Політичну систему можна розглядати як соціальну систему, для якої передбачається такий взаємозв'язок її елементів, що утворює певну цілісність, єдність. А це означає об’єднання вхідних у систему суб'єктів (суспільних груп, організацій, індивідів) специфічними ознаками, що характеризують систему, а не окремі елементи. Причому ці ознаки не можна розглядати як суму властивостей, що становлять систему елементів. У свою чергу, властивості елементів не виведені з ознак цілого.

Політичній системі властиві загальні риси соціальних систем. Крім того, її характеризують специфічні ознаки, що випливають із природи політики й влади. Ця система, на відміну, скажімо, від економічної, формується в основному цілеспрямовано. У її фундамент покладена сукупність відповідних ідей, цінностей – ідеологія, що відбиває соціальні інтереси великих соціальних груп і визначає тип системи. Утворюючу політичну систему інститути, являють собою матеріалізовані політичні ідеї й проекти. Звідси необхідність ураховувати в аналізі особливу роль духовного фактора у відпрацьовуванні механізмів функціонування й модернізації системи.

Політична система, будучи обумовленою соціально-економічними структурами, відноситься стосовно них і до всього соціального середовища як ціле, функціонує в якості самостійного комплексу соціальних інститутів і політичних відносин. Вона має своє життя, свої закономірності, що визначаються наявністю спеціальних структурних зв'язків, ролей, функцій, а також закріпленням і регулюванням особливими нормами – правовими й політичними.

Як частина суспільства, функціонуючи в соціальному середовищі, політична система підпадає під вплив тих факторів, які виходять ззовні, від суспільства, а також імпульсів зсередини – взаємодій її інститутів, цінностей тощо.

Структура політичної системи означає, з яких елементів вона складається, як вони між собою співвідносяться. Виділяють наступні компоненти політичної системи:

‒ політична організація суспільства держави, політичні партії й рухи, громадські організації й об'єднання, трудові колективи;

‒ політична свідомість, що характеризує психологічні й ідеологічні сторони політичної влади й політичної системи;

‒ соціально-політичні й правові норми, що регулюють політичне життя суспільства й процес здійснення політичної влади;

‒ політичні відносини, що утворюються між елементами системи з приводу політичної влади;

‒ політична практика, що складається з політичної діяльності [17].

Сутність політичної системи суспільства найбільш яскраво проявляється в її функціях. Виділяють наступні функції політичної системи:

1.Забезпечення політичної влади для певної соціальної групи або для більшості членів даного суспільства (політичною системою встановлюються й здійснюються конкретні форми й методи володарювання – демократичні й антидемократичні, насильницькі й ненасильницькі й т.п.).

2.Керування різними сферами життєдіяльності людей в інтересах окремих соціальних груп або більшості населення (дія політичної системи як керуючої включає постановку цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, конкретних програм у діяльності політичних інститутів).

3.Мобілізація засобів і ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей і завдань (без величезної організаторської роботи, людських, матеріальних і духовних ресурсів поставлені цілі й завдання приречені на відоме недосягнення).

4.Виявлення й представництво інтересів різних суб'єктів політичних відносин (без селекції, чіткого визначення й вираження на політичному рівні даних інтересів ніяка політика неможлива).

5.Задоволення інтересів різних суб'єктів політичних відносин за допомогою розподілу матеріальних і духовних цінностей відповідно до тих або інших ідеалів конкретного суспільства (саме в сфері розподілу зіштовхуються інтереси різноманітних спільнот людей).

6.Інтеграція суспільства, створення необхідних умов для взаємодії різних елементів його структури (поєднуючи різні політичні сили, політична система намагається згладжувати, знімати неминуче виникаючі в суспільстві протиріччя, переборювати конфлікти, усувати колізії).

7.Політична соціалізація (за допомогою якої формується політична свідомість індивіда й він включається в роботу конкретних політичних механізмів, завдяки чому відбувається відтворення політичної системи шляхом навчання всіх нових членів суспільства й залучення їх до політичної участі й діяльності).

8.Легітимація політичної влади (тобто досягнення певного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам).

1.2 Загальна характеристика Індонезії, як середовища функціонування політичної системи

Республіка Індонезія, найбільша країна в Південно-Східній Азії й найбільша острівна країна у світі. Згідно з останніми даними, до складу Індонезії входить 18 108 островів, з яких близько 1000 мають постійне населення. Кордони країни переважно морські. На північному заході Індонезія відділена Малакською протокою й Південно-Китайським морем від Західної Малайзії й Сінгапуру, на північному сході морями Сулу й Сулавесі від Філіппін і Тихим океаном від Палау, на південному сході Тиморським і Арафурським морями від Австралії. На Калімантані Індонезія граничить зі Східною Малайзією, на о. Тимор – зі Східним Тимором і на о. Нова Гвінея - з Папуа – Новою Гвінеєю.

Починаючи з 1610 територія Індонезії перебувала в сфері інтересів нідерландської Ост-Індськой компанії, а в 1816 була перетворена в колонію, що йменувалася Нідерландської (або Голландської) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітету над більшою частиною Нідерландської Ост-Індії відбулася 27 грудня 1949. Територія Західного Папуа, колись – Іріан-Джая, на о. Нова Гвінея перебувала під контролем Нідерландів аж до 1962. В 1963, після нетривалого перебування під опікою ООН, ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. В 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині о. Тимор), а в 1976 зробила його своєю провінцією. В 2002 Східний Тимор здобув незалежність [1].

Індонезія – унітарна держава із президентською формою правління.

Конституція Індонезії, складена Комісією з підготовки незалежності, уведена в дію 18 серпня 1945. Із грудня 1949 по серпень 1950 у країні діяла Конституція Сполучених Штатів Індонезії. У серпні 1950 прийнята Тимчасова конституція. Конституція 1945 відновлена 5 липня 1959. Однак багато положень конституції були недопрацьовані й не одержали чіткого роз'яснення. У конституції не був визначений механізм контролю за діями виконавчої влади для того, щоб на державному рівні забезпечити баланс політичних сил. Більше 30 років (1966-1998) президент Сухарто керував в умовах режиму проголошеного їм "нового порядку", привласнивши собі вирішальне слово в управлінні країною. Тривале знаходження Сухарто на вищому державному пості дало йому можливість реалізувати довгострокові політичні заходи. До найбільш важливих відноситься закріплення за військовими права брати безпосередню участь в управлінні країною й у політичних акціях. При Сухарто за військовими юридично була закріплена "подвійна функція" – забезпечення безпеки країни й прояв соціально-політичної активності.

Офіцери зайняли керівні пости у всіх елементах державного апарата. Сухарто призначав військових міністрами, суддями Верховного суду, губернаторами провінцій, главами адміністрацій округів і навіть сільськими старостами. Близько 20% депутатських місць у парламенті, провінційних і окружних законодавчих зборах виділялися військовим, і в тих районах, де проурядова партія Голкар була не в змозі завоювати більшість, наявність депутатів від офіцерського корпуса незмінно зміцнювало її позиції. Після відставки Сухарто в травні 1998 Індонезія вступила в період радикальних змін.

Відразу після відставки Сухарто всі підвалини створеної їм політичної системи були піддані критики. Реформатори зажадали усунути військових із законодавчих інстанцій і розширити склад Ради народних представників за рахунок Народного консультативного конгресу для того, щоб зробити непрямі вибори президента більше демократичними. Високопоставлені чиновники на місцях, включаючи навіть призначених особисто Сухарто, також висловилися за збільшення їхньої самостійності при рішенні політичних і економічних питань. Відповідно до цих вимог в 1999, 2000, 2001 і 2002 у Конституцію 1945 вносилися зміни й доповнення. Останні зміни в конституції набули чинності в 2004.

Політичною й ідеологічною основою Республіки Індонезія є Панчасила (на санскритському - "п'ять принципів"): Віра в єдиного й всемогутнього Бога; Справедливе й цивілізоване суспільство; Єдність Індонезії, або націоналізм; Демократія, здійснювана внутрішньою мудрістю одноголосності, що випливає з дискусій серед представників; Соціальна справедливість до всього народу Індонезії. В 1985 набув чинності закон, що зобов'язує всі соціальні й політичні організації прийняти принципи панчасила як базову ідеологія [2].

2. Характеристика елементів політичної системи Індонезії

2.1 Виконавча влада та механізм її реалізації

Глава держави, уряду й верховний головнокомандуючий збройними силами Індонезії – президент, якому надає допомогу в здійсненні його обов'язків віце-президент. Президент і віце-президент обираються (з 2004) загальним прямим і таємним голосуванням строком на п'ять років, після закінчення якого вони можуть бути вибрані вдруге, але не більш, ніж ще на один строк. Раніше президент обирався парламентом. Кандидати в президенти й віце-президенти висуваються загальним списком від політичних партій або їхніх коаліцій, які завоювали не менш 5% голосів на парламентських виборах, або 3% з 550 місць (тобто 17 місць) у Раді народних представників. Якщо жоден зі списків не одержує необхідної більшості голосів, проводиться другий тур, для перемоги в якому досить відносної більшості голосів. Першим всенародно обраним президентом Республіки Індонезії став генерал у відставці Сусило Бамбанг Юдойоно, що завоював в другому турі президентських виборів понад 60,9% голосів з 122 млн. виборців, що взяли участь в перших демократичних виборах. Інаугурація першого всенародно вибраного президента відбулася 20 жовтня 2004.

По конституції президент наділений повноваженнями представляти законопроекти на розгляд Ради народних представників (РНП) і затверджувати постанови уряду для їх виконання; оголошувати війну, заключати мир і договори з іншими державами; при необхідності вводити надзвичайний стан і управляти країною за допомогою декретів. Раніше глава держави мав повноваження видавати закони, але внесені в 1997 у текст конституції зміни позбавили його цього права.

Президент також призначає й звільеяє міністрів, послів і консулів, має право амністії й помилування, присвоєння звань і почесних знаків відзнаки. У той же час, будучи главою виконавчої влади, він не має права втручатися в роботу парламенту, розпускати законодавчий орган або припиняти його діяльність.