". Кларисі даний дар "інстинктивно осягати людей… Їй досить було уперше опинитися з кимось в одному просторі - і вона була готова наїжитися або замуркотати. Як кішка". [18] Цей дар робить її уразливою, їй часто хочеться від усіх сховатися, як і відбувається під час її прийому. Пітер Уолш, який тридцять років тому хотів з нею одружитися й знову з’явився в її будинку, знає цю її рису дуже давно: "Ідеальна господиня, кликав він її (вона ж ридала через це в спальні), у неї задатки ідеальної господині, сказав він". [19] Власне, одна з історій, що розгортаються в книзі, - історія відкриття (скоріше навіть - пригадування) Пітером Уолшем всеоб’єднучої цілісності Клариси, коли він блукав Лондоном. Під час прийому він почуває наснагу, екстаз і намагається зрозуміти, що тому причиною:

Це Клариса, - сказав він.

І тут він побачив її. [20]

Один проникливий критик розглянув у романі Вірджинії Вулф зачарованість "метафізичною господинею", жінкою, що наділена даром не тільки влаштовувати прийоми, але й очищати зв’язки між домашніми і зв’язки між людьми в суспільстві, виявляти в них зміст буття, здатність очищати, перетворюючи це в центр свого існування.

Функція Клариси Делоуей у романі полягає в тім, щоб зібрати ці сили життя навколо себе, і прийом, що влаштовується нею, - природний прояв цього її прагнення.

Але не можна забувати, що прийом "зім’ятий" звісткою про смерть, а її почуття повноти життя так і залишається нереалізованим. Протягом усього роману її долають сумні думки про те, що вибір, пропонований їй життям, стає усе більш убогий і що в глибині душі вона холодна і безстатева. Вона знову і знову повертається до моменту, коли їй довелося вибирати між Пітером Уолшем і Річардом Делоуеєм і її охоплює відчуття порожнечі. Вона спить одна у верхній кімнаті, її мучить безсоння. Туго натягнуті простирадла нагадують їй про безплідність і смерть. Всі і усе виявляються пов’язані з почуттям утраченої повноти, занадто багато відносин з людьми - з тією ж Салі Сетон, у яку вона була майже закохана, - скінчилися нічим. Якщо вона і могла змінити своє життя, то все це вже в минулому, їй залишилася лише роль жінки містера Делоуея, людини зі світу влади. Ритм свідомості Клариси передається іншим героям: Пітеру Уолшу, Септімусу Сміту. Він охоплює місто, вбирає в себе юрбу, людей на вулицях, няньок, що гуляють з дітьми в парку і спостерігають помпезні спектаклі або політ літачка, що виводить в повітрі якесь повідомлення, яке так і залишається незрозумілим.

Метод розповіді через свідомість персонажа. Яким користується Вулф, почасти йде від Джойса, однак її письмо переслідує інші цілі. У ритмі свідомості своїх героїв Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості - це не тільки оповідна структура розповіді, але і сама його тканина, його основні образи і символи: квіти, перочинний ніж Пітера, бій годинника, лиховісні простирадла в спальні Клариси. У цьому одна з особливостей "Місіс Делоуей", що і робить роман Вулф модерністичним твором. [21]

Плідна енергія жіночності, із усіма її трансцендентними конотаціями, проступає в місіс Делоуей не настільки явно, але ці мотиви - істотна частина авторського задуму. Багато в чому це пов’язано з міркуваннями Вулф про "жіночий модернізм". Але це також і особливість, властива самому стилеві письменниці: Вулф "зрушує" прозу убік поезії, що додає її текстам явно вираженої ліричності.

Вулф заглиблює прустівський асоціативний потік, намагаючись відобразити самий процес мислення персонажів роману, відтворити всі їх швидкоплинні відчуття і думки. Це як би розмова душі з самою собою, "звіт відчуттів" (дефінція Н.В. Гоголя). Про роман "Місіс Делоуей" сама письменниця говорила: "Я взялася за цю книгу, сподіваючись, що зможу виразити в ній своє ставлення до творчості. Треба писати з самих глибин відчуття".

Змістова канва "Місіс Делоуей" спочатку представляється мізерною: описується всього один день червня 1923 року в житті двох головних героїв - світської лондонської леді Клариси Делоуей, що вирушає рано-вранці купити квіти для свого прийому; в той самий час на вулиці з’являється скромний клерк Септімус Сміт. Після контузії на фронті він перебуває у стані важкої депресії, іноді його переслідують галюцинації. Образ Септімуса Сміта, який належав до "втраченого покоління", виведений автором не для того, щоб розкрити типові риси людей, які після страшних випробувань війни побачили буржуазну Англію в новому світлі і засудили її. Вулф дає зрозуміти, що у божевіллі Сміта і заключається її протест проти жорсткої дійсності. Автор описує смерть Сміта як можливий єдиний для нього вихід. Самогубство показано як засіб звільнення від життя. Септімус Сміт постає в романі свого роду двійником Клариси Делоуей. Як і вона, Сміт боїться життя. Сприймаючи його смерть як виклик дійсності, вона рада, що Сміт покінчив життя самогубством. Клариса відчуває свою спорідненість із Септімусом. Самогубство її двійника, ніби, дає Кларисі внутрішню свободу, наштовхує на думку про можливість залишити цей світ.

В романі два протилежні типи особистості: екстравертований Септімус Сміт веде до відчуження героя від себе самого. Для інтравертованої Клариси Делоуей характерна фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу, схильність до самоаналізу.

Клариса, готуючись до вечора, думає про минуле, перш за все про Пітера, якого вона відкинула з презирством багато років тому, вийшовши заміж за Річарда Делоуея. Цікавий штрих: сам же Річард не раз поривався сказати Кларисі, що любить її, але оскільки дуже довго цього не говорив, він не наважувався на подібну розмову. Історія повторюється і того ж вечора. Пітер не може відмовити собі прийти до Клариси. Він, як метелик, летить на полум’я. прийом закінчується, гості розходяться. Клариса наближається до Пітера, який хвилюється, але багато пристрасних слів сказано мовчки, та жодне вголос. Колись Клариса прийняла кардинальне рішення - забезпечити своє матеріальне становище. Тому вона відкинула Пітера і вийшла заміж за Річарда. Вчинити за покликом серця означало б приректи себе на безгрішшя, хоча життя з Пітером малювалося їй романтичним і змістовним, що забезпечило б справжнє інтимне зближення. Вона жила протягом років як би із стрілою в грудях. Її вибір Річарда в контексті роману сприймається як потреба в особистому відгородженому інтелектуально-соційному просторі. "Кімната" - ключове слово у творах Вулф. Для Клариси кімната - це особиста захисна шкаралупа. У неї завжди було відчуття, що "дуже небезпечно жити навіть один день". Світ за межами її "кімнати" приносить дезорієнтацію. Це відчуття впливає на характер оповіді в романі. Позначилося і відлуння війни - психологічний фон твору.

"Кімната" і квіти. Героїня входить до квіткового магазину, і ця подія виростає прямо-таки в якийсь екстремальний момент, оскільки з погляду "кімнатної" психології, вона, з одного боку, входить на "ворожу територію", з іншого, - знаходячись в оазисі кольорів, вступає в межі альтернативної гавані. Але і серед ірисів і троянд, Клариса все ж таки відчуває присутність ззовні небезпечного світу. Нехай Річард набрид їй. Але він - основа її шкаралупи, її "кімнати", її будинку, життя, миру і спокою, які вона неначе знайшла.

Для Вулф "кімната" - це ще й ідеал особистої самотності жінки (privacy), її незалежності. Для героїні, не дивлячись на те, що вона заміжня жінка і мати, "кімната" - синонім збереження своєї невинності, чистоти - Кларісс в перекладі означає "чиста". Тілесна незалежність проходить через все її заміжнє