У медіумі образів закладений подвійний зв'язок з тілом. Тілесна аналогія здійснюється в першому змісті через те, що ми розуміємо медіаносії як символічне або віртуальне тіло образів. А в другому змісті зв'язок у тому, що медіа вписують себе в наше тілесне сприйняття й змінюють його. Вони в тій мірі керують нашим тілесним досвідом через акт розглядання, у який ми практикуємо по їхній моделі своє власне сприйняття точно так само як віддаємо їм своє тіло. Це положення справ підкреслює МакЛюен у главі «Засіб комунікації є повідомлення». Медіа, у яких образи наздоганяють нас, істотно визначають наш образний досвід. Як засоби комунікації вони, незалежно від того або іншого образу, впливають на наш спосіб сприйняття образа, що вони несуть. Є якісна різниця в тому, чи сприймаємо ми образ у мальовничому, фотографічному або ж цифровому вигляді; цю різницю упускає семіотика образів, коли зводить образи до знаків. [8, 197]

Тіло виступає підмогою людині для втілення в образі, у мові й у культурних виконаннях. Так само як й інші форми об'єктивації, образи — історично й культурно різні форми вираження й уявлення тіла. Відношення людського тіла до образів змінюється, причому на цю трансформацію чинять вплив зміни в засобах інформації. Уже дзеркало дозволяє людині бачити тіло там, де його немає, у склі або в металі. Так само як у картині, тут відбувається переклад тривимірного тіла в площину. Характер образа змінює й медійність фотографії; у фотографії виникає світловий відбиток тіла, що проявляється на плоскій поверхні. Якщо слідом за МакЛюеном розуміти нові медіа як протези тіла, то далі цифрові образи вступають у відношення з тілом, хоча й досить абстрактне. Загалом, користування засобами комунікації росте, і медійністъ людського відношення до світу разом із супровідним її самовираженням медіа грає все більшу роль. Частиною цієї тенденції є методи, що створюють зображення (рентгенівські знімки, електронні мікроскопи, комп'ютерна томографія), без яких уже неможливо уявити собі науку, але культурологічне значення яких тільки починають осмислювати. [8, 198]

Образи багатозначні. Припущення про те, що вони виникли задовго до розвитку свідомості зі страху смерті або зі страху перед необхідністю вмирати — не є помилковим. За допомогою страху образ відіграє головну роль у перемиканні людського бажання.

Можна виділити три види образів:

— образ як магічна присутність,

— образ як міметична репрезентація,

— образ як технічна симуляція.

Між цими видами образів є багаторазові перетинання. Але таке розрізнення все-таки виявляється зручним; воно дозволяє ідентифікувати різні, почасти суперечливі іконічні ознаки.

Образ як магічна присутність: До образів, які виникли в ті часи, коли образи ще не стали творами мистецтва, відносяться статуетки, маски, культові зображення, сакральні зображення. Серед них особливу роль грають образи, що виявляють магічну присутність богів, тобто зображення богів або ідоли. Сюди відносяться древні глиняні або кам'яні зображення богинь родючості в архаїчних культурах. Безліч древніх ідолів, статуеток і масок своєю екзистенцією забезпечують присутність божественного. Подібне ж завдання виконували розфарбовані черепи, посмертні маски, зображення мертвих. Уже в неолітичний період черепа розфарбовували й вони служили для спілкування з померлими й із предками. [8, 201]

Образ як міметична репрезентація: У творі Платона образи стають репрезентацією чого-небудь, чим вони самі не є. Вони представляють щось, виражають щось, указують на щось. Відповідно до Платона, художник і поет роблять не ідеї, як бог, і не предмети побуту, як ремісник. Вони породжують примар речей. Тобто живопис і поезія створюють не самі речі, а художні уявлення речей. При цьому виникає зв'язок з реальним світом. Оскільки цей зв'язок міметичний, то виникає не копія, а міметичне конструювання світу. У цьому процесі мова йде не про подобу, а про створення якоїсь примари (прояву).

Міметичний акт створює образи мистецтва й поезії й при цьому унаочнює щось, що інакше не могло б виявитися. Це надання можливості виявитися конститутивно для мистецтва й поезії; у результаті виникає властиво естетична сфера, ізольована від реальності й тому не підзвітна питанням про істинність. У ній добутки є частиною світу явищ. Вони репрезентують щось, що без них не могло б стати видимим. У сфері естетики створюються візуальні образи, у яких немає буттєвого статусу і які тому повинні оцінюватися з іншого погляду, ніж прояву буття. Виникаючі тут образи й тексти не можна підкоряти нормативності державного й громадського порядку; вони наполягають на своєму праві бути ілюзією й фікцією. Це приводить до того, що ані художник, ані поет, ані їхні добутки не можуть бути критерієм істини.

Так як міметичні процеси виникають як у зв'язку з реальним світом, так й у зв'язку з формами естетичного світу, і розрізнити їх можна тільки по побічних ознаках текстів уперше в історії людства накопичуються, зберігаються й передаються наступним поколінням у величезних кількостях також образи. Фотографії, фільми, відео стають опорою для пам'яті, виникає пам'ять, що опирається на образи. Якщо колись тексти мали потребу в доповненні у вигляді вигаданих образів, то тепер уява обмежується виробництвом і передачею за традицією «образних текстів». Усе менше людина відноситься до виробника й усе більше до споживача готових, штампованих образів, навряд чи ще потребуючі сили уяви. [8, 205]

Створення міметичних репрезентацій відноситься до елементарних антропологічних здатностей. Одна із центральних тем для них — людське тіло. Людське тіло зображується на портретах Ренесансу й на сучасних фотографіях, що репрезентують людину. У формі тілесних образів фотографії представляють людину у важливих ситуаціях її життя. З такими й іншими формами репрезентації зв'язані питання людського саморозуміння. Без образів нас самих, тобто без репрезентацій самих себе ми не могли б зрозуміти себе. Щоб випробувати границі можливостей людського самосприйняття, необхідне розуміння наочного характеру таких репрезентацій.

Здавна люди створювали подоби людського тіла. Ці образи тіла — це образи людини, також як уявлення людини — завжди уявлення тіла. Образи по-різному представляють тіло, що з біологічної точки зору залишалося незмінним в історичному часі людства. Історія цих зображень представляє нам історію людського тіла. Вона є одночасно історія уявлень людини й історія образів людини. Із цього можна зробити висновок, що людина така, якою вона з'являється в тілі. Саме тіло є образ, ще до того, як воно відтворюється в образах. Зображення — це не те, чим воно думає бути, а саме відтворення тіла. Трикутник людина-тіло-образ неможливо вирішити, якщо не враховувати всі три величини. [8, 208]

Образ як технічна симуляція: сьогодні все має тенденцію ставати зображенням: трансформується навіть непрозоре тіло, воно губить свою непроникність і просторовість, стає прозорим і скороминущим. Процеси абстрагування виливаються в образи й візуальні знаки. Їх зустрічаєш усюди: ніщо вже не є більше далеким і гнітючим.

1.2Візуальна репрезентація вкультурі та її онтологічна модель

В античності візуальність репрезентована — «речовинною копією» поступово набуває особистісних рис, але не пориває зв’язку з перцептивним полем. Смислова динаміка образу збігається із сутністю речей. Бачення детерміноване факторами ззовні: річчю або її ідеальним прообразом. Світ відкривається безпосередньо у пасивному спогляданні Душі, Розуму і у добу середньовіччя – Світла - Блага.

Розуміння діяльності споглядання в середні віки як untas legere (розрізнення зсередини) в епоху Відродження перетворюється в сакралізацію самої діяльності, у якій людина – центр Всесвіту, а людське око – центр цього центру (Леонардо да Вінчі). Зародки нової онтології представлені у М. Кузанського і Дж. Бруно, в концепціях яких зникає ієрархічно впорядкований Космос субстанцій. Просторовий образ світу і, відповідно, оптичний центр стають відносними. Одухотворений Всесвіт ще «йде назустріч», духовна безпосередність зримості розкривається у мистецтві споглядання, але психічний континуум вже включає внутрішній час, у розгортанні якого недовтілена матерія перетворюється в цілість діяльністю візуального мислення. Суб’єктивність розвивається із ускладненням форм опосередкування, що обумовлює появу дихотомічної моделі візуальної репрезентації. [27, 138]

Візуальність культури у німецькій класичній естетиці.

«Криза Великої теорії» (В. Татаркевич) поступово призводить до розуміння канонів репрезентації візуального як «скам’янілих структур», а не способу вираження Абсолюту. Передчуття появи нових способів осягнення дійсності демонструє концепція пластичного мислення представника естетики Просвітництва Г. Лессінга, на думку якого «поетична ілюзія» може «оживити» механічний світ. [27, 139]

Важливими здобутками німецької класики є розуміння зору як продукту реальності, що саморозвивається і породжує способи свого відображення, і внутрішньої сутності речі як процесу її творення. У Гете конкретна зримість позбавлена статичності, з’єднана з часом, розвитком, становленням, історією. Зберігається образність і безпосередність візуального мислення, «видимість» чергується з «сліпотою» занурення предмета у внутрішній світ душі.

Засобами духовно-чуттєвого зв’язку Людини зі Світом у дихотомічній моделі є Уява і Розум. Синтези німецької класики розглянуто у контексті дослідження як інтегральні способи світобачення, що враховують усю специфіку таїнства спілкування з мистецтвом, підкреслюючи не тільки його візуально-образну природу, але й ціннісну ієрархічність і глибинну автентичність.

Але проблема людини поступово стає предметом позитивних наук, що є приводом для подальших трактувань поглядів Канта і Гегеля у смисловому полі позитивізму і семіотики, як предтеч розділення оптичного і дотичного в художньому зорі, його абстрактного розуміння. Відбувається переорієнтація на найбільш розвинуту модель природничо-наукового пізнання.

Візуальна репрезентація як модельне відношення і спосіб діяльності.

Невід’ємними рисами нової естетичної методології стають психологізм і онтологізм. Час остаточно заперечує «статичний еквівалент внутрішнього життя» (А. Бергсон). Наприкінці ХХ ст. «лінгвістичний імперіалізм» філософських концепцій змінюється утвердженням гаптичної процесуальності.Порушення режиму презентації протягом ХХ ст. створює умови для розуміння візуальної репрезентації як «підпори для уяви» і «обчислювального пристрою», або призводить до її розчинення у в нерефлексованій сфері об’єкта. Опосередкування зникає як можливість, що потребує пошуку нових шляхів відновлення духовно-чуттєвого зв’язку Людини зі Світом. [27, 140]

Осягнення буття в усій його повноті включає розуміння візуального і як реактуалізації присутності і як смислового вираження, відображення і зображення, знаковості і символічності.

Дослідження візуальних аспектів культури та їх репрезентації як динамічного явища, пов’язаного із історичними змінами у формах або способах людської діяльності, дає можливість говорити не про усталені моделі механічного відображення, а про взаємовідображення Людини і Світу у способах репрезентації, які включають як матеріальний репрезентант, так і схему дії з ним.

1.3Формотворчі складові сучасного візуального образу в контексті еволюції образної системи культури

Для оптимальної передачі візуальної інформації митці у всі часи користувалися певними закономірностями, які, однак, залежали також і від особливостей художньої мови епохи, стилістики тощо. Зокрема, надзвичайно багато спільних рис можна виявити при аналізі композицій, що призначалися для передачі якоїсь особливої візуальної інформації, актуальної та скерованої на певну аудиторію. Спробуємо узагальнити використовувані у них засоби та композиційні прийоми. Ці засоби та прийоми використовувалися від найдавніших часів, удосконалювалися, трансформувалися згідно із вимогами часу, суспільства та ідеології, однак досі не втратили своєї актуальності.

Загальні принципи побудови “універсального” та дієвого візуального повідомлення:

1) повідомлення повинно бути достатньо зрозумілим;