3) організація та проведення психологічної діагностики хворих з онкологічними захворюваннями.

Психодіагностика має певні зв`язки з іншими науками, зокрема з клінічною психологією, психоаналізом, психотерапією, патопсихологією.

РОЗДІЛ 1. НАПРЯМКИ РОБОТИ СОМАТИЧНИХ ЛІКУВАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

1.1 Діагностика захворювань

Зважаючи на те, що депресивні розлади вражають людей в найбільш працездатному, творчому, активному віці (20-40 років), проблема діагностики та лікування депресій набуває значного соціально-економічного значення. 46% хворих на депресію за первинною допомогою звертаються до лікарів-соматологів та інтерністів загально-медичної практики, 11,3% лікуються амбулаторно.

Традиційно депресії поділяють на соматогенні, ендогенні та психогенні. Ендогенні депресії становлять основу багатьох психічних хвороб, потребують лікування у лікаря-психіатра. Соматогенні депресивні стани супроводжують прояви соматичної хвороби, і разом з тим не буває депресії, котра б не супроводжувалась функціональними або ж органічними порушеннями різних органів чи систем організму (захворювання серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, ендокринної системи тощо). Варіанти поєднання депресії з соматичною патологією (коморбідні стани) можутьбути різноманітними. Так, депресії можуть виникати у хворих на хронічні соматичні хвороби (наприклад, ІХС, жовчнокам’яна хвороба, гіпотиреоз, цукровий діабет, бронхіальна астма, хвороба Паркінсона, демієлінізуючі захворювання нервової системи, червоний вовчак, цироз печінки і т.ін.). Крім того, депресія може виникати як особистісна реакція на важкі соматичні хвороби та пов'язані з ними наслідками або ж можуть формуватись медикаментозні депресії, які виникають як наслідок застосування деяких лікарських засобів, котрі володіють побічним депресогенним ефектом (резерпін, препаратина основі дигіталісу, антиаритмічні та протипаркінсонічні препарати, анаболіки, кортикостероїди, прогестерон, естроген, блокатори Н₂ -гістамінних рецепторів (циметидин, ранітидин), барбітурати тощо). Психогенні депресії зустрічаються доволі часто в загальній соматичній практиці. Їх поява спричинена психотравмуючим впливом соматичної хвороби (нозогенні депресії) чи іншими стресовими чинниками. Однак існують депресивні стани, котрі виявили найбільшу схильністьдо негативного впливу сучасного соціуму, змін еколого-інтоксикаційного характеру, набули різнобарвних нівельованих проявів і не можуть бути віднесені суто до ендогенно чи психогенно зумовлених депресивних станів. Такі депресивні стани мають багато назв: "депресія без депресії", "маскована депресія", "ларвована депресія", "соматизована депресія".

Соматизовані депресивні стани - це психічні розлади, в клінічній картині яких домінують псевдосоматичні симптоми, в той час як психопатологічні прояви депресії залишаються нівельованими, прихованими за різноманітним"соматичним фасадом". Незважаючи на велику поширеність соматизованої депресії та її термінологічну різноманітність, її своєчасна діагностика, визначення клінічних рамок, принципів та методів лікування залишаються актуальними для лікарів різного фаху. Клінічна практика свідчить про те, що хворі на соматизовані депресивні стани у 84% випадків за первинною медичною допомогою звертаються до лікарів загальної медичної практики і лише декілька років поспіль - до лікаря-психіатра [10].

Диспансеризація — система лікувально-профілактичних заходів, яка включає активне спостереження за здоров'ям певних груп населення, вивчення умов їх праці та побуту, забезпечення правильного фізичного розвитку і збереження здоров'я, а також запобігання захворюванням шляхом проведення відповідних дікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і соціальних заходів.

Основу диспансеризації становить диспансерний метод обслуговування населення, за допомогою якого відбувається синтез лікувального і профілактичного напрямів у медицині.

Мета диспансеризації здорових — збереження і зміцнення їх здоров'я, забезпечення правильного фізичного і психічного розвитку, створення нормальних умов праці і побуту, раннє виявлення захворювань, запобігання розвитку і прогресуванню хвороби, збереження працездатності.

Мета диспансеризації хворих — охоплення динамічним медичним спостереженням хворих на ранній стадії захворювання, запобігання загостренням і ускладненням патологічного процесу, зменшення захворюваності з тимчасовою втратою працездатності і виходом на інвалідність, продовження та поліпшення якості життя хворих і періоду їх активної працездатності.

Етапи диспансерного обслуговування

Перший етап — відбір контингентів для диспансеризації. Згідно з положенням про диспансеризацію обов'язковому нагляду підлягають такі групи здорового населення:

• діти віком до 14 років;

• підлітки і допризовники;

• учні професійно-технічних училищ, технікумів, студенти вищих навчальних закладів;

• працівники дитячих закладів, комунальних і харчових об'єктів;

• усі жінки віком понад 30 років (що працюють і не працюють);

• ті, що працюють у шкідливих умовах виробництва;

• учасники та інваліди війни, репресовані, інваліди праці;

• учасники ліквідації аварії на ЧАЕС;

• медичні працівники.

Крім того, диспансеризації підлягають хворі з такими захворюваннями внутрішніх органів: гіпертонічна хвороба, гостра і хронічна ішемічна хвороба серця, ревматизм, дифузні захворювання сполучної тканини, хронічні неспецифічні захворювання органів дихання, бронхіальна астма, бронхоектатична хвороба, абсцес легень, пневмоконіози, емфізема легень, хронічний гіпоацидний гастрит, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, хронічний гепатит, цироз печінки, жовчнокам'яна хвороба, хвороба Крона, хронічний гломерулонефрит, хронічний пієлонефрит, цукровий діабет, дифузний зоб з порушенням функції щитоподібної залози, захворювання крові, онкологічні та алергійні захворювання тощо.

Особливо важливе значення на першому етапі диспансеризації має активне та своєчасне виявлення хворих на ранніх стадіях захворювання, коли ще немає скарг і хворобу можна призупинити або зовсім ліквідувати. Для цього медичні працівники використовують амбулаторні прийоми, відвідування хворих удома, профілактичні огляди, аналіз амбулаторних карток, виписок із історій хвороби, листків непрацездатності тощо.

Диспансерний облік вважається своєчасним тоді, коли хворий взятий під нагляд не пізніше як через 30 днів з дня встановлення діагнозу.

Наступним важливим завданням медичних працівників на першому етапі диспансеризації є групування диспансерного контингенту.

Існує п'ять диспансерних груп:

I група — здорові люди, які не мають скарг і об'єктивних ознак хвороби під час обстеження та не хворіли в минулому;

II група — практично здорові люди, які мають в анамнезі дані про перенесені захворювання та фактори ризику розвитку певної патології внутрішніх органів, але на даному етапі не мають скарг;

III група — хворі на хронічні захворювання в стадії компенсації;

IV група — хворі на хронічні захворювання в стадії субкомпенсації;