Курсовая работа: Побудова судової системи за Конституцією України
Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани західноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали у великих містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. — Кам’янецьПодільський, у 1432 р. — Луцьк, у 1497 р. — Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані до магістрату або до ратуші особи: війти та лавники.
Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв’язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціальноекономічні зміни, що відбулися у XV–XVI століттях, а й, як з часом з’ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.
У XV–XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих — ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівськолавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п’яти — у магістраті, трьох — у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.
За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.
За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військовоадміністративної піраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністративну й судову владу. Чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої — генеральний суддя — відав судовими справами.
Наприкінці ХVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі — Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію — Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будьщо робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.
Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судовоадміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.
Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.
Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імп?