– прикрити двома пальцями клиновидний відросток;

– нанести різкий удар кулаком по грудині;

– перевірити, з'явився пульс чи ні. Якщо пульс відсутній, удар можна повторити.

Якщо після вказаних вище дій пульс не прослуховується, негайно приступити до виконання штучного дихання та непрямого масажу серця.

Роблячи непрямий масаж серця, потерпілого кладуть спиною на тверду поверхню (шосе, дорогу і т. ін.). Той, хто надає допомогу, стає на коліна збоку (краще справа) біля потерпілого і, поклавши кисті рук одну на другу в нижній частині грудини, робить енергійний поштовх, натискаючи на груднину так, щоб вона зміщувалася приблизно на 4–5 см у напрямі хребта. При цьому стискається серце між грудиною і хребтом, кров із порожнини серця виштовхується в кровоносні судини. Оскільки стінка грудної клітки еластична, то вона повертається у вихідне положення, а порожнини серця наповнюються кров'ю. Поштовхи слід робити ритмічно, близько 60 разів на хвилину.

Дітям, особливо молодшого віку, непрямий масаж серця можна робити однією рукою або навіть двома пальцями, але частоту поштовхів треба збільшити до 100–120 разів на хвилину.

У разі відсутності дихання непрямий масаж серця поєднують із штучним диханням. Щоправда, це потребує чималих зусиль. Тому бажано, щоб потерпілим у стані клінічної смерті допомогу надавало двоє людей, одна робить непрямий масаж серця, друга – штучне дихання. Після кожного вдування повітря в легені потерпілого чотири рази натискають на грудину. Під час вдування повітря не можна стискати грудну клітку.

Непрямий масаж серця і штучне дихання зазвичай може робити й одна людина (рис. 6). У такому разі після кожного вдування повітря в рот або в ніс натискають чотири рази на грудину.

Рис. 6. Виконання штучного дихання та зовнішнього масажу серця

Показником ефективності непрямого масажу серця і штучного дихання є порожевіння шкірних покривів, звуження зіниць, поява на великих артеріях (стегновій, сонній) пульсових поштовхів синхронно натисканню на грудину і, нарешті, відновлення самостійного дихання й серцебиття. Непрямий масаж серця і штучне дихання слід проводити до відновлення серцевої діяльності й дихання. При цьому необхідно не втрачати пильність та не забувати про можливість нової зупинки серця та дихання. Щоб не пропустити цей момент, необхідно стежити за зіницями, кольором шкіри, диханням, перевіряти частоту і ритмічність пульсу. Положення людини, яка надає допомогу, місце розташування її рук при виконанні зовнішнього масажу серця і визначення пульсу по сонній артерії показано на рис. 7 -10.

Рис. 7. Положення того, хто надає допомогу під час виконання зовнішнього масажу серця

Рис. 8. Місце розташування рук під час виконання зовнішнього масажу серця

Рис. 9. Правильне положення рук під час виконання зовнішнього масажу серця і визначенні пульсу сонної артерії (пунктиром)

Рис. 10. Проведення штучного дихання та зовнішнього масажу серця двома особами

Коли ці дії не дають ефекту, то їх припиняють, однак тільки після огляду потерпілого медичним працівником.

4. Штучне дихання за допомогою ручних респіраторів

Проводиться при повній зупинці або різкому погіршенні вентиляції легень унаслідок порушення прохідності дихальних шляхів, механіки подиху або патологічного процесу в легенях. Застосовуються експіраторні прийоми ШВЛ «із в рота в рот, «із рота в ніс», а також через S‑подібний повітровід. Можуть бути використані: мішок типу, що самороздувається, «Амбу», пресоциклічні ручні апарати ШВЛ (типу РПА), дихальні автомати типу «Ладу», ДП, якими забезпечуються в даний час машини швидкої допомоги.

Найважливішим прийомом дихальної реанімації є відновлення прохідності дихальних шляхів. Для цього хворому закидають голову, максимально розкривають рот і висувають нижню щелепу. Це дає можливість видалити сторонні тіла і шлунковий уміст із ротової порожнини. Наявність вмісту в носоглотці й у дихальних шляхах установлюється після першої ж спроби зробити штучний вдих. Для повної санації повітроносного тракту варто негайно використовувати вакуум-відсмоктувачі, що також є в оснащенні машин швидкої допомоги.

Швидко проведені маніпуляції дають можливість приступити до ИВЛ по одному з описаних, методів.

Проведення експіраторних методів ШВЛ. Хворого укладають горизонтально на спину, закидають голову і висувають нижню щелепу. Фельдшер набирає в легені повітря, обхоплює губами розкритий рот постраждалого (з гігієнічних розумінь краще через марлеву маску або носову хусточку) і вдмухує повітря в його дихальні шляхи. При цьому одною рукою він підтримує висунуту щелепу, а іншої затискає ніздрі хворого. Таке вдихання проводиться з частотою 10–16 у хв. у дорослих і 20–30 у дітей. Повноцінність вентиляції визначається помірним підніманням грудної клітини на вдиху і вільному опусканні її на видиху.

Подібним же чином проводиться подих «із рота в ніс» і «із рота в рот і ніс», а також через S‑подібний повітровід.

Вентиляція за допомогою маски полегшує задачу, того хто надає допомогу. Маскою закривають носи рот хворого, одночасно висуваючи щелепу. Вентиляція забезпечується періодичним стисканням мішка «Амбу» або хутра апаратів РПА‑2 і РДА‑1, приєднаних до маски через перехідник. Під час видиху маску зрушують, щоб вона не перешкоджала цьому актові.

Короткочасну ШВЛ можна проводити і дихальними автоматами. Варто мати на увазі, що робота з дихальними апаратами вимагає визначеної навички і тренування, без яких ціль екстреної допомоги не буде досягнута.

Для більш тривалої ШВЛ показана інтубація трахеї, що повинна виконуватися тільки лікарем.

5. Профілактика отруєння чадним газом

Найбільш радикальним є герметизація і механізація таких виробництв, як доменне, спостереження за станом і своєчасним ремонтом газової апаратури, контролем за справністю газопроводу, загальна і місцева вентиляція. Шуровання в газогенераторних установках повинне бути механізовано. Необхідна одоризація світильного водяного газу іншими газами, що мають запах (меркаптан) і що дозволяють органолептично судити про присутність у повітрі окису вуглецю. Повинний проводитися контроль за концентрацією окису вуглецю в повітрі робочих приміщень. При роботі не більш години концентрація не повинна перевищувати 50 мг/м³ , не більш 30 хв. – 50–100 мг/л, а при роботі протягом 15–20 хв. – 200 мг/м³ . гранично допустима концентрація у виробничих приміщеннях 20, мг/м³ . Для захисту органів дихання застосовується протигаз марки СО (концентрація не більше мг/л), при високих концентраціях, які виникають при вибухах і гірничорятувальних роботах, використовують ізолюючі протигази (КІП – 5) і фільтруючі гопкалітові протигази (СП – 9).