Курсовая работа: Правотворчість як основний етап правотворення

Виконав:

Патрелюк Дмитро Андрійович

Дніпропетровськ

Вступ __________________________________________________ 3

1. Правоутворення: поняття, його сутність та етапи ____________ 4

2. Об’єктивне та суб’єктивне в правоутворенні

3. Правотворчість: поняття, види, принципи, функції та стадії

Висновки

Вступ

Актуальність. Більше тринадцяти років в нашій країні створюються засади нового суспільства. У правозастосовчій діяльності це проявляється, перш за все, в активній зміні законодавства. Так, Верховною Радою України приймаєтьсявелика кількість законодавчих актів (не враховуючи закони про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів) та законів про внесення змін.

Законодавство – це високоорганізована, цілісна система, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. В той же час формування права – це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Мета. Дослідження правотворчості як основного єтапу правотворення. Відповідно до мети курсового дослідження його завданнями будуть наступні:

1).характеристика поняття правоутворення;

2).дослідження його сутності;

3).аналіз основних етапів правоутворення;

4).встановлення об’єктивних умов та суб’єктивних чинників;

5).розгляд заключного (основного) етапу правотворення;

6).розподіл правотворчості на види.

При написанні курсового дослідження я стикнувся з рядом проблем, зокрема недостатньою кількістю літератури. Літератури в бібліотеках немало, але досить часто думки дублюються. Для вирішення цієї проблеми я використовував як підручники та посібники, так і монографії та статті вітчизняних та зарубіжних батьків юридичної науки.

Курсове дослідження має логічну структуру та складається зі вступу, основної частини, в межах якої розкрито три пункти плану, та висноку.

1.Правоутворення: поняття, його сутність та етапи

Держава не може змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Якби це було можливим, суспільство без зайвих зусиль лише за допомогою законотворчого процесу позбулося б багатьох своїх проблем і виконало усі свої невідкладні завдання. Але право – це лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин.

Держава за допомогою законів може тільки прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкривати простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати негативні зв’язки і процеси. Так, в Україні ринкові відносини спочатку почали реально складатися в суспільному житті країни у відповідності до потреб суспільного розвитку, а вже потім з’явилося відповідне законодавство.

Отже, правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин. До свого виникнення вони проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети. Правовідносини виступають як юридичний вираз економічних, політичних, сімейних, національних та інших реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті, є засобом їх регулювання. Для виокремлення із маси суспільних відносин правовідносин повинна з’явитися відповідна норма права.

Правоутворення – це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається із визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту.

Цей процес складається із кількох етапів. На першому етапі відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає та закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

На другому етапі , який в правовій літературі називається правозакріпленням , відбувається державне санкціонування суспільної та державної ( в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складається правова регламентація найбільш важливих відносин, які мають суттєве значення для суспільства і для держави. Так, відповідно до ст. 92 Конституції України до найважливіших відносин, які регулюються виключно законами України, відносяться, зокрема:

• засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;
• правовий режим власності;
• правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
• засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
• засади цивільно-правової відповідальності;
• державний бюджет України і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків.

І тільки на третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Цей етап називається правотворчістю . Таким чином правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу. В правоутворенні завжди є суб’єктивний аспект, який виражається в реальній «боротьбі за право» різних соціальних сил. Це проявляється саме на етапі правотворчості, бо правотворчість є суб’єктивною стороною право утворення.

Таким чином, з вищенаведеного слід зробити висновок, що для появи нової норми права (зміни старої норми права) у суспільстві повинні визріти відповідні відносини. А законодавство буде справедливим та ефективним тільки тоді, коли ці відносини законодавцем добре вивчені і ним розроблено та закріплено адекватний механізм їх правового регулювання.

В Україні процес правоутворення у галузі господарської діяльності регулюється, зокрема, Законом «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. №1160 – 1У (далі – Закон про регуляторну політику).

Закон закріплює основи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, яка спрямована на вдосконалення регулювання господарських відносин, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

Доцільність – обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою розв’язання існуючої проблеми;

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--