Курсовая работа: Правова держава та громадянське суспільство
5. Легітимність влади, тобто її законність. Легітимною вважається насамперед влада, сформована шляхом демократичних виборів. Необхідно, щоб ця влада також була ефективною, забезпечувала стабільність і порядок в суспільстві і, нарешті, визнавалась як всередині країни, так й на міжнародному рівні.
6. Розподіл влад. Цей принцип передбачає чіткий розподіл сфер діяльності і владних повноважень між трьома гілками державної влади – законодавчою, виконавчою і судовою. Таке розмежування функцій виключає монополію будь-якого органу на владу. Таке розмежування гарантує права громадян, оскільки людині протистоїть не монолітний й всесильний державний апарат, що узурпував усю владу в одних руках, а внутрішньо розділена система взаємоконтролюючих один одного органів. В структурі державної влади верховний характер формально має законодавча влада. Парламент й органи самоврядування приймають законодавчі акти відповідно до норм права і Конституції. Виконавча влада управляє суспільством, спираючись на прийняті закони. Судова влада забезпечує виконання законів в суспільстві і системі державної влади. Така система стримань іпротиваг утримує чиновників від можливих зловживань і забезпечує демократичність й стабільність політичного ладу.
7. Ефективні форми контролю і нагляду за здійсненням закону. Конкретне здійснення цього принципу покладено державою і суспільством на органи суду, прокуратури, арбітраж, податкову службу, правозахисні організації. Для ефективності контролю необхідно створення умов для порівняння, як повинно бути у відповідності з правом, й що є у дійсності. Це досягається за допомогою повідомлення громадян про застосування закону у реальності і про положення державних справ. Особлива роль у здійсненні контролю за правомірністю дій владних структур відводиться громадській думці.
Правовій державі також притаманні наступні риси:
1) Виключення диктатури, від кого б вона не походила, захист будь-якої людини від свавілля з боку чиновників, державних органів.
2) Участь громадян у державних справах, гарантія кожній людині реалізації її прав і свобод, створення можливостей для її всебічного розвитку.
3) Незалежність судів та їх особлива роль у рішенні всіх спірних питань. Підконтрольність та обов’язковість рішень суду як для органів влади, так і для громадян.
4) Добровільне самообмеження громадян у своїх правах і свободах на користь закону.
Такою є ідеальна модель правової держави. Втілення цієї моделі у політичне життя різних країн може мати багато суттєвих відтінків. Сучасна Україна знаходиться лише на початковому етапі побудови правової держави.
3. Задачі держави України в перехідних умовах
У перехідних умовах створення ринкової економіки, формування середнього класу, демократизації суспільства роль держави доволі суперечлива.
Українська держава, насамперед, повинна забезпечувати політичну стабільність суспільства, виявляти й попереджати зіткнення різних соціальних груп, що мають різні інтереси, досягати гармонії і узгодження цих інтересів. У задачі держави входить також захист прав і свобод громадян, їх безпека, забезпечення правопорядку, а також охорона кордонів країни.
В економічній сфері держава, з одного боку, повинна зменшити свій тиск на економіку, позбавляючи її зайвого контролю і регулювання. А з іншого боку, в умовах, коли в країні не було взагалі ринкового механізму й, відповідно, досвіду його використання, держава повинна активізувати свою роль у його створенні.
В сучасних умовах держава в Україні спрямовує свою політику на досягнення економічної і політичної стабільності. Це неможливо без вирішення соціальних проблем – освіти, охорони здоров’я, розвитку науки, культури екології. Актуальною проблемою для держави залишається проблема бідності, у тому числі населення, що працює; створення системи соціального захисту найбільш вразливої і незахищеної частини народу – пенсіонерів, інвалідів, сиріт.
Усі ці гострі проблеми вкрай важко вирішувати в умовах так званого бюрократично-олігархічного капіталізму. Так званий бюрократичний капіталізм (або державний) вбачає, що економікою та іншими сферами суспільного життя розпоряджається держава, тобто її бюрократичний апарат, багаточисельна армія чиновників. Звідси неминучі зайве втручання держорганів у діяльність громадян (жорсткий контроль, багаточисельні та невиправдані перевірки й реєстрації, необхідність на все отримувати дозвіл і т.ін.), свавілля і корупція чиновників, змова бюрократів із злочинцями й великим бізнесом, „розквіт”„тіньової економіки” (за різними даними продукція тіньової економіки в Україні складає від 40 до 60 % загального об’єму виробництва). Характерними рисами такого капіталізму є висока криміналізація суспільства, низький рівень життя більшості населення на тлі надбагатства корумпованого чиновництва й верхівки бізнесу.
А коли економіка і влада концентруються в руках вузької групи так званих „олігархів” – великих банкірів, трейдерських спекулянтів, промислових, торгових, газетно-телевізійних магнатів ситуація в країні ще більше ускладнюється. При цьому вищі керівники державного апарату, політичних партій, засобів масової інформації (ЗМІ) можуть бути куплені олігархами і працюють на них. Від криміналізованих верхів злочинність колами розходиться у суспільстві, а більшість населення не піднімається вище рівня бідності.
Зрозуміло, що політична система не є утворенням, що застигло. Вона постійно розвивається, відповідно вдосконалюється й держава як політичний інститут. І сьогодні провідною тенденцією у розвитку багатьох держав, у тому числі і України, слід вважати тенденцію до створення дійсно демократичної правової держави.
4. Громадянське суспільство та політичне життя
Громадянське суспільство як теоретична категорія використовується для аналізу і пояснення явищ соціальної реальності в різних її аспектах.
Громадянське суспільство – суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.
На сучасному етапі поняття отримало багатофункціональність застосування. Якщо раніше його використовували для аналізу стабілізаційних процесів у західному суспільстві, то тепер використовують при поясненні трансформацій у східних країнах, де відбувається дещо відмінне від становлення інститутів громадянського суспільства в західних країнах.
Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Цицерона і Арістотеля знаходимо уявлення про нього як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. У працях Н.Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державі, як структурі, що прагне підім'яти під себе життя суспільства. Із середніх віків поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень.
Д. Локк розглядав громадянське суспільство як форму державності, що володіє визначеним соціально-економічним і духовним змістом. У Т. Гоббса громадянське суспільство — це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських якостей. Ж, Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське суспільство є проміжною між сім'єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. К.Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин. У А.Токвіля громадянське суспільство — це позадержавна сфера соціуму. І.Фергюсон ототожнював його з усім суспільством у цілому.
Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних західних дослідників. Д.Хелд зараховує до громадянського суспільства поза державні сфери особистого, сімейного і ділового життя. У Е.Коєна — це сфера виключно соціальних відносин у вузькому їх розумінні, неекономічних і недержавних. Р.Дарендорф розглядає громадянське суспільство як сферу соціуму, яка відповідає вимогам сучасної цивілізації, має певний рівень цивілізованості; К. Поппер — як відкрите суспільство; В. Гавел і В. Клаус ототожнюють його з демократичним товариством.
Таку саму різноманітність поглядів можна спостерігати і у вітчизняній літературі. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як на сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда кожен з них по-різному розуміє форми його актуалізації.
Різноманітність поглядів на громадянське суспільство є результатом не тільки складності гносеологічного характеру, а й своєрідним відбиттям різного історичного досвіду, різних культурних традицій, у яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершеності і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.
Наведені погляди на громадянське суспільство укорінені переважно в трьох культурно-історичних традиціях: італійській, німецькій та англо-американській. Перша з них склалася в добу Відродження в італійських містах-республіках і вирізнялася цінностями гуманістичного індивідуалізму, зорієнтованими на духовну культуру, вільнодумство, мир і особистісну безпеку громадян. Друга традиція окреслилася в добу Реформації в німецьких протестантських містах і громадах, які сповідували цінності колективного, асоціативного життя, братерства, рівності, справедливості. Для третьої традиції, що сформувалась у промислових центрах у новоєвропейський час, був притаманний економічний індивідуалізм, заснований на приватній власності та економічній свободі, модернізації і саморегуляції суспільства.
Усі ці культурно-історичні традиції відлилися згодом у три концептуальні підходи до розуміння природи і проблем формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий і індивідуально-груповий.
Розгляд громадянського суспільства недоцільно розпочинати з окреслення його як певного стану розвитку суспільства або окремої сфери суспільного життя, а слід з'ясувати сутність громадянського суспільства від його інтегральної якості, яка вирізняє його з поміж інших суспільних утворень, адже громадянське суспільство, насамперед — це суспільство громадян.
Громадянське суспільство не просто сукупність ізольованих громадян. Громадянським робить його не їх сукупність, а така інтегральна якісна визначеність, як громадянство. Остання е однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства і означає наділення і забезпечення громадян відповідними правами та умовами існування. Ознаками громадянина є легальний статус його як повноправного члена суспільства і володіння ним сукупністю громадянських прав і свобод, належність яких власне і робить особу громадянином.
Громадянство постає у відносинах між громадянами і являє собою соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності, фіксуючи його зв'язок з державою, який виявляється у їх взаємних правах і обов'язках. Саме завдяки громадянству громадянське суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму в цілому, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя. Однак щоб повністю з'ясувати природу громадянського суспільства, однієї вказівки на громадянство ще недостатньо. Громадянство є лише формальною характеристикою соціальної діяльності і не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб глибше проникнути в сутність громадянського суспільства, варто поставити поняття громадянства в залежність від реальних запитів людей, їх потреб, інтересів, цінностей.