Курсовая работа: Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

· злочин карається позбавленням волі;

· особа підозрюється у вчиненні злочину;

· затримання здійснено органом дізнання;

· немає дипломатичного імунітету [2].

Підстави затримання як підозрюваного:

1. коли цю особу затримали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2. коли очевидці, в тому числі і потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3. коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину [2].

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину може тривати не більше, як 72 години.

Дії, що є незаконним затриманням, можуть проявитися в різних формах. Насамперед це виражається в позбавленні волі пересування людини. Позбавлення волі пересування може полягати просто в затриманні людини на якийсь час у місці її перебування, але може супроводжуватися і примусовою доставкою в яке-небудь приміщення, наприклад у камеру попереднього затримання відділення міліції. Тривалість затримання не має значення для кваліфікації злочину. [16; 62]

Аналізоване посягання може бути вчинено шляхом як дії, так і бездіяльності:

1) дія — незаконне затримання особи — взяття під варту як підозрюваного;

2) бездіяльність — тримання особи як затриманого після того, коли відпали підстави для затримання як підозрюваного чи після встановлених законом строків тримання затриманого. [17; 537]

Мотиви здійснення завідомо незаконного затримання можуть бути різними, і найчастіше вони обумовлені бажанням заподіяти якійсь визначеній особі шкоду, що полягає в позбавленні волі цієї особи. У ряді випадків мотивом незаконного затримання можуть стати і службові інтереси, що розуміються неправильно, (наприклад, бажання домогтися від затриманого зізнання в здійсненні злочину). Однак винний у всіх подібних випадках повинний точно знати про незаконність своїх дій і проте прагнути вчинити їх. Та обставина, що такі дії відбуваються в неправильно зрозумілих інтересах служби, не виключає кримінальної відповідальності. [13; 62]

Привід — це захід процесуального примусу, який передбачає примусове доставлення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи свідка органами внутрішніх справ в орган дізнання, до слідчого, прокурора або в суд. [23; 933]

Як і затримання, привід може застосовуватися в адміністративному порядку (зокрема, привід особи, котра затримується за вчинення адміністративного правопорушення), а також як захід процесуального примусу.

Привід буде незаконним тоді, коли він вчинений за відсутності підстав чи всупереч порядку, встановлених законом. Статті 70, 72, 135, 136, 288, 292 КПК України встановлюють, що привід вважається правомірним за наявності одночасно таких ознак:

1) коли він застосовується до свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного;

2) коли вказані особи не з'явилися за викликом добровільно;

3) коли немає поважних причин неявки. Поважними причинами неявки визнаються: невчасне отримання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють можливості вчасно з'явитися за викликом;

4) коли винесено мотивовану постанову про застосування приводу уповноваженою на те особою (органом) [3].

Попередження про необхідність явки у відповідний орган правосуддя і можливість явки обвинувачуваного чи підсудного є у своїй сукупності законною підставою для приводу зазначених осіб. Відсутність одного з названих моментів або їх обох робить здійснений при таких обставинах привід незаконним. З цього правила мається одне виключення: якщо обвинувачуваний ухиляється від слідства або не має визначеного місця проживання, то згідно ст. 136 КПК його привід визнається правомірним і при відсутності попереднього виклику, що попереджає про необхідність його явки в органи правосуддя [3].

Попередження полягає у врученні обвинувачуваному під розписку повістки про необхідність з'явитися до слідчого (або в орган дізнання), а у відношенні підсудного - в суд з зазначенням часу вручення.

При складанні повістки можуть бути допущені помилки і неточності щодо місця перебування установи, або щодо місця слухання справи, або щодо дати і часу явки, що можуть мати своїм наслідком неявку зазначених вище осіб. Застосовуваний до цих осіб при таких обставинах привід є безпідставним, незаконним. Однак кримінальна відповідальність за нього в цьому випадку не настає через причину, що відноситься вже до суб'єктивної сторони діяння. Незаконність приводу при зазначених обставинах не є завідомою для слідчого чи суду, у залежності від того, хто доручив міліції здійснити привід.

По своїх об'єктивних властивостях незаконний привід являє собою різновид незаконного затримання, тому що і привід, і затримання полягають у насильницькому позбавленні волі і, як відзначалося, затримання також може виразитися в примусовій доставці потерпілого. [13; 65]

Арешт (взяття під варту) є запобіжним заходом, який застосовується лише у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може застосовуватись у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Взяття під варту полягає у попередньому ув'язненні обвинуваченого або підозрюваного.

Для встановлення того, який арешт є незаконним, слід з'ясувати, в яких випадках він буде вважатися правомірним. Очевидно, що незаконний арешт — це арешт, при застосуванні якого відсутні підстави, не дотримано порядку, встановлених для законного арешту.

Під арештом звичайно розуміють примусовий захід, який полягає у взятті особи під варту, обмеженні її свободи пересування, спілкування з іншими людьми. Чинне законодавство передбачає три види арешту: