Курсовая работа: Оспівування кохання в лицарській літературі

На острові дзвенять мечі,

Дзвенять удень, дзвенять вночі…

До краю стомлений Трістан

Морольту найстрашнішу з ран

Завдав нарешті. Той упав…[4, 16]

Перемога Трістана викликала заздрість придворних.

Ізольда – дочка ірландського короля, племінниця Морольта. Вона зцілила Трістана, вбивцю брата матері, та нікому не сказала, що вона знає від чиїх рук помер дядько. Ізольда має стати дружиною короля Марка.

Два образи – два єства,яких усе розділяло, які мали б ненавидіти одне одного, фатально приречені на любов. Саме фатальність надає їхнім почуттям чарівне зілля (байдуже, вірить поет у його чудодійну силу чи вбачає у ньому лише символ всемогутності ), що прирікає їх на насолоду та нечувані страждання.

Що з нами діє це вино?

Чи двоє нас, чи ми – одно?

Неначе полум’я ясне

Тебе спалило і мене…

На цілім світі ми удвох,

Над нами в небі тільки Бог,

На цілім світі – ти і я,

Любов твоя, любов моя…

Ми келих випили до дна:

Любов одна – як смерть одна. [4, 29]

Вони можуть проголосити себе невинними перед Всевишнім, і Трістан наважується постати перед судом Божим. У їхніх душах немає жодного місця для докорів сумління. Однак вони страждають, бо відчувають себе пов’язаними тисячами ниточок із тим, кого вони зраджують: один – через шлюб, а інший – через рідну кров і васальну залежність. Герої послідовно страждають від страху, сорому, розлуки і спричинених нею ревнощів. Їм, що пройшли через низку логічно поєднаних випробувань, нічого не залишається, як добровільно принести себе в жертву і померти одне за одним.

Легенда про Трістана та Ізольду дала початок двом лініям розвитку європейської літератури. Перша – лінія лицарського роману, де відважний герой визволяє королівство від влади могутніх велетнів та вогнедишних драконів і дістає як винагороду принцесу й половину врятованого їм королівства (Трістан врятовує Ірландію від дракона).

Друга лінія – це лінія психологічного роману та трагедії, де вступають у непримиренний конфлікт любов і обов’язок, де фатальне кохання заводить героїв у безвихідь, але вони з гідною подиву й захоплення впертістю перемагають усі, здавалося б, незборимі перешкоди, створені ворожим оточенням. Відблиск історії Трістана та Ізольди лежить на трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Ідеться не про сюжетну схему твору, а про співзвучність провідного мотиву: непереможне почуття, яке переповнює серця героїв п’єси, володіє всім їхнім єством, відкидає всі заборони в ім’я торжества кохання. Інший приклад – роман Гете «Страждання юного Вертера», герой якого лише у смертізнаходить розв’язання трагічного конфлікту між обов’язком і всепоглинаючим почуттям.

На перший погляд може здатися, що історія Трістана та Ізольди – це оповідь не тільки про любов, а й про зраду. Справді, королева Ізольда багаторазово зраджує свого чоловіка, короля Марка. До того ж і Трістана не можна вважати вірним Ізольді Білокурій: узявши з нею шлюб, він мріє про іншу жінку, потай шле до неї гінця, сподівається на побачення із нею. Та це хибний погляд. Ізольда поєднала своє тіло, душу й життя з Трістаном на кораблі, по дорозі до Тінтажеля, ще навіть не убачивши короля Марка. То хіба в такому разі її відмова від Трістана не була б справжньою зрадою?

Ізольда Злотокоса залишається вірною Трістанові протягом усього життя, не раз ризикуючи ним саме в ім’я цієї високої вірності. Трістан же, втративши надію на зустріч із королевою, вигнаний назавжди з її країни, щиро вірить, що, одружившись з Ізольдою Білокурою, забуде свою далеку кохану. Згодом він розуміє, що помилився, але зарадити біді вже не можна – і мужньо зустрічає смерть як визволення від тяжких ран, не тільки тілесних, а й душевних. Отже, не про зраду йдеться в легенді, а про збереження вірності своєму коханню. При цьому виникнення кохання Трістана та Ізольди можна трактувати по-різному. Історія з магічним напоєм ніби знімає із закоханих відповідальність за їхнє почуття: вони стають рабами фатальних обставин. Проте любовний напій можна розуміти і як символ неминущого, на все життя, кохання. Кохання Трістана та Ізольди невичерпне, воно не згасає з часом, а розпалюється ще дужче, незважаючи на все перешкоди. Більш того, можна сказати, що ці численні перешкоди й труднощі підтримують вогонь любові. Жертовність закоханих, які не шкодують життям, аби з’єднатися одне з одним, цілісність їхніх характерів, завдяки якій вони кидають виклик звичаям та умовностям свого оточення, - ось що творить із них постаті ідеальних коханців усіх часів.

Трістан та Ізольда належать до «вічних образів» світовою культури. Сучасний французький письменник Мішель Туруньє вважає, що кожен вічний образ – Дон Кіхот, Прометей, Гамлет, Фауст – є втіленням бунту проти встановленого порядку. Особливе місце він приділяє порівнянню контрастних, полярно протилежних образів Трістана і Дон Жуана : «Дон Жуан – утілення бунту свободи проти вірності, бунту свободи людини, що шукає насолод, проти подружньої вірності. Дивний парадокс Трістана та Ізольди полягає в тому, що вони так само постають проти подружньої вірності. Але вони чинять це не заради свободи, а в ім’явірності більш глибокої, більш стійкої – вірності фатальної пристрасті»[4, 73].

Дослідник культури французького Середньовіччя Дені де Ружмон звертає увагу на те, що справжніми жертвами в легенді виявляються не Трістан та Ізольда, а король Марк – символ законного шлюбу.

Але не забудьмо й про ще одну жертву – Ізольду Білокуру, яка так само символізує законний шлюб. Обидва шлюби (Ізольди Злотокосої з Марком і Трістана з Ізольдою Білокурою) приречені на невдачу: накинений іззовні обов’язок геть руйнується при зіткненні з живим, повнокровним непереможним почуттям. Внутрішня цілісність героїв стародавньої легенди залишається неперевершеним зразком на всі часи. Проте в наші дні, на думку Віктора Коптілова – дослідника цієї легенди, міф про Трістана та Ізольду втрачає свою життєвість, і винна в цьому «вичерпаність душі» сучасної людини, надто раціональної, щоб у ній знайшлося місце для непереборної пристрасті. Зникло багато давніх табу, у протистоянні з якими гартувалася людська душа, - і разом із ними вогонь великого почуття згас у здрібнілому серці. Цю думку підхоплює Жан Жіоно (автор книги «Трістан», яку видали в Парижі в 1941р) : «Ми стали дуже вправними автомобілістами, авіаторами, стратосферниками, але розучилися любити» [4, 74]

ВИСНОВКИ

Таким чином, вивчення й розгляд лицарської лірики та поезії є важливим спектром у літературі. Рицарський роман відіграв важливу роль у розвитку художньої літератури як мистецтва слова.

Як ми вже зазначали вище, відблиск найяскравішої історії середньовіччя про Трістана та Ізольду лежить у творах Шекспіра та Гете, титанів західноєвропейської класики, Леся Українка написала поему «Ізольда Білокура», Вагнер створив музичну драму «Трістан та Ізольда».