Курсовая работа: Політичні системи суспільства

Складові підсистем. Кожна із підсистем має свою власну структуру, особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:

1. Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

2. Політичні відносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами, між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання влади.

Політичні принципи та норми нормативна підсистема політичної системи, через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації політичної системи, а значить її необхідним елементом. Ще одне їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

3. Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот.

4. Соціальні суб’єкти політики: індивіди )громадяни, політичні лідери), політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

Механізми політичної комунікації – перш за все діяльність ЗМІ «четвертої влади»[9] , політична агітація та пропаганда «політична реклама», вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції, механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими. Увесь комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки інтегруючим зв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної взаємодії між особою, суспільством і державою.

Інституціональна система. Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.

1. Власне політичні:

· держава - фундаментальний елемент політичної системи;

· політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного аматорського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.

Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний - політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня - політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити[10] :

· відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

· напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, військово-промислове лобі), медіамагнати, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, будь-якого політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;

· тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури («п’ята влада[11] »), якщо вони мають важелі тиску на владу.

Держава як елемент політичної системи. Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні інститути не могли задовольнити. До них відносяться: потреби в суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.

Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей ознак від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на її величезний вплив на суспільство.

По-перше, держава – це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаються державним кордонам, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням.

По-друге, держава – це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судової влади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланками (центральне, регіональне, місцеве), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством, зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує «легітимне насильство» через уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку.

По-третє, - правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства.

По-четверте, публічність державної влади, професіоналізація управління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.