Курсовая работа: Споживчі властивості лікарських засобів
Крім фармакодинаміки і фармакокінетики, фармацевтам необхідні також знання і про токсичні властивості ліків, вивчення яких займається лікарська токсикологія. Адже, всі ліки, або майже всі, за певних умов проявляють на організм не тільки позитивну дію, але можуть викликати негативні побічні ефекти, навіть серйозні ускладнення. Це різко обмежує ефективність лікування хворих, може бути причиною тяжких пошкоджень організму, навіть смерті.
Таким чином, знання в галузі фармакодинаміки та фармакокінетики дають можливість фармацевту здійснити раціональний вибір лікарського засобу, оптимально використати його при тих чи інших захворюваннях. Знання у галузі лікарської токсикології сприяють попередженню небезпечних наслідків лікування.
А фармацевт має справу з великою кількістю лікарських препаратів, тому він повинен знати дію ліків на організм людини і класифікацію лікарських засобів, яка ґрунтується на їх фармакологічних властивостях і практичному застосуванні. Крім того фармацевт повинен вміти коректувати рецепти, виписані лікарями, знати правила прийому і відпуску ліків. У випадку відсутності в аптеці виписаного лікарського засобу знання фармакології допоможе замінити його другим засобом (питання про заміну необхідно узгодити з лікуючим лікарем).
Знання фармакології допоможе фармацевту розібратися в анотаціях і довідниковій літературі до нових вітчизняних і імпортних препаратів, оформляють аптечні вітрини, правильно складати інформаційні листи і т.д. Фармакологія дає можливість фармацевту проводити санітарно-освітню роботу серед населення про шкідливість, самолікування, приймати участь в боротьбі з наркоманією.
2. Формування якості лікарських засобів
2.1 Вплив сировини на формування якості лікарських засобів
Створення нових лiкiв потребує значних капiталовкладень. Наприклад, компанiя «Брiстоль-Майєрс Сквiбб» (США), один зi свiтових лiдерiв фармiндустрiї, вкладає понад $1 млрд у науковi дослiдження та розвиток фiрми. Ясна річ, що вiтчизнянi фармпiдприємства, не маючи подібних коштів, виробляють переважно так званi дженерики, тобто вже знятi з патентування препарати. Серед них є й такi загальновiдомi й популярнi, як, наприклад, анальгiн чи амiдопiрин (пiрамiдон). Мало кому з пересiчних споживачiв вiдомо, що цi лiки надто шкiдливі для людського органiзму й у 39 країнах забороненi або їх використання суворо обмежене через руйнівний вплив на склад крові. Не вражає розмаїттям і асортимент. З десяток заводiв випускають усе той же парацетамол, ацетилсалiцилову кислоту, еуфiлiн, анальгiн. Водночас не повнiстю задовольняється потреба у препаратах анаприлiну, целанiду, тiопенталу натрiю, ранiтидину, феноксiметилпенiцилiну і навiть у водi для iн'єкцiй i таблетках валерiани. А препарати амiлнiтриту, етаперазину, хлориду калiю, нiтроглiцерину не виробляються взагалi[11].
Не виняткова ситуацiя, коли кiлька заводiв витрачають кошти на впровадження у виробництво одного й того ж препарату-дженерика. Спiввiдношення цiни та якостi – найактуальніше питання за умов ринку, насиченого як вiтчизняними, так i закордонними лiкарськими засобами.
Цiни на медикаменти iноземного виробництва порiвняно з вiтчизняними аналогами значно вищi: для антибiотикiв – у 1,3 раза, анальгетикiв – у 1,5–2, бромгексину – у 4 рази. Проте на попит впливає давнє переконання споживача, що зроблене за кордоном ліпше, нiж своє. І думка ця не позбавлена сенсу, оскільки у свiтi діють суворі мiжнароднi правила органiзацiї виробництва та системи управлiння якiстю медпрепаратів – GMP, а українськi заводи мають лише окремi технологiчнi лiнiї, що вiдповiдають цим правилам. Однак починаючи з нинiшнього року їх суворо дотримуватимуть при будiвництві нових виробництв або переобладнанні працюючих. За інформацією Держкоммедбіопрому, планується також створити спецiальний орган для сертифiкацiї лiкiв відповідно до європейського стандарту EN45000.
2.2 Вплив технологій виготовлення на формування якості лікарських засобів
На зламі ХІХ-ХХ ст. переважало лікування народними засобами в сімейному колі. Кожен селянин був лікарем для себе, своїх близьких і знайомих. І чим старший, тим досвідченіший. Зрозуміло, що арсенал ліків, застосовуваних широким загалом, включав традиційні «домашні засоби», які завжди були під рукою – в полі, на городі, біля хати, в домашньому господарстві (городні, садові, технічні культури, дикорослі трави, тваринні продукти, мінерали тощо).
Ця традиція широко побутує в гірських селах і зараз. Майже в кожній домашній аптечці можна знайти спиртові настої квітів арніки, яким місцеве населення віддає перевагу перед аптечними ліками. Загальнопоширеним явищем було культивування лікарських рослин – любистку, календули, рути, шавлії, лілії – в «городцях» біля хати. Траплялися випадки вирощування на квітниках і дикорослих лікарських рослин – валеріани, живокосту, оману та ін. Щороку горяни заготовляли лікарське зілля, яке в разі потреби використовувалося для зовнішнього і внутрішнього вживання у вигляді настоїв, відварів, порошків, мазей. Кожна ґаздиня радо ділилася своїми знаннями з родичами, сусідами і знайомими. Так передавався від покоління до покоління, збагачуючись і нагромаджуючись, досвід народного лікування[2].
Однак існував у народі, так би мовити, «професійний» прошарок людей, до яких зверталися, коли лікування домашніми засобами не допомагало. Спеціалістами жіночих та дитячих недуг були баби-повитухи, які вправляли дітям «риндзю» (грижу), «змивали плач», «відливали ляк», приймали пологи, хоч часто породілля обходилась без сторонньої допомоги. Майже в кожному селі був і свій «хірург», що вмів вправляти вивихи, давати раду при переломах – накладати дощечки, парити у відварі корені живокосту. Необхідний мінімум медичних знань мали ватаги, старші вівчарі, в обов'язок яких входило дбати про здоров'я пастухів, що ціле літо проводили на полонинах, випасаючи худобу.
Та найбільшою популярністю користувалися знахарі або, як їх ще називали, «примівники», «баїльники», «ворожільники». Ці назви свідчать про повагу та авторитет знахарів серед народу. Таке ставлення, базувалося, з одного боку, на вірі в їх лікарські здібності, силу слова, з другого – на боязні, щоб знахар не наслав якоїсь недуги, лиха. З особою знахаря, його ремеслом зв'язано багато вірувань. Населення Карпат, як і скрізь в Україні вірило, що знахарі можуть бути «родимі» і «навчені». «Родимі» народжуються в такий час, у таку годину, що знають більше, як звичайні люди.
«Навчені» знахарі, як правило, знання одержували від своїх родичів, які володіли таємницею знахарства і перед смертю мусили передати її комусь із своїх рідних.
Слід зазначити, що за поглядами народу, ремесло знахарів, особливо «родимих», вважалось грішною справою, а душа цих «земних богів» заклятою Богом.
Говорячи про погляди населення на народних лікарів, варто відзначити цікавий факт, що побутував на Бойківщині: наділяти наймолодшу дитину – «мазільника» – надприродною силою, здатністю зціляти деякі недуги. Так, у Турківському районі Львівщини за народними віруваннями «ружу спалювати могла тільки «мазільниця».
В народній медицині бойків, як і в інших народів, фітотерапія була основним видом лікування. Цьому сприяла багата на лікарські рослини природа Карпат. Зі збором лікарських рослин звязано було багато повір'їв. Вірили, що рослини мають свій день і годину, коли їх можна збирати. В центральній і східній Бойківщині переважна більшість лікарської сировини заготовлялася в Іван-день, тобто на свято Івана Купала, що припадало па 7 липня. Рослинам, зібраним у цей день, приписували чудодійні лікарські властивості. Бойки навіть називали їх «Іванками», зберігали висушеними протягом цілого року, вживаючи у вигляді відварів, настоїв, як внутрішнє чи зовнішнє або використовували для підкурювання при певних захворюваннях (уроки, «ляк» та ін.).
Звичай заготовляти лікарську сировину в ці дні мав певне раціональне зерно. Адже більшість лікарських рослин (особливо у випадках, коли з лікувальною метою вживали квіти і траву рослин) збиралась у період найактивнішого цвітіння, а він припадав на червень-липень, якраз тоді, коли відбувалися дані свята.
Види ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси.
В лікарській практиці карпатських українців найбільш поширеними були рослинні відвари, їх виготовляли з кореня, кори, рідше з сухих квітів і трави висушеної рослини. Дозування досить умовне: «1–2 ложки висушеної, подрібненої рослини (або суміші кількох складників) на склянку (чи дві) окропу»; «велика жменя на 0,5 (чи 1) л води» та ін. Тривалість кипіння залежала від того, яку частину рослини використовували. Якщо квіти чи траву – 5–10 хв («аби кілька раз скипіло», «аби трохи покипіло»), корінь або кору – до 20–30 хв, як правило, до зменшення об'єму рідини на третину чи половину. Вживали ліки тричі на день, і у переважній більшості випадків перед їжею, приймаючи по столовій ложці, півсклянки, склянці – залежно від ліку.
Використовували їх і як зовнішнє. Бойки при подагрі та ревматизмі рекомендували мочити ноги у міцному відварі ягід ялівцю. Золотушних дітей купали у відварі трави звіробою[7].
Деякі відвари готували на молоці. Настої були водяні або горілчані. Для водяного брали висушені квіти, листя, траву рослини, заливали їх окропом і настоювали певний час, найчастіше півгодини. Дозування таке ж, як для відварів[1].
Горілчані настої готували зі свіжих рослин, а також з коренів. Приймали в менших дозах (15–20 крапель, чайну чи столову ложку).
Горілчаний настій стебел свіжої рути був дуже популярним лікувальним засобом при захворюваннях серця, «запамороченні». А настій цвіту арніки на горілці з успіхом застосовувався як зовнішнє при ранах, скаліченнях. Застосовували їх і зовнішньо для втирань при ревматизмі, болях суглобів тощо.
Порошки робили з коренів, трави чи квітів сушених рослин. Використовували зовнішньо для присипок ран, внутрішньо – при шлунково-кишкових захворюваннях. Так, порошок з кореня оману вважався перевіреним засобом при болю у шлунку, втраті апетиту.
Для приготування мазей брали сік чи подрібнену свіжу, рідше висушену рослину і змішували її з тваринним, інколи рослинним жиром. Застосовували їх для лікування ран, наривів, шкірних висипок.
Дуже часто для лікування шкірних висипок, ран використовували сік свіжих рослин або їх листя чи квіти. На Бойківщині до гнійних ран прикладали листя бобу, сиру цибулю.
Свіже листя деяких рослин та сирі овочі вважались також добрим болезаспокійливим засобом. Так, скрізь в Карпатах при болю голови на чоло клали сиру, нарізану кружальцями картоплю, листя хрону, буряка, м'яти тощо.