Курсовая работа: Публіцистика Е. Хемінгуея
Живучи за кордоном, Хемінгуей. багато подорожує, пише статті для «Торонто стар». Як кореспондент газети у Канаді та Парижі Хемінгуей висвітлював міжнародні конференції в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацію Руру, про італійських фашистів. Він одним з перших засудив італійський фашизм, викрив демагогію Муссоліні, висвітлював трагедії греко-турецької війни (1922-1923), очевидцем якої був, і політико-дипломатичний механізм її виникнення.
У Парижі вийшли перші книги Хемінгуея – «Три розповіді і десять віршів» (1923), написані під впливом Андерсона, а також збірка розповідей «У наш час», (1924), який через рік був перевиданий в США. Новелістичний цикл «У наш час» відрізняється простим економним стилем, характерним для зрілого Хемінгуея; з'являється тут і традиційний для письменника герой, який, висловлюючись самого Хемінгуея, «у скрутну хвилину не підведе» [20].
«Весняними водами» (1926), поспішно написаною пародією на один з романів Шервуда Андерсона, зацікавився відомий редактор Максуелл Перкинс з видавництва «Чарлз Ськрібнерс». У жовтні 1926 р. Хемінгуей публікує свій перший серйозний роман «І сходить сонце», який був надзвичайно прихильно прийнятий критикою і створив Хемінгуею міцну репутацію багатообіцяючого молодого письменника.
Потім було розлучення, нова дружина, збірка оповідань «Чоловіки без жінок» (1927). Хемінгуей повертається в Сполучені Штати і, оселившись у Флоріді, в Кі-Уесті, закінчує свій другий роман – «Прощавай, зброє», який мав величезний успіх. Багато літературознавців вважають «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом «За ким дзвонить дзвін» (1940), найкращим твором Хемінгуея, у якому його стиль – ясний, стислий і дуже ємкий – досягає своєї досконалості.
Проте, у 30-і рр. у творчості Хемінгуея спостерігається деякий спад. Саме у цей період письменник починає хворіти горезвісною «зоряною хворобою», корчить з себе «справжнього чоловіка» (цікавість до іспанської кориди, африканського полювання на хижаків, непристойна поведінка), що багатьма сприймалося як позерство, найзгубнішим чином що позначилося на його творчості [20]. Але згодом розпочалася громадянська війна в Іспанії, під час якої Хемінгуей повною мірою розкрився як художник і громадянин. У 1937 р., зібравши гроші для республіканців, письменник вирушає до Іспанії як військовий кореспондент Північноамериканської газетної асоціації і сценариста документального фільму «Земля Іспанії», який знімав голландський режисер Йоріс Івенс.
Побувавши в Іспанії вдруге, Хемінгуей пише п'єсу «П'ята колона», де показує облогу Мадриду восени 1937 р.; тоді ж у нього починається роман з Мартою Геллхорн, військовим кореспондентом в Мадриді. Книга Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін» присвячена подіям громадянської війни в Іспанії і описує останні події з життя американського добровольця, що воював на стороні республіканців. Цей роман, в заголовок якого винесені слова англійського поета Джона Донна («...Не запитуй ніколи, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за тобою»), є закликом до братерства людей. «За ким дзвонить дзвін» мав величезний успіх. На думку Карлоса Бейкера, «ця книга до цих пір залишається неперевершеним шедевром серед всіх творів (як художніх, так і нехудожніх), присвячених іспанській трагедії тих років» [20].
Після розлучення з Поліною Пфейффер Хемінгуей у 1940 р. одружується на Марті Геллхорн, купує будинок під Гаваною і разом з дружиною здійснює поїздку до Китаю, де в цей час йде японо-китайська війна. У 1944 р. Хемінгуей розлучається зі своєю третьою дружиною, вирушає до Лондона як військовий кореспондент, бере участь в польотах британських ВПС, описуючи висадку союзників в Нормандії, і 25 серпня 1944 р. входить з американськими військами до Парижу. Письменник так активно бере участь в бойових діях союзників, що ледь не потрапляє під трибунал за порушення правил Женевської конвенції про поведінку військових кореспондентів, що, втім, не перешкодило йому отримати Бронзову зірку за хоробрість. Повернувшись 14 березня 1946 р. до Гавани, Хемінгуей одружується на Мері Уелш, кореспондентові журналу «Таймс», з якою він познайомився в Лондоні в 1944 р. і з якою прожив до кінця життя. Після декількох років напруженої роботи Хемінгуей завершує роман «За річкою в тіні дерев» (1950), дія якого відбувається під час другої світової війни в Італії. Критика одностайно визнала цей роман невдалим: манірним, сентиментальним, самовдоволеним. Ліліан Росс помістила із цього приводу в «Нью-Йоркер» уїдливий фейлетон, а письменник-гуморист Е.Б. Уайт відгукнувся злою пародією «За гратами, в тіні дерев».
Але згодом, після публікації в журналі «Лайф» у 1952 р. повісті «Старий і море», репутація Хемінгуей була відновлена, і в 1953 р. письменник отримує за повість Пулітцеровськую премію.
У 1954 р. Хемінгуею була присуджена Нобелівська премія з літератури «за оповідну майстерність, в черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також за вплив на сучасну прозу». У своїй промові при врученні премії Андерс Естерлінг, член Шведської академії, назвав Хемінгуея «одним з найвизначніших письменників нашого часу» [20].
Через стан здоров'я Хемінгуей не зміг бути присутнім на церемонії вручення премії. У його Нобелівській лекції, яка була прочитана Джоном Кеботом, американським послом в Швеції, говорилося, що «творчість – це в кращому разі самота. Письменник зростає в громадській думці і за це жертвує своєю самотою. Адже письменник творить один, і, якщо він досить хороший письменник, йому доводиться щодня мати справу з вічністю – або з її відсутністю» [14, с. 254].
У 1960 р. Хемінгуей перебував у клініці Майо в Рочестере (штат Міннесота) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу. Вийшовши з лікарні і переконавшись, що він не в змозі більше писати, Хемінгуей повертається в свій будинок, у Кетчом (штат Айдахо), і 2 червня 1961 р., приставивши до скроні рушницю, закінчує життя самогубством. У некролозі американський критик Едмунд Уїлсон відзначив, що «ця подія подібно до того, як якби раптом вкачався один з наріжних каменів нашого покоління» [20].
Деякі твори Хемінгуея, наприклад «Острови в Океані» (1970), були опубліковані посмертно. Втім, за винятком «Свято, яке завжди з тобою» (1964), спогадів про життя в Парижі в 20-і рр., більшість з опублікованих посмертно творів не покращили репутацію письменника, яка після його смерті неухильно падала. Маючи на увазі перш за все «Старого і море», критик Кен Моріц заявив, що «нам необхідна інтелектуальна мужність, а не романтичні міфи про героїв-одинаків». Противники Хемінгуея, писав критик Роберт П. Уїкс в своїй передмові до книги «Збори критичних есе про творчість Хемінгуея» (1962), вважають, що «Хемінгуей дуже обмежений... його герої мовчазні, бездушні... у його книгах описуються лише бокс, бій биків, бійки, лов форелі і інші чоловічі розради; стиль Хемінгуея і стилем не назвеш – настільки він простий» [1, с.68].
1.2 Напади західних критиків на творчість Е. Хемінгуея
Значна частина американських критиків продовжує свої нападки на творчість письменника. Їм спробував відповісти відомий американський критик, друг Хемінгуея Малькольм Каулі в журналі "Есквайр" (червень 1967 р.). "Тато і батьковбивці" - такий заголовок дав він своїй статті.
"Батьковбивці" - важко знайти кращу назву тим американським критикам, які виступали проти Хемінгуея, прагнучи принизити його творчість. В ролі "батьковбивць" виступають професори, відомі критики і літературознавці. Університетський професор Джон Томпсон з Нью-Йорку заявляє, що творчість Хемінгуея більше не впливає на літературу, і серйозні критики помічають, що його робота є менш цікавою. Томпсон стверджує, що лише роман "І сходить сонце" і небагато оповідань Хемінгуея "абсолютно ідеальні". Останні праці Хемінгуея не варто і передруковувати. Його робота, укладає Томпсон, "здається, більше не містить жодних обіцянок для інших, а його книги більше не цінуються письменниками" [17, с. 5].
Інший критик - Ванс Бурджейлі - скорочує список досягнень Хемінгуея до романа "І сходить сонце" і 15 - 20 оповідань. Ще далі йде Стенлі Едгар Ханлі, який залишає для майбутніх читачів роман "І сходить сонце" і "жменю коротких оповідань". Нарешті, Роберт Еммет Лонг встановлює свій рахунок досягненням Хемінгуея: до романа "І сходить сонце" він додає роман "Прощай, зброя!", зате скорочує число новелістичних досягнень мало не до півдюжини [17, с. 6].
Леслі А. Фідлер, відомий своєю психоаналітичною вівісекцією творчості багатьох американських письменників, зводить творчість Хемінгуея до прославляння смерті і порожнечі, стверджуючи, що після перших двох романів і ранніх розповідей він був здатний лише повторювати, а в кінці пародіювати себе.
Дуайт Макдональд заперечує у Хемінгуеї талант романіста: "Це факт - Хемінгуей новеліст, а не романіст"[17, с. 6].
Можна привести багато подібних тверджень, заперечливих значущість творчості Хемінгуея, причому деякі критики доходять до того, що зводять значення Хемінгуея до двох-трьох новел.
Навіть у історії американської літератури, де є багато прикладів, коли критика намагалася знищити творчість «неугодних» їй письменників-гуманістів (пригадаємо хоч би про критичні нападки на Драйзера і Уїтмена), подібний наступ на Хемінгуея приголомшує бувалого Малькольма Каулі: "Цього разу, - пише він, - ми бачимо картину, на якій мертвого лева оточила зграя шакалів. Спочатку вони зібралися довкола нього обережно, готові втекти при першій ознаці життя, а потім, набравшись хоробрості один від одного, вони кидаються, щоб рвати м'ясо від кісток" [17, с. 6].
Намагаючись знайти причину нападок на Хемінгуея, Малькольм Каулі зводить їх по суті до боротьби різних поколінь. На нашу думку, тут він не має рацію, і багато моментів в його статті доводять цю неправоту. Критикам Хемінгуея не подобається не лише його художня манера. Їм не подобаються ідеї, які закладені в його творчості. Саме тому так старанно вони підкреслюють значущість поза сумнівом талановитого першого роману Хемінгуея і його перших розповідей і так зневажливо скидають з рахунків його творчість 30, 40 і 50-х років, коли Хемінгуей створив такі чудові твори, як роман "За ким дзвонить дзвін", повість "Старий і море", не говорячи вже про багато розповідей і публіцистичні виступи. Ми вважаємо, М. Каулі ближче до істини, коли говорить, що у Хемінгуея прекрасні не лише "ландшафт... рибний лов і полювання, розмови біля багаття і любов - ідеї теж цікаві, навіть якщо вони лише маються на увазі, бо він завжди був більш інтелектуальним, ніж він прикидався" [17, с. 7].
Виступаючи в захист творчості Хемінгуея, М. Каулі засуджує критиків, які намагалися звузити круг значних творів Хемінгуея, що рекомендуються широкому читачеві, або, як він говорить, намагаються скоротити "хемінгуеєвський канон".
1.3 «Канзас-Сіті стар» - професійна школа журналіста Ернеста Хемінгуея
Важливе значення для розуміння подальшої літературної діяльності Хемінгуея представляє аналіз його ранньої професійної журналістської діяльності в одній з найбільших американських газет того часу "Канзас-Сіті стар".
6 квітня 1947 р. Сполучені Штати вступили на стороні Антанти в першу світову війну, і для Хемінгуея, який закінчив в червні того ж року середню школу, стала проблема вибору між подальшим навчанням в коледжі, війною і роботою. Натягнуті стосунки в сім'ї змусили Хемінгуея відмовитися від ідеї продовжити освіту на засоби батьків. Проте, репортерські "університети" і війна дали йому значно більше, ніж могли запропонувати інші американські вищі учбові заклади.
Не страждаючи від відсутності формальної вищої освіти, Ернест Хемінгуей опублікував свою першу книгу "Три розповіді і десять віршів" у 1923 р., тобто в двадцять чотири роки. У тридцять років Хемінгуей вже був не лише дослідним журналістом, але і всесвітньо відомим автором романів "Фієста" і "Прощавай, зброє!".
Як зазначалося вище, відправитися на війну до Європи не вдалося відразу через дві причини: по-перше, вік – Хемінгуей був дуже молодий; по-друге, через травму лівого ока, отриманої під час тренувань по боксу. Залишалася робота. Хемінгуей жадібно прагнув до вивчення життя за межами устрою провінційного, буржуазно-міщанського, релігійного Оук-парку. Досвід репортера шкільної газети "Трапеція" дозволив йому поки що оволодіти лише рудиментарними принципами письменницької майстерності, і ще належало навчитися точно, безпосередньо і стисло виражати свої думки. Він сподівався, що робота в газеті "Канзас-Сіті стар" допоможе відшліфувати стиль, а життя у великому місті дасть можливість проникнути за куліси складної дійсності, що його оточувала. Дослідник творчості письменника В.М. Погостін зазначає, що Хемінгуей, очевидно, ніколи не сумнівався у виборі письменницької праці як своєї майбутньої професії і ще в школі усвідомлював, які його чекають труднощі на шляху до успіху. Підтвердження цьому ми знаходимо в незавершеному, а тому і не опублікованому за життя письменника і довгий час (до 1972 р.) прихованій від очей дослідників оповіданні "Останнє хороше місце". Всіма критиками і біографами одноголосо визнається літературний прототип юного Хемінгуея – Нік Адамс ховається зі своєю молодшою сестрою від інспекторів, що намагаються заарештувати його за випадкове вбивство самця оленя (такий випадок стався насправді, коли Ернесту було шістнадцять років) [12, с. 49]. Сестра Ніка запитує:
"- А ти зможеш заробляти як письменник?
- Якщо писатиму добре.