Курсовая работа: Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)

Саме про це писав видатний російський письменник К. Г. Паустовський, коли розповідав у своєї книзі про життя в Одесі:

«Иванов заказал Ядову фельетон о рубке мебели, поместил его в очередном номере, а постановление райкомвода напечатал петитом в виде эпиграфа к этому фельетону.

Я запомнил только один куплет из этого фельетона:

Печать в стране – могучий фактор.

Блюсти ее – мой долг прямой.

Не допущу я, как редактор,

Чтоб замерзал сотрудник мой!»

(рос. мов.)

Звертаючись до традиційного жанру байки, письменники розробляли новий її тип з суцільною відкритістю форми для нового змісту (робота держапарату, органів радвлади і навіть конкретних її службовців); із введенням у байку замість традиційно звичних персонажів – реальних. Тут доводиться констатувати, що були не тільки персонажі «з людським обличчям» (такі є у Леоніда Глібова), а й маємо безалегоричне представлення всього ситуаційного антуражу, супутного таким, діючим у байці, особам..

Сатира поета В. Блакитного та прозаїка Остапа Вишні визначили й змістові обшири та критичний пафос, і художній рівень тогочасної сатири та гумору. Поряд з ними виступали й інші талановиті майстри. П. Капельгородський у 20-ті та на початку 30-х років активно виступав із сатиристичними віршами та гуморесками, в яких подав колоритні сценки та епізоди з сільського життя («Перевибори на селі», «По-божому, по-хорошому»). З життєвою достовірністю та художньою вмотивованістю показав він у вірші «Брат» «слуг народу», їхню байдужість до потреб людини.

Позитивну роль у розвитку сатири відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого та гіркого сміху, твори майстрів несатиричного жанру. Маємо на увазі публіцистично гострі, іронічно-сатиричні віршовані послання, памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана та М. Рильського, оригінальні, художньо-сатиричні обсервації з тогочасної дійсності М. Хвильового та інших прозаїків.

Оглядаючи основні художні явища тієї пори, О. Білецький поставив на перше місце книжки М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» і розглядав їх як найбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанри української белетристики.

До першого відносив твори, в яких зображена «героїка революції». «Другий – революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується до умов нашого життя, заражає очищене грозою повітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід старої тривіальності» [3]. Тут малися на увазі оповідання М. Хвильового «Завулок», «Свиня», «Шляхетне гніздо» та інші, але цікаво, що автор статті ставив у генетичну від них залежність твори О. Копиленка (оповідання «За пустелями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале»); П. Панча («Калюжа», «Зелена трясовина», «Мишачі нори»), О. Вражливого («Паштетня»).

Особливо важливе спостереження О. Білецького щодо третього жанру: «І третій, нарешті – сатиричне, що іноді переходить в елегію - "горьким смехом моим посмеюся" - зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної смерті. Але цю третю, широко зачеплену Хвильовим царину його наслідувачі розробляють порівняно рідко і, крім оповідання "Ессе homo" О. Копиленка тут можна назвати небагато інших» [4].

Наведені розмірковування та узагальнення дослідника мають принциповий характер. Йшлося тут про новаторські твори прозаїка, які відкривали нові, сформовані й зрощені вже новою системою явища. До того ж «чиста» сатира, що послуговувалася короткими, мобільними формами (гумореска, вірш, фейлетон, байка), не подавала так активно на всезагальний огляд і осуд громадськості такі явища, як прислужництво, лицемірство, переродженство кадрів у партійному й державному середовищі, - як це з вбивчою іронією та сарказмом зробив М. Хвильовий в оповіданні «Свиня» та повісті «Іван Іванович».

Проте громадянські й естетичні позиції, на яких мала розвиватися сатира, уже в середині 20-х років треба було не лише декларувати й зтверджувати, а й захищати від диктатури пролетаріату. Майстри сатири і гумору, як і об'єктивні поцінувачі художнього слова В. Блакитний, С Пилипенко, Остап Вишня, Юрій Вухналь, Кость Котко, В. Чечв'янський, П. Капельгородський, С. Чмельов, Юх. Гедзь, В. Ярошенко, Л. Чернов, Мих. Бондаренко, П. Нечай, О. Ковінька, М. Годованець, відстоювали право цього жанру на життєдіяльність, правдивість та художність творів. О. Білецький, наприклад, торкаючись питання комічного, мимохідь зауважував: «Проте доброзичливий, недошкульний гумор, очевидно, не справжня царина Панча. Час вимагає не гумористики, а сатири» [5].

На захист сатири і, конкретніше, видатного її майстра Остапа Вишні, виступив М. Хвильовий, надрукувавши в журналі «Пролітфронт» (1930. № 4) статтю «Остап Вишня в світлі .«лівої» балабайки» - аргументовану пристрасну відповідь на голобельну, всуціль вульгаризаторську публікацію О. Полторацького «Що таке Остап Вишня» [6]. М. Хвильовий показав непрофесійне розуміння автором статті художньої специфіки гумору та сатири, вульгарність вимог до цього жанру і загалом заперечив необ'єктивний і погромницький характер подібної критики.

Напевне, не було нічого випадкового в тому, що переконливі голоси на захист позицій сатири й сатириків чулися із середовища ваплітян – адже тут згуртувалися талановиті письменники, які розуміли і обстоювали значення таких літературних реалій, як свобода творчості і художня самобутність митця. М. Куліш, ведших полеміку в основному з В. Коряком, рішуче заперечував «гартянським критикам», які приписували ваплітянам «шкідливі тенденції і хибну ідеологію» на тій підставі, що ті, мовляв, спрямовують свої списи проти всіляких негативних типів. «Боротися з бур'янами революції хіба це занепадництво і шкідливі тенденції?! - риторично запитував М. Куліш і аргументовано продовжував. - Чи, може, гартянські критики хотіли, щоб показувати негативні сторони, перед тим зачесавши та прилизавши їх. ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів». [7]

Примітним у складних умовах міжгрупової боротьби став виступ у журналі «Вапліте» М. Христюка. Він зосередив увагу на аналізі оповідання Г. Епіка «Восени» (Вапліте. 1927. № 3) та вірша В. Сосюри «Знову місто моє» («Життя й революція». 1927. № 5): «Через суд і через пресу, ведемо ми з цими Бризгуновими й компанією сувору боротьбу. В „Правде" маємо спеціальний відділ „Каленым пером", де без страху перед буржуазією викриваємо і випікаємо наші болячки» [8]. Й основне, підсумкове слово автора: «Розпеченого пера нам треба, а не урапатріотичних «дзеньок-бреньок» [9].

Але ці міркування не могла сприйняти офіційна пропаганда, що оберігала інтереси партійних і радянських службовців, фундаторів і діючих осіб командно-адміністративної системи, як не могли погодитися з такими міркуваннями й літературні опоненти ваплітян. Останні в міжгруповій боротьбі навіть сформулювали думку про шкідливу теорію «розпеченого пера», приписавши з часом її авторство М. Хвильовому.

Виступи М. Христюка й М. Куліша збігаються в часі з відновленням журналу «Червоний перець». Часопис було засновано 1922 p., але тоді вийшло тільки два його номери (квітень-травень). Вихід журналу в 1927 р. був гарантований вже тим, що на цей час у сатирично-гумористичному жанрі працювала чимала когорта професійних письменників.

У колі уваги червоноперчан були конфлікти й комічні ситуації, побачені на виробництві та в держустановах, а особливо всілякі недоліки та негаразди в побуті. З'являлися й твори, в яких ставились особливо гострі соціальні проблеми, як, скажімо, оповідання Г. Епіка «Сторінка із щоденника Степана Івановича Курочки», надруковане в 1933 – у рік страшного голодомору на Україні...

Саме в ту пору найяскравіше проявив себе сатиричний талант та ліричний гумор видатного українського письменника двадцятого століття Остапа Вишні(Павло Михайлович Губенко, 1889-1956)

II. Остап Вишня. Життя і творчість в час перших десятиріч СРСР

Хто такий Остап Вишня? Хто ця Людина, яка не може бути пересічною, адже вона дарувала іншим радість – радість світлу, сонячну, ту, яка здатна підтримувати людей у важкі часи, надавати їм сили.

Він – лірик, сатирик і просто людина з іскрометним почуттям гумору.

У чому ж полягає його ліричність? Та, мабуть, у його світосприйманні. Вишня не просто милувався українською природою, він зачаровувався нею. Коли я читаю його твори, мені здається, що він навіть розумів її. Його прикраси, душевно-ніжні ліричні відступи присутні майже в кожному його творі, в кожній усмішці. Це невеличкі за розміром уривочки, як промінчики весняного сонечка, зігрівають читача, а сам текст роблять світлішим та теплішим.

Остап Вишня – сатирик. На жаль, про Вишню-сатирика відомо не так багато, як хотілося б. Його сатиричні твори існують, але можна тільки уявити, скільки б міг висміяти цей письменник, скільки б він міг викрити, якби не комуністична цензура. Сьогодні не таємниця, що на його твори рецензії давав сам Йосип Сталін! На мій погляд, одним із найцікавіших його сатиричних творів є «Усипка, утечка, усушка й утруска». Цей твір дуже вміло й дотепно розкриває бюрократичне безладдя того часу, те "казна-що", яке творилося в українській економіці. Та й не тільки в український...

Але саме гумор Остапа Вишні є найцікавішою частиною творчості. Його гумор справді безсмертний, адже він примусив нас посміхнутися через стільки років. Більш за все мені сподобались ті усмішки Остапа Вишні, в яких описується життя та побут українського селянства. Цей гумор не злий, а добрий, теж самісеньки сонячний. Герої усмішок не соромляться своїх вад, але бажають стати кращими.