Курсовая работа: Регулювання діяльності учасників фінансового ринку

- рефінансуваннябанків;

- управління золотовалютними резервами;

- регулювання операцій з цінними паперами;

- регулювання операцій експорту та імпорту капіталу.

Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку з метою співпраці та координації своєї діяльності зобов'язані проводити оперативні наради не рідше одного разу в квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатами цих нарад складаються відповідні протоколи та/або укладаються міжвідомчі угоди. Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов'язкові до розгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулювання фінансових ринків.

3. Моделі вдосконалення механізму регулювання діяльності фінансових установ

Процеси глобалізації та загальної інтернаціоналізації фінансової діяльності, які відбувалися разом з лібералізацією і демократизацією фінансових ринків, призвели до загального ускладнення їх структури і , як наслідок, до ускладнення процесів їх регулювання. до того ж у результаті підвищення мобільності капіталу значно загострилася глобальна конкуренція щодо залучення вигідних фінансових ресурсів, причому настільки, що це може призвести до втрати окремими державами свого економічного суверенітету.

Невідкладною проблемою розвитку фінансових ринків є недостатня ефективність функціонування механізму регулювання діяльності на ринку фінансово інвестиційних послуг, особливо у країнах з перехідними економіками. Створення ефективної системи державного регулювання в Україні неможливе без аналізу тенденцій глобальних фінансових ринків, у які активно інтегрується вітчизняний фінансовий ринок.

Система державного регулювання має забезпечувати покращення інвестиційного середовища, захист інтересів інвесторів, справедливе ціноутворення, усунення системних ризиків, функціонування фінансового ринку як механізму економічного розвитку. У цілому розглядають три основні моделі спеціального нагляду за діяльністю фінансових установ[14, С.90].

1. Традиційна секторна модель, яка передбачає розподіл повноважень регулятивних органів за секторами фінансового ринку. Ці спеціалізовані організації проводять регулювання лише свого сектору фінансового ринку – банківського, страхового, ринку цінних паперів та ін. Такий спосіб спрощує регулювання фінансового ринку, оскільки за кожний його сектор відповідає свій орган, а їх функції не дублюються.

2. Модель мегарегулятора, яка передбачає, що контроль за будь-якою діяльністю з надання фінансових послуг здійснює єдиний орган – мегарегулятор, який охоплює функції тих регулятивних органів, що увійшли до його складу. Типовими прикладами країн, де успішно реалізована модель мегарегулятора, є Великобританія (FCA – Управління фінансових послуг, засноване у 2000 році) і Німеччина (BAFin – Федеральне відомство фінансового нагляду, засноване у 2002 році). Там ці органи були створені шляхом злиття трьох трдиційних регулятивних установ ( банківської, страхової та регулювання ринку цінних паперів). В Японії у 1998 році сформовано агенцію з фінансового нагляду (FinancialSupervisoryAgency). Така сама модель використовується в Естонії, Латвії, Угорщині, на Мальті, де створено новий центральний орган з регулювання, а також у Словенії, де функції такого органу покладено на центральний банк.

3. Модель перехресного регулювання (Twin-peakmodel), яка передбачає передання повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку – іншому. Основне завдання такої моделі полягає в розмежування функцій пруденційного нагляду і нагляду за проведенням комерційних операцій. У Нідерландах ця модель використовується з 2002 року. Центральний банк (DeNederlandscheBank – DNB) після об'єднання з Радою з питань страхових компаній та пенсійних фондів (Pensioen-& Verzekeringskamer – PVK) став єдиним органом пруденційного нагляду, а нагляд за комерційними операціями на фінансовому ринку здійснює окремий орган (AutoriteitFinancieleMarkten – AFM), який відповідає за моніторинг приватного бізнесу, надання достовірної інформації та інформаційну прозорість.

Існує ще одна модель, яку можна вважати розширеним варіантом моделі перехресного регулювання – модель регулювання за функціями фінансового ринку. Вона передбачає, що кількість регулятивних органів визначається кількістю функцій фінансового ринку; для нагляду за реалізацією кожної з них створюється окремий орган. На думку Г. ді Джорджіо, С. ді Нойя і Л. П'ятті, оскільки фінансовий ринок виконує шість основних функцій (проведення платежів, створення механізму акумуляції ресурсів і диверсифікації портфеля, забезпечення ефективного управління ризиками, акумуляція інформації про ціни, компенсування інформаційної асиметрії), то має бути, відповідно, шість регулятивних органів, кожен з яких контролював би реалізацію однієї з названих функцій. Основним недоліком цієї моделі є ризик надмірного розподілу компетентності кожного з регулятивних органів.

Така модель (вищезгадані автори пропонують використовувати її в Італії) орієнтована не на розподіл за секторами ринку і групами учасників, а за завданнями регулювання, серед яких стабільність, інформаційна прозорість, захист інтересів інвесторів в інтегрованому ринковому середовищі, може бути значно ефективнішою. Орієнтація на її використання передбачатиме зміну структури сучасних регулятивних органів, що може привести до виникнення системи з чотирьох органів[14, С.91]:

1) центральний банк (відповідає за макроекономічну стабільність);

2) орган із забезпечення стабільності (наглядає за всіма секторами фінансового ринку);

3) орган із забезпечення інформаційної прозорості;

4) орган із захисту прав інвесторів.

У різних країнах використовуються різні підходи до державного регулювання фінансового ринку залежно від інституційних традицій цих країн. Функції нагляду розподіляють між різними органами, уповноваженими державою проводити регулятивну діяльність.

Секторна модель поступово втрачає популярність, і країни з розвиненими фінансовими ринками від неї відходять. У цілому, використання цієї моделі характерне для недостатньо розвинених фінансових ринків.

Основною причиною підвищеня інтересу до вдосконалення системи регулювання фінансового ринку і створення мегарегуляторів є зростання лібералізації ринків та їх відкритості, а також поширення фінансових конгломератів, коли один власник володіє кількома різними фінансовими інститутами, що пропонують продукти, які належать до різних секторів ринку.

Поява нових фінансових інструментів також стає причиною ускладнень для регулятивних органів під час класифікації цих інструментів(зокрема, деривативи часто мають окремі ознаки страхових продуктів, наприклад, кредитні деривативи). Зростає кількість транскордонних і перехресних пропозицій фінансових продуктів (банки пропонують страхові та пенсійні послуги, страхові компанії – банківські послуги тощо). Значно зросла кількість фінансових компаній, які здійснюють усі види фінансових операцій. Це загальна тенденція на світових фінансових ринках, і, на думку аналітиків МВФ, на сьогодні дедалі важче відокремити банки від небанківських інститутів.

За умов поширення фінансових конгломератів і багатофункціональних компаній постала проблема, з одного боку, регулятивного дублювання, а з іншого – збільшення кількості таких аспектів практичної діяльності учасників фінансового ринку, які раніше взагалі не підлягали регулюванню.

Оскільки слабшає зв'язок між типом компанії і типом фінансових продуктів, з якими вона працює, регулювання діяльності таких організацій на основі традиційної секторної моделі ускладнюється.. Слабкість цієї системи полягає ще й в тому, що різні сектори фінансового ринку, мають різні завдання; у свою чергу, різні органи регулювання також матимуть різні завдання, що може призвести до конфлікту інтересів.

Крім того, визнаним є той факт, що принцип саморегуляції фінансових ринків (поширений на розвинених фінансових ринках у 1980 - 90-ті роки) за нових умов виявився недостатньо ефективним, що пояснюється глобальними масштабами операцій на фінансових ринках. Так, значно зросли географічні масштаби фінансових операцій, в яких збільшилась кількість учасників – представників інших культур, етичних і правових традицій. За цих умов значення таких чинників, як репутація і взаємна довіра (на чому була заснована система саморегулювання), стало зменшуватися, проте значення зростання анонімності завдяки проведенню операцій у режимі реального часу через Інтернет – підвищується.

Принципи саморегулювання могли бути ефективними на відносно невеликих ринках, учасники яких відомі один одному, але при ускладненні структури глобального фінансового ринку постала проблема в значно жорсткішому регулюванні. Оскільки за таких умов розширилися можливості для зловживань на фінансовому ринку, єдиним адекватним рішенням було посилення державного регулювання.

Таким чином, посилення державного контролю за фінансовим ринком стало передбачуваною реакцією на лібералізацію фінансових операцій і зростання мобільності капіталу в глобальному масштабі. За цих умов традиційний секторний підхід до регулювання фінансових ринків стає неефективним, і проблема узгодженості регулятивної діяльності органів державного регулювання вирішується або через міжвідомчі робочі групи та консультативні органи, або через створення єдиного органу комплексного нагляду і регулювання – так званого мегарегулятора. Таким мегарегулятором стає організація, яка проводить, принаймні, пруденційний нагляд за діяльністю, як мінімум, трьох секторів ринку фінансових послуг – банківського, страхового, ринку цінних паперів. Досвід економічно розвинених країн показує, що створеня мегарегуляторів є основною тенденцією на фінансових ринках кінця ХХ – початку ХХІ століття.

За даними МВФ, у 2004 році в різних країнах (приблизно в 30% з них) існувало 29 органів повністю інтегрованого нагляду, з яких близько половина – в економічно розвинених європейських країнах. Однак, незважаючи на цю тенденцію, в багатьох країнах зберігається традиційна структура регулятивних органів. Зокрема, А. Ламфалуссі підкреслює, що структура регулятивної системи, яка діє в країнах ЄС, є надто "мозаїчною", що підтверджується наявністю більше 40 регулятивних організацій, інакше кажучи – фрагментованою, і вона не спроможна адекватно реагувати на зміни фінансових ринків. У цілому тенденція до створення мегарегуляторів набуває дедалі більшого поширення. Критики такого підходу вважають, що у разі забезпечення ефективної організації механізмів взаємодії між окремими наглядовими органами, потреби у створенні мегарегуляторів немає. До того ж його запровадження має посилити бюрократизацію регулятивної системи[14, С.95].

Ще одним аргументом є те, що у країнах з перехідною економікою фінансо?