Курсовая работа: Причини та підстави невиконання та нереалізації актів Конституційного Суду України

— нечіткість офіційного тлумачення Конституції України та законів України, що ускладнює функціонування конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина та призводить до повторного розгляду аналогічних за змістом справ;

— прийняття із запізненням рішення щодо конституційності закону, який діяв певний період, через що втрачається його ефективність та можливість виконання (наприклад, рішення щодо неконституційності окремих положень законів України про Державний бюджет України тощо);

— закладення суперечностей між правовими позиціями, що містяться в актах Конституційного Суду України;

— рішення не завжди завершується саме прямим зверненням до відповідного суб’єкта владних повноважень виконати необхідні дії у сфері правового регулювання суспільних відносин або у сфері правозастосування судів[9, 2–30];

— невикористання Конституційним Судом України свого права вимоги від органів, правові акти яких були предметом розгляду у Конституційному Суді України, письмового підтвердження виконання рішень Конституційного Суду України відповідно до вимог частини четвертої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»;

4) законодавчі:

— розбалансованість Конституції України, внесена Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV2 (далі — Закон № 2222), яким закладено неузгодженість її окремих норм, чи що в свою чергу призводить до винесення Конституційним Судом України рішень, які містять суперечності у закладених у них правових позиціях [3];

— неврахування законодавцем правових позицій Конституційного Суду України при розробці нових законів;

— делегування законодавчим органом своїх повноважень щодо правового регулювання правовідносин, які мають визначатися законами, іншим інституціям, що суперечить Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року № 22-рп/2008 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України «Про закупівлю послуг, пов’язаних з формуванням інформаційно-телекомунікаційної системи Державного реєстру виборців»), або прийняття законодавчого акта, який за своєю формою не врегульовує даний вид правовідносин (рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997 у справі про Рахункову палату України, від 26 лютого 1998 року №1-рп/1998 у справі про вибори народних депутатів України, від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 у справі про Регламент Верховної Ради України, від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України);

— відсутність окремого закону, який врегульовував би процедуру виконання рішень Конституційного Суду України, або закріплення в чинних законах, що регулюють процедуру виконання рішень судів загальної юрисдикції, окремо положень щодо виконання рішень Конституційного Суду України, де, зокрема, був би закріплений механізм виконання його актів, процедура, строки тощо;

— невизначення на законодавчому рівні механізму контролю за виконанням рішень Конституційного Суду України, зокрема органу, відповідального за виконання його актів;

— потреба у вирішенні на законодавчому рівні проблеми застосування індивідуального підходу до виконання рішень стосовно кожної категорії справ;

— відсутність закріплення на законодавчому рівні юридичних видів відповідальності (конституційно-правової, кримінальної, адміністративної тощо) за невиконання, неналежне виконання та/чи за перешкоджання виконанню рішень;

— відсутність законодавчого визначення поняття таких правопорушень, як невиконання, неналежне виконання, перешкоджання виконанню рішень, та законодавчо визначеного порядку і процедури притягнення до відповідальності за вчинення цих правопорушень;

5) суб’єктивні:

— неоперативне виконання рішень, що потребують внесення законодавчим органом змін чи прийняття нормативних актів з урахуванням об’єктивних причин (наприклад, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України тощо), що має своїм наслідком неоперативне коригування чинного законодавства та спроби заповнення прогалини в правовому регулюванні, виявленої актами Конституційного Суду України, зацікавленими відомствами, іншими органами, а не законодавцем;

— ігнорування посадовими особами та органами — суб’єктами правозастосування — рішень у справах конкретного нормоконтролю, що включає пряме невиконання, тобто невчинення чи відмову від вчинення певних дій, які вони зобов’язані були здійснити, однак не здійснили, або неналежне виконання;

— перешкоджання вчиненню суб’єктом правозастосування дій, які він зобов’язаний вчинити, іншим суб’єктом;

— недостатнє використання чи ігнорування судами загальної юрисдикції правових позицій, що містяться у рішеннях;

6) інформативні:

— недостатня поінформованість про рішення[21, 138–140].;

— відсутність посилань у хронологічних та систематизованих кодифікаціях та інших публікаціях законів і актів Президента України, Кабінету Міністрів України на рішення, якими зазначені акти чи їх окремі положення визнані неконституційними.

Проблеми виконання рішень пов’язані не тільки з прийняттям нових або зміною чинних нормативних актів, а й зі здійсненням органами державної влади заходів фінансового, матеріально-технічного, організаційного характеру, з переглядом судами загальної юрисдикції індивідуальних справ, що розглядалися на підставі актів, визнаних неконституційними, зі зміною практики застосування Конституції України та законів України в судах загальної юрисдикції тощо.

Над вирішенням теоретичних та прикладних питань щодо правової природи, юридичної сили та значення актів Конституційного Суду України в першу чергу повинна попрацювати вітчизняна наука. Виконання актів Конституційного Суду України — це багатогранна правова категорія, що складається із декількох складових, які потребують ґрунтовного вивчення.

Заслуговує на увагу та подальше дослідження позиція, згідно з якою Президент України як гарант додержання Конституції України також є гарантом виконання рішень Конституційного Суду України[11,41]. Ця думка може знайти свій розвиток у дослідженнях вітчизняних вчених, які повинні запропонувати на теоретичному рівні механізми здійснення такого контролю.

Недослідженою є проблема визначення моменту, з якого настає виконання рішень, якими правові акти чи окремі їх положення визнаються такими, що не відповідають вимогам Конституції України (є неконституційними). У резолютивній частині такого рішення зазначається, що визнаний неконституційним акт або окремі його положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. У цьому випадку резолютивна частина рішення виступає тим юридичним фактом, після якого оспорюваний нормативно-правовий акт або окремі його положення не повинні виконуватися.

Потребує дослідження проблема виконання рішень, що стосуються конституційності нормативно-правових норм або їх окремих положень, які внаслідок конституційного контролю втратили чинність, якщо аналогічна норма буде закріплена у новій редакції нормативно-правового акта, а також питання, як бути у випадку, коли аналогічна норма буде закріплена в цьому самому правовому акті, адже на практиці у таких випадках проводиться конституційна процедура з прийняттям нового рішення. Недослідженою залишається проблема застосування рішення, в якому дано тлумачення закону або окремих його положень, що втратили чинність, однак подібні чи аналогічні поняття (положення) містяться в інших нормативно-правових актах.

Варто дослідити проблему виконання рішень, якими визнано неконституційним правовий акт, що на момент винесення Конституційним Судом України рішення вичерпав свою дію, а правовідносини, які він врегульовував, припинилися (наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року № 14-рп/2009).

Потребує глибокого дослідження правова природа рішень та закладених у них правових позицій. Л. Лазарєв вважає, що правовий механізм реалізації актів Конституційного Суду обумовлений їх юридичною природою [16,17].