Курсовая работа: Побудова судової системи за Конституцією України

Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють як суд.

Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивче­н­ні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.

Склад суду

Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. (Поряд з ними в суді працює апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будьякому значенні.) Більший, у порівнянні з місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.

У першому значенні «склад суду» означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). Або до складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду — посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного Суду України» Закону України «Про судоустрій України».

У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6 визначає, що «Апеляційний суд України діє у складі:

1) судової палати у кримінальних справах;

2) військової судової палати».

Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України».

Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 4 «Склад господарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23–24 Кодексу адміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розгляд справ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції обумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.

Наприклад, розгляд справ у господарському суді за суттю по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менш трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК передбачає і такий варіант: колегію суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 4 ).

Іноді закон потребує у порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи суттєвого порушення вимог кримінальнопроцесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.

Судові інстанції

Судова інстанція — це поняття категоріального значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям усього історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням.

За часів Київської Русі суд був народним і самостійним. Навіть князі, що мали також і владу суду, здійснювали її через уповноважених осіб, які справляли правосуддя спільно з обраним представником народу. Така побудова суду мала передумовою велику повагу до нього, яка не залежала від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби в оскарженні і перегляді судових рішень.

Після входження південної частини Київської Русі до Великого Князівства Литовського і Польщі, в судовій системі котрих вже існували повноваження по перегляду судових рішень, апеляція (тобто новий розгляд справи по суті суддями вищого суду) стала звичайним видом перегляду справ з визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути судами апеляційної інстанції.

В Російській державі інститут перегляду судових рішень існував з часів Судебника 1497 року: спочатку у вигляді не загального (звичайного), а надзвичайного способу оскарження, а значно пізніше (у XVIII сторіччі) — у вигляді апеляційного оскарження. За своїм змістом це апеляційне провадження було ревізійним , а саме: просування справи у вищий суд від­бувалося або на вимогу закону, або у випадках протиріч між судом і адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізація суб’єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа послідовно проходила багато інстан­цій, кожна з яких мала право винести своє рішення.

Судова реформа 1864 р. встановила принципи двох ін­станцій, тобто справи по суті могли розглядатися лише у двох інстанціях: першій та апеляційній. Рішення судів другої (апеляційної) інстанції були остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайного порядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які набрали сили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи встановлювалося не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції. Касаційний перегляд мав інші підстави й інші завдання: перегляд здійснювався з метою забезпечення державного завдання єдності застосування законів у всій державі. І апеляційний, і касаційний суди були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскільки апеляційний суд розглядав справу, то він був зобов’язаний її вирішити , не повертаючи її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний суд справу не розглядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінював постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону і правильності застосування його на практиці. Отже, касаційний суд судив не справу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані не на досягнення вірного рішення, а на скасування незаконного. Визнаючи рішення незаконним, касаційний суд скасовував його і передавав справу в інший суд, але того ж рівня, що й суд, рішення якого було скасовано.

Ці повноваження, а головне, завдання забезпечення однакового розуміння, тлумачення та застосування законів, яке могло бути реалізоване за наявності єдиного судового органу з такою функцією, мали своїм наслідком утворення тільки одного касаційного суду: Кримінального та Цивільного касаційних департаментів Правлячого сенату. Їхні рішення мали керівне, спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статути передбачали обов’язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційних виданнях.

У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.

Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно­правових відносинах) або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.

Суд апеляційної інстанції — це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.

Метою звернення до апеляції є перерішення, тобто повторний розгляд справи у цілому або в частині.

Існують два види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише фактичних даних, встановлених ним з матеріалів, наданих особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.

При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з раніше дослідженими й нові матеріали. При повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній — перевірку рішення (вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне провадження є змішаним , тобто воно містить елементи як повної, так і неповної апеляції, вид якої залежить переважно від змісту апеляцій­ної скарги та тих вимог, що в ній сформульовані.