Курсовая работа: Ряд вугреподібні (Anguilliformes)

Родина ниткохвості (Nemichthyoidae) - своєрідна родина представники якої є найтоншими у світі рибами.

2.4 Дзьоборотка

Дзьоборотка (Avocettina infans) схожа на ниткохвостого вугра, але хвостова частина в неї не витягається в настільки довгу нитку, а тіло стрічкоподібно стисле з боків. Дзьоборотки досягають довжини близько 1 м; дорослі забарвлені в темно-коричневий колір. Звичайно вони зустрічаються на глибині до 1000 м, але іноді їх помічали швидко пливучими біля самої поверхні. Був випадок, коли дзьоборотка заплуталася в лососевих сітках, поставлених у верхньому шарі води (район північного фронту Куро-Сіво в північно-західній частині Тихого океану). Поширені повсюдно.

2.5 Вугор ниткохвостий

Вугор ниткохвостий (Nemichthys scolopaceus) живе в Середземному морі й Атлантичному океані. Це, очевидно, сама тонка риба у світі: найбільша висота тіла цього вугра понад два сантиметри, а довжина тіла досягає більше 150 см. Звичайно цей вид тримається на глибинах до 500 м і харчується глибоководними планктонами.

У Середземне море його неодноразово ловили біля поверхні, але тільки в зимовий час, коли температура поверхневих шарів знижується до 13-15°С і нижче й навіть тримали якийсь час в акваріумі.

3. Родина вугрові

Родина вугрові (Anguillidae) або прісноводні вугри - одна із самих чудових родин кісткових риб. Унікальність полягає в тому, як розмножуються вугри. Вугри Північної півкулі мають унікальну особливість розмноження пов'язану із Саргасовим морем. Подібно вуграм північної півкулі кілька видів вугрів того ж роду Anguilla входять на відгодівлю в прісні води Індії, Східної Африки, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Нової Гвінеї й островів Тихого океану. Число їх точно не встановлене - різними авторами приймається від 10 до 25 видів. Очевидно, найбільш багатий вуграми Тихий океан. В річки невеликого острова Таїті входять 3 види прісноводних вугрів. Справжні гіганти, до 1,5-2 м, живуть у ріках Нової Зеландії. Цікаво, що вугри Індо-Малайського архіпелагу нерестяться недалеко від берегів. На захід від Суматри в ту саму сітку можна піймати лептоцефалів, що тільки вийшли з ікри личинок, і скляних вугрів на всіх стадіях метаморфоза, так що простежити перетворення не становить ніякої роботи.

Як уже вказувалося, прісноводні вугри в ряді вугреподібних - виключення. Всі інші родини - мешканці тропічних морів і великих глибин Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Всі вони розмножуються над великими глибинами й мають личинок-лептоцефалів, у загальному подібних з личинками Anguilhdae. Багато личинок були описані ще в минулому столітті як самостійні види, в багатьох личинка невідома й розмноження дотепер залишається загадковим. Наприклад, у прибережних водах Індії піймано 47 різних лептоцефалів чотирьох родин вугрів. З них тільки 14 удалося зв'язати з яким-небудь видом вугра. Помічено, що вугри, що нерестяться над найбільшими глибинами, мають лептоцефалів з довгим травним трактом, а тяжіють до берега - з коротким. Є й такі види, у яких невідома доросла форма. Самий разючий приклад, це гігантські глибоководні лептоцефали, що вкрай рідко попадають у руки вчених. Сама велика личинка вугра, піймана під час експедиції на "Дана", була довжиною в 184 см - це їріст дуже високої людини. Мабуть, тільки одна людина на Землі бачила цих колосальних личинок живими. Американський дослідник Вільям Біб, що пірнав у батисфері біля Бермудських островів на глибину до 923 м, зауважував, що подібні лептоцефали плавають парами. Не виключено, що вони здатні розмножуватися, не перетерплюючи метаморфоза. Подібні випадки передчасного статевого розвитку (так названа неотенія) у риб відомі. Очевидно, родина саланксових (Salangidae), один із представників якої - локшина-риба - живе в наших далекосхідних морях, - неотенічні личинки ри6у близьких до корюшкових. У такому випадку вченим прийдеться відновити справедливість" і воскресити для цих лептоцефалів закриту родину Leptocephalidae, - адже з жодною з інших родин цих личинок-переростків зв'язати ніяк не можна. Але є й інше припущення: якщо гігантські лептоцефали все-таки перетворюються у вугрів й якщо відношення між довжиною дорослої риби й личинки таке ж, як й у звичайних, то довжина дорослого вугра може досягати 30 м. Це довжина середнього рибальського тральщика з командою з 25 чоловік. Чи не є це легендарний морський змій, якого іноді спостерігають то в одному, то в іншому океані? Адже й річкового вугра люди, що вперше його побачили, приймають за змію. Будемо сподіватися, що загадка лептоцефалів буде вирішена в найближчому майбутньому. Адже вже існують батискафи, що дозволяють досягати максимальних глибин (правда, видимість із них обмежена), і дослідницькі підводні човни. Очевидно, цю таємницю розгадає морський біолог, озброєний новітніми засобами занурення в океан й, мабуть, чималим терпінням.

3.1 Вугор

Вугор (Anguilla anguilla) найважливіший в економічних відносинах представник загону, самий цікавий, найбільше широко відомий і самий загадковий. Вивчення його способу життя тягнеться більше 2300 років і ще далеко не завершено. У дорослому стані він живе в ріках Європи від Печори, до рік Чорноморського басейну.

Звичайний він і по берегах Середземного моря (ріки Марокко й Алжиру, Італії й Франції), на Канарських, Азорських і Фарерських островах, Мадейрі, в Англії, Ірландії й Ісландії. Дуже близький підвид, що відрізняється меншим числом хребців, живе в ріках атлантичного узбережжя Америки від Гвіани й Панами на півдні, до Гренландії на півночі. Третій підвид - японський вугор, більше багатохребцевий, з темною облямівкою на плавцях, живе в ріках Японії й тихоокеанського узбережжя Азії від Ляохе до Кантона. Вугор іноді досягає 2 м довжини, частіше 50 - 150 см (вага до 4-6 кг). Луска в нього дрібна, малопомітна, звичайно без сріблистого відблиску, спина темно-зелена або бура, боки жовті, черево жовтувате або біле. Забарвлення вугра мінливе й залежить від віку риби й характеру водойми. Шкіра слизька: живого вугра дуже важко вдержати в руках. Є дві форми вугрів - гостроголові і широкоголові. Гостроголовий вугор цінніше, ніж широкоголовий. Жирність гостроголового доходить до 27,5%, у той час як у широкоголового - лише до 12-19%. У цей час схиляються до думки, що обидві форми лише крайні варіанти. Потрапляючи в місця, що буяють дрібними кормовими організмами, вугор виростає вузькоголовим, з гострою мордою й маленькою пащею. Якщо ж йому доводиться хижачити, у нього формується широка голова з тупою мордою й великою пащею, що дозволяє йому захоплювати великих тварин - риб і раків до 15 см довжини. Звичайно статевонезрілі вугри живуть у ріках, але часто заходять в озера й ставки. У прісній воді у вугра різко виражений негативний реотаксис: він завжди прагне йти проти течії, піднімаючись у самі верхів'я рік. При своєму розселенні вугри нерідко користуються самими маленькими струмочками, забиваються навіть у водопровідні труби.

Спостерігали випадки, коли вугри переповзали з однієї водойми в іншу по вологій траві. У вологому повітрі без води вугор при t 24°C виживає до 36 годин, тому що його слизувата шкіра може споживати кисню більше 17 см3 у годину на кілограм ваги. Все-таки розповіді про те, що вугри виповзають по ночах на поля поїдати горох й, випущені на землю, вибирають найкоротшу відстань до найближчої води, не відповідають дійсності. Вибравши підходяще місце проживання, вугор живе там довго. Був проведений дослід: вугрів, виловлених в Ельбі, позначили кольоровими нитками й випустили вище й нижче за течією. Значна частина їх повернулася на колишнє місце. Вугор веде строго нічний спосіб життя. Весь світлий час доби він проводить біля притулок, найчастіше заривається в мулистий ґрунт, проникаючи в нього до 80 см, а за деякими даними, і до 1,5 м. Вночі, особливо хмарні й безмісячні, вугри виходять на полювання. Дрібні особини харчуються личинками водних комах, молюсками, хробаками й ракоподібними. У харчуванні великих особин більшу роль грає риба, головним чином дрібна і непромислова (окунь, йорж, плотва). Незважаючи на виняткову ненажерливість, вугор росте відносно повільно, але в дуже гарних умовах спостерігалися прирости до 500 см у рік. Сезон відгодівлі триває всю теплу пору року, із квітня до листопада. Взимку вугри не харчуються. Холодну пору року вони проводять у стані сплячки, зариваючись глибоко в мул. Самці, як правило, набагато менше самок... втім, отут-те ми й підходимо до самого цікавого. Ще Аристотель і Плиній знали, що в річкового вугра ніколи не можна виявити зрілої ікри й молок. Природно, виникло запитання: як же вугри розмножуються? Наставник Олександра Македонського, один з найбільших філософів стародавності Аристотель, відмовившись знайти більш підходяще рішення, припустив, що вугри самозароджуються в мулі боліт або походять від дощових хробаків. Культ Аристотеля був настільки міцний, що це фантастичне припущення протрималося до XVI ст. (2000 років). Час ішов, і вчені починали схилятися до думки, що вугри, як й інші організми, роблять нащадків "по образі й подобі своїй". Висловлювалося, що вугрі живородні. Але дрібні червоподібні істоти, яких знаходили в порожнині тіла вугрів, виявилися круглими хробаками-нематодами. Думали також, що вугрів народжує дрібна морська рибка бельдюга. Це дійсно живородна рибка, але народжує вона, звичайно, своїх, а не вугрових мальків. Німці, втім, дотепер кличуть бельдюгу "вугрова мати" (die Aalmutter). Так гіпотеза перетворилася в повір'я. Зате довідалися про інше: молоді вугри входять у ріки з моря. Щороку до гирл рік підходять величезні зграї маленьких (6-8 см), прозорих, як стекло, рибок, яких і кличуть "скляними вуграми". Вони піднімаються нагору за течією, ростуть, гублять прозорість і здобувають забарвлення річкових вугрів. Проживши в ріці від 5 до 25 років, вугри починають зворотну міграцію в море. При цьому забарвлення їх міняється: спина чорніє, боки й черево, навпаки, світлішають, стають сріблистими. Рило витягується, губи стають тонкими, очі дуже великими - весь цей метаморфоз триває від трьох місяців до року й більше. У цей час вже можна розрізнити серед них самців і самок, щоправда, з деяким утрудненням. Яєчники у вугра відкрив італійський учений М о н д и н і в 1 777 p., а сім'яники були відкриті тільки майже через 100 років австрійським ученим Сирським. Вугри скачуються в море по ночах, віддаючи перевагу самим темним, безмісячним ночам. Так було встановлено, що розмножуються вони в морі. Але не було відомо, де розташовані місця їхнього нересту і як виглядає личинка. Рішення прийшло зовсім зненацька. Італійський дослідник К а ц ц і в 1856 р. піймав у Мессінській затоці своєрідну рибку, скловидно-прозору, зі стислим з боків у тонкий листик тілом, і назвав її лептоцефалом (Leptocephalus brevirostris). Будова цієї рибки бути настільки оригінальною, що її виділили в особливий ряд. Згодом описали ще кілька видів лептоцефалів із Середземного моря й Атлантичного океану. Ряд вчених вже тоді висловили припущення, що лептоцефали не дорослі риби, а личинки якихось морських вугреподібних. Але лише в 1897 р. два італійських вчених - Грассі й Каландруччіо - опублікували роботу, що вразила зоологів всього світу. Вони піймали лептоцефалів у Мессінській затоці й помістили їх в акваріум. Через якийсь час із цими рибками відбулися дивні зміни: їхнє листоподібне тіло стало стисну тим й перетворилося в вугреподібне. Лептоцефали перетворилися в уже давно відомих скляних або прозорих, вугрів. Здавалося, питання був вирішене. Грассі й Каландруччіо припустили, що вугри розмножуються тут же, у Мессінській затоці, на великій глибині. На жаль, до рішення проблеми було ще далеко. Виявилося, що лептоцефали, що попадають у сітки в Середземному морі й східній частині Атлантики, мають середню довжину 75 мм і вже починають перетворюватися в прозорих вугрів. Під час метаморфоза вугор не харчується й коротшає до 65 мм. Через 15 років після відкриття Грассі й Каландруччіо норвезьке судно "Михаель Cape" виявило в центральній частині Атлантики більш дрібних, до 41-60 мм, личинок вугра. В 1911 р. видатний дослідник біології вугра Іоганн Шмідт ще далі до заходу піймав личинку в 34 мм довжиною. Тому що ці лови були зроблені навесні, ясно, що навіть таким дрібним лептоцефалам ніяк не менше року. В 1913 р.1. III м і д т на шхуні "Маргарита" виявив на захід 50° з. д. багато лептоцефалів, причому деякі з них досягали лише 17-20 мм. Здавалося, що місце нересту вугра буде знайдено в найближчому майбутньому. Але рейс Шмідта скінчився аварією: "Маргарита" зазнала катастрофи на рифах. На щастя, ніхто не постраждав: вдалося врятувати й екіпаж, і банки з дорогоцінними лептоцефалами. На наступний рік почалася перша світова війна, і дослідження довелося відкласти до кращих часів. Лише в 1920 р.І. Шмідт на моторній шхуні "Дана" зібрав величезний матеріал (більше 6000 лептоцефалів різних видів вугрів!), серед якого найшлися личинки довжиною менш 10 мм, що безсумнівно недавно вийшли з ікринок. Всі вони були піймані в районі від 48 до 65° з. д. й 22 й 30° пн. ш. Місцем нересту вугра з рік Європи виявилося Саргасове море.

Це саме чудове море на світі - море без берегів, оточене кільцем течій. Вітри, що дують над ним, слабкі й нестійкі, тому галантні іспанські мореплавці за старих часів називали його "Дамським морем". Вода Саргасового моря яскраво-синя, прозорість її досягає 60 м. На поверхні плавають величезні скупчення бурих водоростей - саргасів. Саргасове море - халістатична зона: прогріті поверхневі води тут опускаються вниз, і навіть на глибині в 400 м температура води 16-17°С (на екваторі вдвічі нижче).

Це й саме солоне місце в Атлантиці: вода Саргасового моря містить до 37 г солей на літр. Сюди й приходять європейські й американські вугри для того, щоб вимітати в глибині цього моря ікру й після нересту загинути. Лептоцефали піднімаються до поверхні й починають міграцію до берегів Європи й Америки. Вони пасивно розносяться течіями: потужний потік Гольфстріму доставляє до берегів Європи багато мільйонів лептоцефалів. Зрозуміло, більшість личинок гине на шляху від численних ворогів. Шмідт думав, що подорож лептоцефалів від Саргасового моря до берегів Європи триває 2,5-3 роки. Те, що личинки вугра розносяться течією пасивно, доводиться відсутністю в європейського вугра географічних форм. Всі вугри Європи відносяться до однієї популяції. Потомство вугра, що скотилося на нерест із Норвегії, може виявитися згодом в одній з рік Алжиру. Американський вугор нереститься також у Саргасове море, але центр нерестової площі розташований західніше місця нересту європейського вугра. Лептоцефали обох вугрів подібні, і відрізнити їх можна тільки по числу м'язових сегментів - міомерів, яких в американських лептоцефалів у середньому менше. У стадії личинки американські вугри проводять біля року. Очевидно, вони більше стійки до низької температури, тому що відзначалися випадки їхнього вилову в гирлових просторах рік Нової Англії при температурі 2-7 і навіть - 0,8°С (у затоці Наррагансет). Здавалося, після блискучих відкриттів І. Шмідта всі загадки вугрів були розгадані. Але перед ученими постав відразу цілий ряд нових загадок. Справді, як пояснити величезний розрив між нерестовим І нагульним ареалом вугра? Чому вугор з рік Норвегії, Прибалтики й Чорноморського басейну проробляє шлях в тисячі кілометрів по океані, піддаючись безлічі небезпек? Природно, було запропоновано кілька гіпотез. Однією з перших згадали гіпотезу А. Вегенера про переміщення материків. За цією гіпотезою Атлантичний океан набагато молодший Тихого. Ще на початку третинного періоду між Європою й Африкою, з одного боку, і Гренландією й Америкою - з іншої, була вузька протокоподібна водойма - у цьому внутрішньому морі й жили вугри. Надалі весь американський материк разом із Гренландією заковзав по більш щільному шарі земної кори на захід, Атлантика розширювалася, і місця нересту відсувалися все далі й далі від Європи. Пояснення підкуповує своєю простотою, однак навряд чи воно вірне, хоча ряд вчених дотепер приймає його. Якщо навіть гіпотеза Вегенера справедлива, то навряд чи звички риб більш стійкі, ніж обриси материків й океанів. Розумніше припустити зворотне. Очевидно, найбільш правдоподібна гіпотеза висунута радянським іхтіологом П.Ю. Шмідтом, що довгий час вивчав міграції риб. На думку П.Ю. Шмідта, надзвичайна довжина нерестової міграції європейського вугра викликана зміною гідрологічних умов у післяльодовиковий період. Ми вже згадували, що вугор нереститься там, де на глибині 400 м температура води перевищує 16-17°С. Досить імовірно, що в льодовиковий період вся північна частина Атлантичного океану була заповнена масами холодної води, і струменя Гольфстріму не розходилися, як тепер, в північно-східному напрямку. Гольфстрім був віджатий до півдня, і води його рухалися в широтному напрямку - від берегів теперішньої Флориди до Португалії, а досягши берегів Європи, повертали на південь. Десь на широті 20° виникла протитечія, що рухалася зі сходу на захід, до американського континенту. У результаті халістатична зона з високими температурами на глибинах розтяглася через весь океан - від Багамських до Канарських островів. У східній частині цієї зони нерестився європейський вугор, а в західної - американський. Міграції європейської череди були тоді приблизно такої ж довжини, як й американської. Але із закінченням льодовикового періоду Гольфстрім кинувся на північний схід, і нерестова зона стиснулась в довготному напрямку до розмірів Саргасового моря. Гіпотеза П.Ю. Шмідта відповідає гідрологічним даним й підкуповує своєю правдоподібністю. Але далеко не всі вчені з нею згодні. В останні роки англійський іхтіолог Таккер висловив приголомшуюче припущення. За Таккером, європейського річкового вугра... взагалі не існує. Є тільки одна череда американського вугра, що поповнюється рибами, що йдуть із рік Америки. Всі вугри, які є у ріках Старого Світу від Мурманського узбережжя до Алжиру, - нащадки американських вугрів, що вимітали ікру в східній частині Саргасового моря. Лептоцефали, що вийшли з ікри, несуться течіями до берегів Європи. Незначні розходження в числі хребців і м'язових сегментів Таккер пояснює розходженням температур, при яких ікра розвивається. Всі дорослі особини вугра, що скотилися з рік Європи, гинуть на шляху, не досягнувши місць нересту. Перевірка тверджень Таккера має найважливіше значення для вугрового промислу Європи. Адже якщо весь вугор, що скотився з рік у море, гине в шляху даремно, не вимітавши ікри, те розумніше його взагалі не випускати з рік, а виловити цілком. Але якщо Таккер неправий, така тактика закінчиться катастрофою: вилов виробників приведе до зникнення вугра в європейських ріках. Все-таки більшість дослідників у наш час вважають, що Гаккер не правий. У цьому нас переконують не тільки одиничні випадки піймання статевозрілих європейських вугрів у водах Атлантики, але й чудові досвіди французьких учених, про які розказано нижче. Але тоді виникає нова загадка: як вугор знаходить місце своєї колишньої батьківщини й майбутньої могили, якими орієнтирами він керується, проробляючи шлях в 4000-7000 км? Свен Екман припускав, що вугор рухається в напрямку солоності, що підвищується, і температури води. Це пояснення придатне для вугрів, що скачуються в Атлантику й Балтійське море, але для середземноморських вугрів воно не може бути прийняте. Солоність у Середземному море вище, ніж у Саргасовому. Можливо, що основним орієнтиром вугра, до того ж значно полегшуючий шлях, є глибинні течії. Відомо, що вугри йдуть на нерест на значній глибині, бути може, порядку 1000-1500 м. Глибинні течії виносять вугрів із Середземного моря в Атлантику, там вони попадають у потужний потік Антигольфстріму - течії, відкритої в останні роки, розташованої під Гольфстрімом, але поточної у зворотному напрямку. Безупинно рухаючись за течією вугор, зрештою попадає в район Саргасового моря. Статевозрілі вугри, що йдуть на нерест, набувають особливостей глибоководних риб - величезні очі, чорне забарвлення, кістяк їх сильно демінералізується, стає м'яким І неміцним. Більше того, у всіх морських вугреподібних в сітківці очей є золотавий світлочутливий пігмент - чризопсин. Коли молодий скляний вугор входить у ріку, хризопсин замінюється іншим пігментом - пурпурним родопсином, що властивий прісноводним рибам. І лише коли сріблистий вугор, покинувши ріку, починає опускатися на глибину, родопсин зникає й у сітківці знову з'являється хризопсин, більше чутливий до тих променів, які глибше проникають у воду. Як ми бачимо, нерестова міграція вугра ще не вивчена до кінця. Є ще одна загадка: як скляний вугор знаходить дорогу в ріки? На що він орієнтується: чи йде він цього разу проти течії, або ж його залучає захід прісної води? Цікаве спостереження зробили голландські вчені. Коли в затоці Зейдер-Зі із греблі, що прилягає до ділянки моря, опріснилася, хід вугра в ріки цього району настільки зріс, що вугор став одним з основних об'єктів промислу. Є думка, що прісна вода не орієнтир і що вугор головним чином керується турбулентними приливно-відливними струмами. Інші дослідники надають важливого значення запаху води: адже вугор - одна із самих чутливих риб. У досліді у вугрів виробляли умовний рефлекс на захід бета-фенілетилового спирту. Виявилося, що треновані вугри розпізнають пахучу речовину в концентрації, що виражає десятковим дробом з вісімнадцятьма нулями, тобто коли в носовий мішок попадає всього одна молекула. Вугор поставив перед ученими ще одну загадку; не можна сказати, що вона вирішена до кінця. Порівняно давно було відомо, що більшість вугрів, що живуть у наших ріках, - самки. Самці не піднімаються нагору за течією, бажаючи нагулюватися в гирлах, де вода солонувата. Це не викликало подиву, поки молодих прозорих вугрів не стали масами перевозити з усть у ріки й ставки. Вугри, що виросли на новому місці, в більшості знову виявилися самками. У більшості організмів стать визначається в момент запліднення яйцеклітини. Вугор виявився одним з рідкісних винятків. Е. Еренбаум думав, що до того, як вугор досягне 23-24 см довжини, він залишається безстатевим, і чи стане він самцем або самкою - залежить від зовнішніх умов. Встановлено, що, чим вище температура в ставку й вище норма посадки, тим більше формується самців. У природних умовах, чим далі від нерестовищ, тим більше самок. Вдавалося досягнути розвитку статевих гонад (статевих залоз) вбік жіночих ін'єкціями гормонального препарату - діпропіоната естрадіолу. Мабуть, один із самих важких дослідів нашого сторіччя вдався французькому дослідникові Морісу Фонтену. До останнього часу ніхто не бачив у вугра зрілих ікринок і не спостерігав нересту. У самців, щоправда, вдавалося одержати текучі молоки, впорскуючи їм внутрішньом'язово пролан. Спроби досягти того ж у самок довгий час не могли увінчатися успіхом. Фонтин впорскував самкам екстракт передньої частки гіпофіза й встановив, що розміри овоцитів при цьому збільшуються. Тоді був задуманий і виконаний чудовий досвід. Чотирьох вугрів посадили в кільцеподібний басейн зі штучною морською водою при температурі 25°С і солоності 34проміле. Особливим пристроєм вода була наведена в рух: швидкість кільцеподібного потоку була 0,5 м/сек. Час від часу вуграм впорскували гіпофізарний екстракт. Через 3 місяці, коли температуру понизили до 20°С, а солоність підвищили до 35,5проміле, одна із самок почала метати ікру. За цей строк вона пропливла по колу не менш 4000 км. До моменту нересту її забарвлення стало чорним, нижня щелепа витягнулася так, що стала довше верхньої, а кістяк сильно демінералізувався. Дрібна (0,93 - 1,4 мм) ікра, виметувалась порціями, і після нересту самка загинула. На жаль, не найшлося самця з текучими молоками, і ікринки залишилися незаплідненими. Але можливість дозрівання самця вугра в штучних умовах була вже доведена раніше, так що, можливо, у найближчому майбутньому ми будемо знати, як з'являються на світ молоді вугри, і вирішимо загадку, що займала Аристотеля більше двох тисяч років тому.

І. Шмідт думав, що Дарданелли й Босфор для молодих вугрів - непереборна перешкода й вугри проникають у басейн Чорного моря із Прибалтики по каналах і низинних вододілах. Л.С. Берг показав, що це не так, але подібні випадки відзначалися нерідко. В 1964 р. у Малій Кизил-Агачській затоці Каспійського моря був пійманий вугор, що проникнув, очевидно, через Волго-Балт або Волго-Дон. У Кольський затоці був в 1957 р. пійманий сріблистий вугор, що скотився з р. Туломи. Навряд чи молодий вугор міг перебороти пороги Туломи, імовірніше, він здійнявся з Ботнічної затоки по р. Кемійоки, а потім перетнув болотистий вододіл між цими ріками. Як би те не було, природна поява вугрів у наших південних і північних ріках настільки мізерна, що розраховувати на нього не можна. У Прибалтиці положення краще, але й там природний захід у ріки дуже малий. Розраховувати на підвищення уловів вугра можна тільки при безперервному підсадженні скляних вугрів, закуповуваних за кордоном. Подібні підсадження почали в практикуватися з 1956 p.; молодих вугрів випускали для вирощування в озера Білорусії, Литви, Естонії й Ленінградській області. В 1960 р. у підмосковне озеро Селігер випустили 1,6 млн. скляних вугрів, закуплених у Франції. Вирощування вугрів варто продовжувати, тому що чоча вугор росте повільно (масовий скат через 7-8 років), але дає прекрасне м'ясо, а споживає малоцінну рибу й дуже невибагливий. Ще більш перспективні вугрові ставкові господарства, коли риб поміщають у повністю контрольованих водоймах і вигодовують штучними кормами (в основному відходами боєнь). Штучне вирощування вугрів в ізольованих лагунах практикувалося в Італії ще в XI ст. За останні роки більших успіхів у вирощуванні вугра досягли японські рибоводи: вони вказують, що вугри дуже швидко звикають до неволі й збираються до годівниць навіть у світлий час доби. За допомогою вирощування вони одержують в 5 - 7 разів більше вугрів, чим за допомогою промислу. У Японії в обгороджених кутовьіх частинах заток вирощують навіть молодь морських вугрів - щукорилого (Muraenesox cinereus) і конгера (Conger myriaster). Найбільше вигідно вирощувати вугра як додаткову рибу до коропа.

3.2 Вугор бенгальський

Вугор бенгальський (Anguilla bengalensis) живе в ріках Індії. Прозорі вугри цього виду входять в гирла взимку, з жовтня по березень, найбільше в січні - лютому. Через рік вони збільшуються втроє, досягаючи в довжину 15 см. У бенгальського вугра, на відміну від європейського, луска заставляється дуже рано, у віці 6 місяців, і, коли він досягає 20 см, вже покриває все тіло.

3.3 Вугор мозамбіцький

Вугор мозамбіцький (Anguilla mossambica) піднімається серед африканських вугрів вище всіх по піках, до 760 км. Одиничні особини цього виду навіть переборюють

вододіл між ріками Вааль і Лімпопо, і скачуються на нерест у води Атлантики.

3.4 Вугор японський

Вугор японський (Anguilla japonica) настільки схожий на