Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносини були ретельно розроблені й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма — модель правовідносини. У нормі даний ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.

Справа в тім, що реалізація норм через правовідносини — один з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегульованість, коли правове регулювання дає не волю поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі. Заборона охоплює визначену сферу поводження, велику чи меншу. Але він залишає вільним будь-яке поводження за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на його удавану недемократичність, насправді є правовим засобом волі поводження набагато більшого ступеня, чим дозвіл і розпорядження. А воля поводження, коли суб'єкт права вільний у своїх учинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така воля поводження не вписується в звичні рамки правовідносини. Відповідно увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносини до інших форм, у більшому ступені опробуючим волю. У розвитих демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поводження учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм установлюються рамки можливого поводження, його межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм установлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеним поводженням їхніх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму волі і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними — два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів зв'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.

Практика правового регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і поглиблюватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед область карної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.

Для того, щоб норма стала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини. Обставини, з якими зв'язується настання правових наслідків, прийнято іменувати юридичними фактами. Настання юридичного факту пускає в хід правову норму.

З усього вищевикладеного видно, що наука в питанні реалізації норм права постійно розвивається і вже на даний час досягла великого прогресу, в цьому питанні. І ця тенденція розвивається.

2. Правозастосування: поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права

Сучасний стан розвитку права в Україні і стан з реалізацією норм права розглянемо й на деяких прикладах. Одним з цих прикладів – приклад єдності правотворчої і правозастосовчої діяльності.

Після проголошення Україною незалежності одним з найважливіших завдань стало створення правової держави, якій за сучасних умов немає альтернативи. Як відомо, наріжним каменем фундаменту правової демократичної держави є право, закон. Саме закон повинен правити державою. Забезпечення верховенства, диктатури закону, неухильна охорона закріплених в ньому прав і свобод громадян, досягнення соціальної справедливості — це основні завдання правової держави. Така держава не може існувати без досконалої правової системи, стрижнем якої є законодавство. Тому в даний час йде процес активної законотворчості. Можна без перебільшення сказати, що таких темпів законотворчої діяльності наша держава не знала ніколи. За останні роки прийнято 621 закон, що вимагає глибинних концептуальних розробок кодифікаційного процесу.

Однак не можуть не викликати стурбованості такі важливі ключові проблеми сьогодення, як реалізація норм законів, ставлення до них громадян, особливо посадових осіб підприємств, установ, організацій. Нас не може не турбувати те, як виконуються і чи виконуються взагалі закони, що приймаються.

Наявність розвинутої нормативної бази є важливою, але не єдиною передумовою побудови в Україні правової держави. Не менше значення має неухильне виконання законів та підзаконних актів. Правову державу не можна побудувати без глибокої поваги до закону, його неухильної реалізації.

Однак прийняття законів не повинно бути самоціллю. Питання, пов'язані з правотворчістю, не можна розглядати поза зв'язком з правозастосовчою діяльністю. Правотворчість і правозастосування — дві сторони однієї медалі. Проблему ефективності законодавства та практики його застосування треба вважати невід'ємною складовою частиною кодифікаційного процесу, його наслідком.

Існування законів ще не свідчить про наявність законності, правопорядку. Це може лише створити видимість, ілюзію цього. Таке "надбання" розвинутого соціалізму дісталося нам у спадщину, від якої ми ще не відмовились. Треба зрозуміти очевидну річ: краще закон не приймати взагалі, ніж прийняти його і не додержувати. Закон, який не виконується, не "працює", девальвується, перетворюється на пустий звук. Від нього більше шкоди, ніж користі. Адже невиконання законів породжує неповагу до них, правовий нігілізм.

Загальновідомо, що основними функціями права є регулятивна і охоронна. Регулюючий вплив правових норм дістає вияв у їх впливі на суспільні відносини. Норма, яка не впливає на суспільні відносини, є безрезультативною, неефективною, залишається нереалізованою. Така норма не є еталоном, правилом, мірилом поведінки. Застосування правових норм передбачає їх додержання і виконання. Словом, закон живе і діє тоді, коли він виконується.

Кодифікаційний процес у нас пішов і йде непогано. Але що ми маємо? А маємо небувалий сплеск беззаконності, розгул злочинності, в тому числі й організованої, тотальну корумпованість всіх гілок влади, атмосферу вседозволеності і безвідповідальності, порушення законних прав і свобод особи, винятково цинічне ставлення до закону навіть з боку правоохоронних органів, в тому числі прокуратури і суду.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

- це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приводу права на спадщину);

- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення);