Пуританська громада заперечувала право творчої свободи, бо громада, це велика сила, а кожен громадянин повинен служити спільноті. Джонатан, теж скульптор і колишній товариш Річарда, скорився пуританам, "в покорі духа оддав на службу господа себе" - він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток. "Кому потрібна та краса?", - так тепер говорить Джонатан про мистецтво і навчає Айрона:

Даремне ти з громадою завівся,

а надто з Годвінсоном.

Та Річард непорушний у своєму переконанні. "Путь моя правдива", - заявляє він. Скульптор згадує притчу про Марту і Марію:

Марта дбала про потреби часу,

Марія ж прагнула того, що вічне.

Едіта

Ти думаєш.

Річард

Іти услід Марії [18, 100]

Не дивлячись ні на що Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, скульптор не зраджує своєму хистові, бо справжній митець не може зрадити свої ідеали і “від хисту відступитись”.

Річард залишається вірним своїм ідеалам, ні на крок не відступає від дорогих переконань. Він готовий до нових випробувань і нової боротьби.

Такий висновок випливав із переконань самого автора, який розцінює відступництво як самогубство митця. "Це страшна жертва душі, у мене рука не здійметься на таке самовбивство", - так писала Леся в листі до Михайла Павлика [2, 60].

У тексті драматичної поеми, читаємо слова Річарда Айрона: О, я знаю!

Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?

Не можу я, бо зрадником не вдався.

Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,

я, певне б, і повісився, як він.

2.2 Занепад хисту митця Річарда Айрона

Але скульптор Айрон не переміг у боротьбі з духовною пущею. Він покидає Масачузет і оселяється в штаті Род-Айленд. Звільнившись від фанатично настроєної юрби, скульптор, здавалося б, зможе самореалізуватися. Проте негативна свобода від впливу від ворожого середовища не переростає в позитивну свободу дій. Тут йому доводиться зустрітися з не менш страшним і небезпечним ворогом - відсутністю аудиторії, відсутністю інтересу до його праці, Айрона не сприймають як митця, твори його не визнаються мистецтвом.

Митець переживає в Род-Айленді творчий занепад:

"…Чи не краще було тоді,

як руки фанатичні

мої утвори в порох розбивали?

Бо се ж таки було якимсь признанням,

що хист мій справді може мати силу…" [25,146]

Таким чином, зі звільненням від ненастанної боротьби митець втрачає і самототожність. Дух наживи гнітить тут митця не менше, ніж релігійний фанатизм пуритан. Нидіє ясна мрія митця, його мучать важкі роздуми про доцільність творчої праці, обраного шляху. Скульптор дуже одинокий, його не розуміє оточення:

Я наче бранець,

що на чужій землі шукає бога,