Курсовая работа: Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

Деякі автори включають до поняття фізичного насильства як обов’язкову його ознаку настання наслідків. Наприклад, ототожнює фізичне насильство і його наслідки П. Дубовець, який взагалі розглядає наслідки як невід’ємну частину діяння [11, 8].Поділяє таку позицію С. Землюков, який зазначає, що насильство є реальною формою спричинення реальної шкоди здоров’ю людини та її недоторканності [12, 125].

Проте переважна більшість вчених підтримує "проміжний варіант" - на їх думку, фізичне насильство, як правило, тягне за собою ті чи інші наслідки у вигляді шкоди здоров’ю, але в деяких випадках може і не пов’язуватись з їх настанням [13,21; 25,19-20]. Так, М. Панов пише: "Вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає не тільки нанесення удару, побоїв, але й можливе або дійсне спричинення потерпілому легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень... Такий прийом законодавчої техніки, коли за допомогою поняття "фізичне насильство" у нормі КК закріплюється не тільки спосіб вчинення злочину, який свідчить про те, що фізичному впливу піддається фізична, тілесна сфера людини, але й можливі або такі, що реально настали суспільно небезпечні наслідки (аж до тілесних ушкоджень тілесної тяжкості), є виправданим, оскільки надає можливість "економити законодавчі засоби" при формулюванні ознак злочинів у законі" [25, 19-20].

Думки науковців з приводу того, які конкретно наслідки у вигляді шкоди здоров’ю охоплюються (або повинні охоплюватись) поняттям насильства, знову ж таки розійшлися. Неоднозначною у вирішенні цього питання є і судова практика, аналіз якої показує, що в поняття насильства у різних складах злочинів вкладається різний зміст.

Наведена цитата з роботи М. Панова дозволяє дійти висновку, що цей вчений включає у поняття фізичного насильства спричинення потерпілому легких та тілесної тяжкості тілесних ушкоджень. Подібної думки дотримується і В. Осадчий. Проаналізувавши позицію ВСУ щодо кваліфікації окремих насильницьких злочинів, викладену у постановах Пленуму, науковець стверджує: наслідками, що охоплюються поняттям "насильство" є легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження [24, 126].Дещо інше бачення цього питання показує Л. Гаухман: на його думку, насильство може охоплювати різні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю або тілесній недоторканності і його зміст як ознаки складів насильницьких злочинів у кримінальному праві неоднозначний. "Поняттям насильства як елементом складів двооб’єктних насильницьких злочинів в усіх випадках повністю охоплюються наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень.

Цей вчений дійшов висновку, що насильством як ознакою складів двооб’єктних насильницьких злочинів, які не є тяжкими, не повинні охоплюватись умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження, оскільки останні характеризуються приблизно такою ж суспільною небезпекою, як і зазначені двооб’єктні злочини. Щодо наслідків насильства у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, Л. Гаухман вважає, що у разі умисного ставлення до їх настання, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - за статтею, яка передбачає двооб’єктний насильницький злочин, і статтею про умисні тяжкі тілесні ушкодження [24, 90-91].

Своєрідний підхід стосовно змісту поняття фізичного насильства як ознаки так званих двооб’єктних насильницьких злочинів, пропонує М. Коржанський. Він вважає, що "при створенні двооб’єктних норм потрібно враховувати заподіяння додатковому об’єкту шкоди будь-якого ступеня тяжкості, аж до самої тяжкої" [14, 227].

Якщо слідувати такій логіці, то всі наслідки насильства, застосованого під час вчинення конкретного двооб’єктного злочину охоплюються поняттям фізичного насильства у такому складі злочину і самостійної кваліфікації не потребують. Практика свідчить, що випадки заподіяння потерпілому тяжкої шкоди при вчиненні двооб’єктних насильницьких посягань не є поширеними.

Отже, думки науковців з приводу змісту (обсягу) поняття фізичного насильства суттєво різняться. Спектр наслідків фізичного насильства є широким і може коливатись від синців, подряпин, інших скороминучих наслідків до заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості і навіть смерті (це не стосується таких видів насильства, які є або не є небезпечними для життя чи здоров’я потерпілого).

Підводячи підсумки аналізу загальнотеоретичних проблем, які стосуються насильницьких злочинів, погодимося з тими вченими, які пропонують таке визначення поняття насильства: насильство - це умисна протиправна дія, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого.

Розділ 2. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

2.1. Об’єкти погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

Основним безпосереднім об'єктом злочину є правосуддя в частині забезпечення законного затримання, приводу, арешту або тримання під вартою, а також конституційне право людини на свободу і особисту недоторканність. Його додатковим факультативним об'єктом можуть виступати честь та гідність особи, її життя і здоров'я, майнові блага.

Потерпілим від цього злочину можуть бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, свідок і потерпілий[23].

2.2 Об’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу

Об’єктивна сторона складу злочину є сукупністю об’єктивних ознак, що містяться у диспозиції певної окремо визначеної кримінально-правової норми. В той же час об’єктивна сторона злочину характеризує сукупність об’єктивних ознак, притаманних виключно для конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого певною особою, у визначений час в конкретному місці. Визначення поняття об’єктивної сторони складу злочину є надзвичайно важливим. Воно відіграє визначальну роль при встановленні переліку та змісту ознак об’єктивної сторони конкретного складу злочину.

З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у незаконному:

1) затриманні;

2) приводі (ч. 1 ст. 371);

3) арешті;

4) триманні під вартою (ч. 2 ст. 371) [2].

Затримання в кримінально-процесуальному порядку застосовується до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, і полягає у позбавленні її волі до 72 годин.

Затримання - це один із заходів примусу, який, як і арешт, полягає в триманні під вартою, у примусовому обмеженні свободи пересування та спілкування. Чинне законодавство передбачає застосування адміністративного затримання та затримання кримінально-процесуального:

Адміністративне затримання (затримання в адміністративному порядку) застосовується в порядку, з підстав і на строки, встановлені статтями 261—263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. За загальним правилом, адміністративне затримання особи, котра вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. Незаконне адміністративне затримання не може кваліфікуватися як аналізований злочин проти правосуддя, а посадові особи за такі дії несуть відповідальність за ст. 365 КК [2].

Кримінально-процесуальне затримання — це, як і взяття під варту, засіб процесуального примусу. Він полягає у короткотерміновому поміщенні затриманого в спеціальне приміщення і в ізолюванні від оточуючих; позбавленні волі затриманої особи. [22; 10]

Метою затримання є:

1) з'ясування того, чи причетна особа до злочину, у скоєнні якого підозрюється;

2) вирішення питання про застосування до особи запобіжного заходу у формі тримання під вартою. [16; 536]

Незаконне затримання спостерігається тоді, коли немає умов та підстав правомірності застосування такого заходу. Вони закріплені в ст. 106 КПК України.

Умови правомірності затримання підозрюваного: