Курсовая работа: Політична концепція фашизму

Увечері 27 жовтня 1921 року Муссоліні віддав наказ присутнім в Неаполі "скуадрі" почати похід на Рим. Хоча чорносорочники були недостатньо озброєні, поліція і військові знову не втручалися.

Уряд мав всі можливості швидко і остаточно присікти повстання: досить було відкрити стрілянину на чверть години, як пропонував генерал Бадольо. Але король ухвалив інше рішення – назначити Муссоліні прем'єр-міністром Італії.

28 жовтня 1921 року, коли Беніто офіційно став главою уряду, його положення було ще украй хистким. З 535 депутатів парламенту лише 35 належали до Національної фашистської партії. Тому Муссоліні довелося піти на коаліцію, до якої увійшли націоналісти, ліберали, демократи і "пополарі" (popolari – популісти, "народна партія").

Парламентські союзники фашистів проявили готовність прийняти 8 листопада 1923 року так званий "закон Ачербо" (legge Acerbo). По цьому закону будь-яка партія, що набрала на виборах найбільше число голосів, але не менше 25%, отримувала дві третини місць в парламенті. На виборах 5 квітня 1924 року фашисти разом з лібералами, що виступали загальним списком з ними, отримали майже дві третини всіх місць і тепер беззаперечно панували в парламенті. Втім, цей успіх на виборах був досягнутий перш за все за допомогою фінансової підтримки з боку промислових об’єднань.[3]

2 жовтня 1925 року були створені фашистські корпорації, що поєднували працедавців і працівників, вони поклали кінець свободі профспілкового руху. У складі кожної корпорації знаходилися представники фашистської партії і підприємницьких союзів. Головою кожної з корпорацій став особисто Муссоліні, він же очолив і міністерство корпорацій. Закон надав корпораціям визначення умов праці і вирішення трудових суперечок.

Після встановлення корпоративного ладу Муссоліні почав реформувати парламент. Замість нього була створена "палата фашистських організацій і корпорацій". Її члени призначалися особисто Муссоліні.

Після цього на початку листопада 1925 року послідкували "вищі фашистські закони", що розширили владу уряду. Подальшими законами були розпущені міські збори депутатів, скасована свобода зборів і об'єднань, свобода друку і були звільнені політично неблагонадійні службовці.

"Вищі фашистські закони" слідували один на одним:

· заборона професійних союзів і політичних партій (за винятком фашистської);

· відновлення страти за "політичні злочини";

· запровадження надзвичайної юстиції (трибуналів) і адміністративної висилки;

· органи місцевого самоврядування замінювалися на призначених урядом чиновники (подеста).

Всяке нове посилення терору провокувалося зазвичай яким-небудь "замахом" чи "змовою". У листопаді 1926 року за спробу зробити замах на життя Муссоліні був вбитий 15-річний хлопчик. Негайно послідувала хвиля арештів і смертних вироків.

На початку 1928 року був встановлений новий виборчий закон, за яким "велика фашистська рада" складала перед виборами єдиний список кандидатів, а виборці могли тільки прийняти або відкинути його в цілому. Таким чином парламентська система в Італії була остаточно замінена диктатурою.

Усі ці дії призвели до того, що у червні 1940 року Італія -- партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту - оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-европейской Римській імперії. Але кінець був зовсім не таким.

Окрім того слід зазначити основні риси італійського фашизму:

· Принцип "вождізму" -- одноосібної диктатури. Прем'єр-міністр був незалежним від парламенту. Його міністри перетворювались на простих помічників, відповідальних перед своїм главою, вони призначалися і зміщувалися по волі останнього. Протягом багатьох років (до 1936 року) Муссоліні займав 7 міністерських постів одночасно. Глава уряду мав право на видання декретів, які мали силу законів.

· Об'єднання фашистської партії з державним апаратом. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за посадою і за призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, від неї виходили призначення на відповідальні пости.

· Третьою рисою був терор. Фашистський режим тримається на засобах масового придушення. Відповідно з цим визначається велике значення багатьох поліцейських служб, які були створені при режимі Муссоліні. Національні меншини були піддані важким утискам, але євреїв спочатку не чіпали. І лише у 1937-1938 роках, в процесі співпраці з Німеччиною, почали здійснювати антисемітські акції.

· Зовнішня експансія. Фашистська Італія вимагала собі деякі французькі землі (Савойю, Ніццу, Корсику), претендувала на Мальту, намагалася захопити острів Корфу, сподівалася встановити панування над Австрією (до союзу з гітлерівською Німеччиною), готувалася до захоплення Східної Африки. У здійснення цієї програми, вдалося захопити слабку і відсталу Абіссінію (1936 р.), окупувати Албанію (1938р.)

У червні 1940 року Італія – партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту – оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-европейской Римській імперії. Але кінець був зовсім не таким, як передбачалося.

1.2.2 Німеччина

Фашизм в Німеччині з’явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як відповідь на сильну кризову ситуацію, коли антиліберальні, антидемократичні рухи прийняли загальноєвропейський характер[4] .

В 1920 році Гітлер виступив з програмою "25 пунктів", яка стала в майбутньому програмою Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.

В 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, побудованої на принципі необмеженої влади фюрера. Головною ціллю створеної партії стає розповсюдження фашистської ідеології, підготовка спеціального апарату для придушення демократичних сил і захоплення влади, в кінцевому рахунку. В 1923 році вслід за загальнонаціональним страйком німецького пролетаріату фашисти пробують захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських керівників змінити тактику боротьби за владу. Від 1925 року починається "битва за Рейхстаг", шляхом створення масової бази фашистської партії. І вже в 1928 році ця тактика дає свої перші результати — фашисти отримують 12 місці в Рейхстазі

В той час положення в Німеччині лише ледве стабілізувалося, як вибухнула економічна криза. Рівень вироблення промислової продукції знизився майже наполовину, а безробітних стало 9 млн. чоловік. Люди чекали нової сили, яка зможе знайти вихід з кризи. Гітлер чудово зрозумів цю ситуацію і вплив його харизматичної особистості призвів до того, що в 1932 році фашистська партія отримує більше мандатів, ніж будь-яка інша партія, з представлених в Рейхстазі.[5] Ці вибори надали легітимний характер її приходу до влади. За Гітлера голосували найрізноманітніші соціальні прошарки населення. Його соціальна база складалась з тих людей, які відчували себе зневіреними, наляканими, які втратили разом із майном життєву перспективу. Соціальну, політичну і психологічну невпевненість цих громадян він зумів використати, вказуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої держави, обіцяючи різноманітним групам населення все те, чого вони хотіли. Націоналістичні гасла фашистів сприймало більше німців, аніж поклики до "розуму і терпіння" соціал-демократів і побудови радянської Німеччини комуністів.

При сприянні впливових промисловців 30 січня 1933 року Гітлер займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади, як голова коаліційного уряду, так як його партія, навіть разом з нечисленними союзниками не мала більшості в Рейхстазі.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Германії:

· монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;

· мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;

· робочий клас Німеччини -- і це чи не головне, виявився розколеним, і тому не мав змоги перешкодити приходу нацистів до влади.

Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цім цілям служила ціла низка надзвичайних декретів, що доводяться на перші місяці 1933 року.