Вступ

1. Поняття і форми реалізації норм права

2. Правозастосування: поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права

3. Основні вимоги правильного правозастосування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Реалізація норм права є втілення їх приписів в поведінці людей. Дійсно право без його реалізації, втілення в життя, це лише певний набір спів юридичного змісту. Тому що за прийняттям юридичного акту, потрібно слідувати його реалізації, реалізація котра відповідає духу прийнятого акту, прийнятої норми права. Хоча відомо, що ідеалу не може бути, він занадто важко досяжний, тим не менш всі норми права передбачають, що вони будуть ретельно і послідовно втілюватися в життя. І повинні вони втілюватися в життя владними органами і посадовими особами, вповноваженими на те, і повинні дотримуватися їх усі особи, що передбачали даними конкретними нормами права. Але саме тому, що реалізують це право люди, котрі не завжди досконалі, і застосовується це право до тих же людей, існує багато проблем в реалізації норм права. Особливо яскраво це, нажаль, видно на прикладі реалізації і застосування норм права, в Україні. Суди котрі повинні забезпечувати повну і точну реалізацію права інколи нажаль не справляються з даною задачею. Не справляються з різних причин, іноді, як це не прикро, це випадки корупції, іноді це випадки некваліфікованих дій. Наслідків може бути багато, але причина одна – незабезпеченість і судів і інших правозастосовуючих органів фінансами, матеріальною базою, що й призводить до таких наслідків. Але багато в чому вирішення всіх цих питань залежить від законодавців, котрі, з різних причин, теж не завжди є фахівцями права. Виникає зациклене коло. Але здорові сили суспільства в парламенті нашої держави постійно полигаються і інколи добиваються змін в такому стані речей. Але повне втілення норм права в суспільстві буде тільки тоді коли все суспільство, при принаймні більшість його усвідомить важливість цієї проблеми, і тоді всі наслідки проблем створених небажанням реалізовувати норми права в Україні будуть усунуті. Але для цього треба пройти ще дуже великий шлях.

Загалом ситуацію в Україні з реалізацією норм права можна назвати терпимою. Але часто виникають сумніви з точки зору юриста стосовно самих норм права, які треба втілювати в життя. Безперечно, що люди котрі повинні втілювати в життя норми права і котрі повинні дотримуватися їх, значно швидше виконували приписи норм права, якщо б ці норми викликали задоволення.

Пропозиціями щодо покращення і зміни ситуації можуть бути пропозиції щодо негайного звернення уваги всього суспільства на цю проблему, і напрацювання фахівцями пропозицій щодо зміни ситуації, пророку нових, досконалих законів, забезпечення матеріальне, всіх правозастосовуючих органів, проведення роз’яснювальної роботи серед населення, з метою роз’яснення важливості участі, більш активної участі громадян в змінені цієї ситуації. І головне, це виработка концепції виходу з такої важкої правової ситуації.

Одним з головних компонентів, який каже, що наше суспільство готове, і може здійснювати такі зміни, це Конституція України, котра довела всім, що суспільство готово і справляються з дуже нелегкими ситуаціями, треба лише тільки додати йому (суспільству) час і не заважати, як це нажаль роблять деякі елементи в нашому неоднорідному часом, суспільстві.

Конституція України довела що нормальні правові норми можуть прийматися в Україні. Тепер Конституція доводить, що наполегливе втілення її в життя, реалізація її положень приносить саму користь суспільству в цілому, і кожній людині зокрема.

Пропозиції можуть складатись з тезисів, що передбачали б наприклад в кримінальному законодавстві прийняття таких положень, що проступки, злочини не дуже безпечні для суспільства, держави і людини, каратися б більш гуманно, іноді в основному фінансово і морально, а злочини дійсно небезпечні каратися б навіть більш суворо. Прикладів для такої пропозиції багато і вони доведені, в частині щодо суворості статтями. Це приклади коли жорстока кара попереджувала злочини і сприяла реалізації норм права в суспільстві, бо ж як відомо якщо в полі залишити хоча б один бур’ян він буде розростатися, а якщо його викорінювати не дуже пильно, без зусиль він заточить усе там.

1. Поняття і форми реалізації норм права

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.

Правова норма сама по собі — тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми — перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правової норми.

Регулююча дія правових норм складається в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить заборону і відповідні «заборонені» відносини не мають місця, ціль досягнута. Якщо норма містить чи розпорядження дозвіл, то їхній ще має бути реалізувати в суспільних відносинах. Норма, що не зробила впливу на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована.

При характеристиці реалізації права потрібно перебороти деякі термінологічні труднощі. У нашій правовій літературі традиційно розрізнялися реалізація права і застосування права. Реалізація права розумілася як категорія більш широка, вона охоплювала всі шляхи перетворення норм у практику. Застосування права розглядалася тільки як владна діяльність органів держави, що у відповідності зі своїми повноваженнями приймали індивідуальні правозастосуючі акти. Тим самим визнавалося, що громадяни не є правовикористачем.

При твердженні представлень про право як про ціннісний і гуманітарний феномен, про пріоритет людини і його прав у суспільстві минулі термінологічні суперечності можуть вважатися перебореними. Нагадаємо, що зміст розходжень між реалізацією і застосуванням права складався в розрізненні рівнів правовикористачів: більш високий і авторитетний у держави і його органів, більш низький — у громадян. При сучасному розумінні проблеми можна, очевидно, не проводити розходжень між реалізацією і застосуванням права. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Чи реалізація, іншими словами, застосування права — це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику. Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державний орган). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація карних норм відрізняється від реалізації цивілістичних норм, а їх обох — від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поводження людей.

Найважливіша ключова проблема реалізації норм — відношення людей до норм. Тут можна говорити про можливі варіанти. Перший, самий сприятливий варіант — коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче перетворюють її в життя. Другий, менш сприятливий варіант — коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма — сама по собі, а поводження громадян — саме по собі. Норма не проводиться в життя, але і не порушується, вона ігнорується. Третій, самий несприятливий варіант — коли громадяни набудовані проти норми, вони активно їй протистоять, а часом і порушують. У подібних, найбільш гострих для суспільства ситуаціях невиконання норми спричиняє відповідальність. За цими варіантами схована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.

Адміністративно-командна практика і нормативістська теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, усякий закон — правовий, неправовий закон неможливий. Далі малося на увазі, що весь чи майже весь народ підтримує і схвалює радянські закони, активно перетворює їх у життя. А що стосується деякого невеликого числа несвідомих громадян, порушників законів, туніядців, прогульників і т.п., те до них суспільство застосовує механізм примуса. «Нехай горить земля під їхніми ногами» і т.д. По цій простій логіці головне полягало в прийнятті чергової норми — чи закону постанови. Буде нова постанова, відповідно зміниться і наше життя. От чому такі постанови приймалися десятками і сотнями. І також десятками і сотнями не виконувалися.

Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їхньої легітимності? Звичайно, це задача практична, але в основі її рішення лежить теорія.

Якщо бачити в праві і законах засіб придушення і насильства, засіб класового панування, то, природно, ні про яку легітимність не може бути і мови. Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши представлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність.

Проблема не має простого й однозначного рішення. Якщо основна ідея права і соціальної справедливості — ідея суспільної згоди і соціального компромісу — буде проведена в законах, є, з погляду теорії, підстави вважати такі закони правовими. Але компроміс по самій своїй природі не може задовольнити усіх, завжди залишаються незадоволені прихильники крайностей. Тому повної легітимності компроміс, втілений у законі, дати не може. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в неменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо і таке, коли, з погляду правової теорії, з погляду юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільств його не сприймає. Прикладів тому скільки завгодно. Хоча б те ж питання про можливість скасування страти. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинне йти як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності закону можливо в міру сполучення обох ліній розвитку.

Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з інший, це сполучення суперечливо. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, що саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в доступному для огляду майбутньому, у всякому разі доти, поки ми будемо сповідати принцип «більшість завжди прав». Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що це — один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця. Ще один аспект реалізації правових норм— їхня ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, чи стабілізацію згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченої законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.

Потрібно раз і назавжди відмовитися від представлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь чи ефективність неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.). У результаті після визначеного часу організована злочинність знизилась, отже, закони ефективні (результат досяг мети). Чи злочинність чи не знизилася навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективний (результат не досяг мети). Справедливості заради потрібно вказати, що ефективність правових норм залежить не тільки від їхнього змісту, але і від багатьох інших, часто неправових факторів. Наприклад, закон про боротьбу з організованою злочинністю по змісту може бути не поганий, але органи міліції укомплектовані погано і комусь реалізувати закон. Виявлення ефективності правової норми складає тому непросту задачу, її рішення досягається за допомогою соціології права, самостійної правової дисципліни.

Соціологічні дослідження розкривають реальне життя правових норм, показують, чи застосовуються ці норми чи фактично ігноруються, який результат їхнього застосування. Соціологічні дослідження включають аналіз реальних суспільних відносин, динаміку їхнього розвитку, а також відносини людей до норм. На основі отриманих даних соціологія дає відповідь про чи ефективність неефективності прийнятих норм. Дані соціології відбивають у концентрованому виді зворотний зв'язок практики і законодавця і дають вихідний матеріал для зміни, розвитку й удосконалювання законодавства.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--