Курсовая работа: Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу

Методи дослідження: історико-теоретичний аналіз і синтез зарубіжного й вітчизняного досвіду для обґрунтування теоретичних положень з проблеми подолання мовленнєвих порушень в умовах соціально-реабілітаційного закладу.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАКЛАДІВ

1.1 Історія становлення реабілітаційної допомоги дітям, що мають відхилення у розвитку

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки й технології, інтелектуалізація праці, — все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства [43, с. 1].

У дослідженнях Н.В. Гавриш в історико-культурному аспекті дає огляд змінної позиції людства до дітей й дитинства в цілому, яка засвідчує, що на кожному з історичних етапів розвитку суспільство намагалося знаходити відповідні часу способи взаємодії з дітьми, форми співпраці, створювати умови [41, с. 234]

Характерним для сучасного періоду є розуміння дитини як найвищої цінності й необхідності створення умов для її особистісного становлення та соціалізації, проте історико-теоретичний аналіз образу дитини в культурі й масовій свідомості свідчить про різні стилі відношення у суспільстві та сім’ї до дітей. Образ дитини має принаймні два виміри: якою вона повинна бути від природи — від Бога і якою повинна стати в результаті навчання, виховання та інших соціалізуючих впливів [42, 54-75]. Для первинного суспільства нормою було подвійне ставлення до дітей. Розповсюдженим був інфантицид — убивство дітей, зокрема вірогідність інфантициду у спільнотах мисливців та рибалок була майже в сім разів вищою, ніж у скотарських чи землеробських племен. Убивали немовлят, яких уважали фізично або психічно неповноцінними. Тоді важливим був матеріальний фактор, можливість сім’ї забезпечити життя дитини, а коли батьки не могли прогодувати дитину, вони її вбивали. Дитина в буквальному розумінні цього слова належала батькам як власність[3, c. 96].

Право розпоряджатися життям дитини було відібрано в батьків лише в кінці IV ст. н. е. — дітовбивство стало розцінюватися законом як убивство. У середні віки, як і в античні, становище дітей залишалося тяжким. Переважали такі стилі ставлення до дитини, як „відчуження” і „амбівалентність”. При стилі відчуженого ставлення до дитини вже визнається наявність у дитини душі. За „амбівалентного стилю” (XIV-XVII ст.) дитина допускається до емоційного життя батьків, її починають оточувати увагою, але в самостійному духовному існуванні відмовляють. Характерна амбівалентність образу дитинства. Немовля –– одночасно символ непорочності й втілення зла. А головне, це істота, у якої відсутній розум. Ціла низка причин ускладнювала формування стійкого позитивного ставлення до дітей, серед яких народжуваність і смертність були високими.

У XVIII столітті домінував „нав’язливий стиль”, він характеризується психологічною близькістю батьків і дітей; однак батьки при цьому намагаються повністю контролювати не лише поведінку, а й внутрішній світ і думки дитини.

Для XIX і XX століть характерним був „стиль соціалізації”. Мета виховання при такому ставленні — підготовка дитини до майбутнього самостійного життя; основою виховних впливів є процес тренування.

У XX столітті з’явився „допомагаючий стиль”, заснований на припущенні, що дитина краще від батьків знає, що їй потрібно на кожному етапі життя. Завдання батьків — допомогти індивідуальному розвитку дитини, намагатися зрозуміти, створити психологічне взаєморозуміння. Необхідно зазначити, що кожна культура має не один, а кілька поглядів на природу дитини.

Отже, порівняльно-історичний аналіз дав підстави виділити такі стилі ставлення до дитини відповідно до історичних періодів: інфантицид; стиль відчуження; амбівалентність; нав’язливий стиль; стиль соціалізації; допомагаючий стиль [35, c. 125].

Проте історико-теоретичний аналіз питань відновлення здоров'я та соціальної адаптації осіб з обмеженнями життєдіяльності свідчить, що гуманне ставлення виникло у людства не відразу, а з моменту усвідомлення проблеми конфлікту між стійкими вадами здоров'я та активною участю людини у соціальному житті. У різні історичні епохи проблема здоров'я та соціальної адаптації осіб з обмеженнями можливостями життєдіяльності розв'язувалася членами громад та їх лідерами по-різному, але так чи інакше це питанням пов'язувалося з реабілітацією особи з інвалідністю, у якій би примітивній чи розвинутій формі це реабілітування не здійснювалося. Адже, будь який соціально-культурний феномен, що ми відносимо до взаємодії особи з інвалідністю та суспільства (держави) — їх навчання, працевлаштування, вирішення питань спадкоємності нащадка з порушеннями психофізичного розвитку тощо, всі ці явища зрештою є елементами реабілітування, і включаються у множину феноменів реабілітаційної дійсності [23, c.45].

Онтологічні засади реабілітації та структура її явищ і процесів багато у чому корелюються із освітньою, перш за все освітньою, педагогічною діяльністю. Педагогічний чинник є системоутворюючим у ланцюгу факторів впливу на становлення реабілітаційних концепцій, понять, моделей комплексного соціального реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності [24, с.48-58].

Отже, періодизація розвитку системи соціального реабілітації та еволюції реабілітаційної парадигми відображає різні часові масштаби: глобальний, що охоплює весь розвиток людства, та локальні, що охоплюють певні малі історичні періоди, які призвели до справжніх революцій в уявленнях людства про осіб з інвалідністю, їх роль та функції у житлі суспільства, їх освіту й працевлаштування тощо.

Отже, історико-теоретичний аналіз розвитку реабілітаційної допомоги свідчить про її динамічний характер з глибокої давнини до сьогодення в залежності від етапів соціокультурного розвитку суспільства, свідомості громадян, еволюції відношення суспільства і держави до людей з обмеженнями можливостями життєдіяльності та комплексними порушеннями психофізичного розвитку.

1.2 Мета та завдання допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу

Тенденції до зростання кількості дітей, які мають різні порушення нервово-психічного здоров'я, прогресивна точка зору стосовно можливостей компенсації та надкомпенсації згідно вчення Л.С. Виготського, «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей» зумовлюють приєднання України до світового досвіду реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями розвитку, стають однією з провідних тенденцій сучасної спеціальної педагогіки та психології.

Існування або поєднання двох та більше дефектів розвитку, які є не просто сумою дефектів, а зумовлюють якісно своєрідну структуру психічного дефекту, загрожують повноцінному та нормальному плину психофізичного розвитку дітей [16, с. 354]. Діти з психофізичними порушеннями являються особливою категорією дітей, бо наявність дефектів спотворює розвиток таких дітей значно більшою мірою ніж дітей з нормальним перебігом розвитку. Такі діти зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та зумовлюють необхідність надання їм соціальної допомоги і захисту називаються — інвалідами. Їхнє навчання і виховання здійснюється у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого дефекту. Комплексні порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки.

Вирішення практичних питань реабілітації інвалідів ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР), законах України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (№ 2961-ІV від 06.10.2005 р.), "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2017-14), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12), "Про соціальні послуги" (966-15), інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [27, с. 12].

Так, на виконання Національної програми реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 13 липня 2001 року №519/2001, створено заклади соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Прийняті в Україні документи та їх практична реалізація значно розширюють можливості диференціації та індивідуалізації освіти, реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями.

У сучасній науці існує значна кількість підходів до теоретичного осмислення проблем соціальної реабілітації і адаптації осіб з обмеженими можливостями. Концепція соціальної реабілітації передбачає: здійснення соціальної реабілітації у спеціалізованих закладах максимально наближених до місця проживання; реалізацію індивідуальних реабілітаційних програм, розроблених з урахуванням рівня розвитку та можливостей кожної дитини-інваліда; соціальну реабілітацію безпосередньо у сім’ї з участю дітей-інвалідів та членів сім’ї; перебування дитини у дитячому колективі в умовах звичайного середовища, без ізоляції від суспільства,; поступову інтеграцію дітей у суспільство тощо [33, с. 167].

Метою концепції соціальної реабілітації є надання дітям-інвалідам можливості брати участь у соціальному та економічному житті незалежно від характеру і причини їхньої інвалідності через оволодіння ними певним обсягом знань, умінь і навичок, розвиток особистості в умовах спеціально організованого навчально-виховного процесу, органічно поєднаного з іншими формами реабілітації та інтеграції у суспільство, а також впровадження в Україні сучасної системи центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Див. додаток 2.

Першою метою соціально-реабілітаційної роботи є забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини з комплексними порушеннями і спроба максимально розкрити її потенціал для навчання [ 34, c. 56]

Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей із відхиленнями у розвитку. Це може проявитися через дві основні причини: або ж після невдалої спроби призупинити просування первинних дефектів за допомогою медичного, терапевтичного чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносини між дитиною і сім’єю, спричиненого, в основному, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправдалися.

Третьою метою соціально-реабілітаційної роботи є реабілітація сім’ї, яка має дітей із відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім’ї фахівцями має бути розроблена індивідуальна програма, що відповідає потреба і стилю життєдіяльності сім’ї [21, c. 34].

Існує кілька етапів соціально-реабілітаційного процесу. Основними завданнями на цих етапах соціально-реабілітаційного процесу у центрі реабілітації дітей-інвалідів виступають:

· прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;

· проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів у наданні допомоги дитині і сім’ї;

· вивчення потенціалу сім’ї, яка забезпечує реабілітацію дитини з обмеженими можливостями;