Курсовая работа: Поняття та підстави представництва у цивільному праві України

Розділ 1. Поняття представництва та загальна його характеристика в цивільному праві України

1.1 Історія формування засад представництва

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку.

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехtranean personam nobis adquiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527—565 рр.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (рrocurator) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшений і навив сплачене їм третіми особами неналежним чином. Представниці тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжували ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.

Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою [15.С.126].

Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких ексколоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення.

У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запровадженого в 1861 р., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник — повірений для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.

Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та інші [17.С.212-213].

В радянський час різні кожен з науковців по-своєму тлумачили представництво. В основному вони розглядали представництво як дію, а не як правовідносини. Наприклад, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність, в силу якої права та обов’язки, яких набуває представник, виникають у особи, яку представляє представник [2.С.184]. В.А. Рясенцев зауважує, що твердження про те. що представництво – система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв’язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визначити, що їхні взаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності [12.С.230].

ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст. 62 ЦК УРСР дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.

У новому законодавстві знайшла своє відображення концепція, згідно з якою представництво трактується як правові відносини [20.С.102].

Таким чином, можна сказати, що представництво пройшло довгий шлях розвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.

Не зважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознаки зародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те, що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччя інститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким воно не є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю «помилку», наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремим інститутом.

1.2 Багатозначність поняття «представництво»

У вітчизняній правовій системі поняття «представництво» відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному тощо). І хоча про представництво можна говорити як про певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, водночас воно є передусім категорією цивільно-правовою, що найбільш повно і всебічно виявляється у цивільних відносинах. Це зумовлює доцільність врахування як загальних, гак і специфічних властивостей представництва.

Загальні ознаки представництва як правового явища полягають в такому:

1)воно є юридичним прийомом, що забезпечує більш повну можливість реалізації прав і здійснення обов'язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;

2)діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю (хоча це не означає, що вона може бути охарактеризована лише як сукупність дій певного роду);

3)представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі набути та реалізувати суб'єктивні права і обов'язки у її відносинах з третіми особами;

4)представництво можливе лише щодо суб'єкта права. Тобто особою, яку представляють, може бути лише особа, яка володіє хоча б правоздатністю. І якщо у разі законного представництва щодо фізичних осіб ця умова не має практичного значення, оскільки дня них кожна така особа є правоздатною з моменту народження, то щодо юридичних осіб ця обставина відіграє вирішальне значення, оскільки для них правоздатність може наставати лише за наявності певних умов, передбачених законом, а до того така особа не с суб'єктом права і не може набувати прав і обов'язків пі особисто, ні через представника;

5)діяльність представника здійснюється в інтересах особи, яку представляють;

6)можливість, зміст і межі допомоги визначаються повноваженням представника;

7)у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіх осіб;

8) у результаті здійснення повноваження дляпредставника не виникає правових наслідків щодо третіх осіб [9.С.101].

Слід взяти до уваги, що у реальних відносинах представництвоне виступає універсальною, абстрактною категорією. Натомість у конкретному контексті йдеться про представництво як правовий інститут, про представництво як діяльність, про представництво як систему правовідносин тощо.