Курсовая работа: Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)
Остап Вишня – письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних - мільйонових! - тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори – із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерти.
Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903 року закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. Через чотири роки закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени у гімназії, у 1917 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання, майже не почавши, й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.
Через два роки П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав свій перший твір – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у газеті «Народна воля».
У 1920 року він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК, і як «особливо важливий контрреволюціонер» (!) відправлений на додаткове розслідування до Харкова.
Не виявивши нічого «криминального», як говорять зараз, в діях П. Губенка, у 1921 року його випустили із в'язниці. У квітні цього же року він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її тоді В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше – відповідальним секретарем «Селянської правди» (ред. С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 року під фейлетоном «Чудаки, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.
Слово гумориста користувалося великою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927); двома виданнями (1928 та у 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.
За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім'ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою.
До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до сучасного президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?»
Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930 - 1931 pp. письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957 року у книзі «Привіт! Привіт!».
Погром селянства і України (30-ти роки) обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах («Червоний перець», творцем якого був, «Літературний Ярмарок», «Пролітфронт», «Культура і побут»), пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: «Мисливські усмішки» (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи; цей твір ми розглянемо окремим чином), «Театральні усмішки», «Закордонні усмішки». Вишня згадав, що починав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з'явилися за підписом Павла Грунського у першому і восьмому номерах журналу «Червоний шлях» (1923 р.). Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами («Вишневі усмішки літературні», 1931), які напевно остануться довше жити, ніж деякі твори, що він шаржував і пародіював.
З добрим усміхом, але не уникаючи й іронічних клинів над недоліками, Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова («Воскресла») та ін. У театральних усмішках, мистецьких силуетах та дружніх шаржах (в останніх знов використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.
26 грудня 1933 року Остап Вишня був зарештований. Абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 року судова «трійка» визначила міру покарання розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Таким чином, засудженого за «терор проти вождів партії», Вишню перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року - саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах, - відправили пішим етапом (800 кілометрів! сніг! пурга! морози!) назад до Чіб'ю для додаткового «слідства», а фактично на розстріл. По дорозі Вишня, без того хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Доки Вишня дужав смертельну хворобу, минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів. Тільки це врятувало йому життя!
Письменник відбував строк в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. У в'язниці він виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.
У 1943 року Остап Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна, - тероризована, зруйнована, але неупокорена - активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомучений Вишня вийшов на волю, наступного року із арештантського барака на Печорі повернувся в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України – Вишню, - закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так 1945 - 1946 рр. появилась «Самостійна дірка» – голос гумориста з могили. Як на лихо, ці самі «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, заслуги в якому цілком приписали собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі проінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться! надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.
Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я. Гашека, П. Неруди. Проводив велику громадську роботу: був членом редколегії журналу «Перець» і одним з найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України.
Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завжди давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Мав Вишня усі підстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у щоденнику: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! ...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу».
У 1955 року Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня наступного року письменник помер.
Лiризм, гумор i сатира у спадщині Остапа Вишнi
Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня, це – твори у різноманітних жанрах малої прози (гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), це – своєрідний тип фейлетону, якому він давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».
Народились вони з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. «Вишневі усмішки сільські», з одного боку, народились з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й асоціяльної роздрібнености, а з другого – пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам народився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.
Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише статистикою: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних «усмішок». До початку червоного розгрому і колективізації села (1930 р.) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри!
Немале важливо, що частина «усмішок» Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. На зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки пропонують російському наркомові зробити те, що запорожці пропонували турецькому султанові. Вишня вже давно сидів у віддаленному концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.
Але найбільше Вишня атакував слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабкість в українцях громадської та національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби перемін. Нібито по-сільському «примітивний» Вишня був справжнім борцем за європеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру.
Засоби Вишні були прості. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень самого Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Вже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московський письменник Губанов прославился виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною та навить міськими жаргонами.
Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, но комізмом більш тонким – комізмом с л о в а , гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він вмів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого соціалізму. Найбільше користувався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимових галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів – до голої дійсности, до діла, до сущого. У цьому наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографіі нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.
Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та - зовсім щось протилежне! - найтоньшого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, вмів скупими засобами уловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наівність, цікавість, жорстокість, любов... Все те будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону – своєрідного коментаря сміхом. У цьому Вишня важав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом. Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його «Ревізора» українською мовою.
Грамодянська позиція та самосвідомість письменника
Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити..?», - пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Гоголь, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!» [10]
Може статися, що тут Вишня завуальовано пише про розстріляне Відродження рідної країни, а серед зрубаних паростків літературних він бачить і себе. СРСР в 30-их роках знищила українську радянську літературу за «націоналізм», змішуючи у цьому терміні явища патріотизму і шовінізму. «Оті дурні, - пише Вишня в згаданому щоденнику, - що кричать “націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!» І далі: «Як буде комусь соромно за мої страждання!»