Курсовая работа: Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)
Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.
Попри свою безперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змогла залишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” – це один з дуже небагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достоту відомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії в цілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивчення французької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширювалася ще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історика Миколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епоху Французької революції, так і її історіографію, переважно французьку та російську. В 1924–25 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєва про істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значної кількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькій історіографії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. В ньому дана характеристика наукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.
В 20-30 рр. традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Велике значення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, Ж Лефевру.
Перша згадка про власне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М. Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невелику замітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”[1] .
Однак в цілому довоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжними напрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагу марксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції в науці СРСР.
Початок нового етапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другу половину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період так званої хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичній науці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічні принципи роботи.
В 1955 р. на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянських істориків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр. значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативи М.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. при Інституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгих років перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася між істориками і філософами в січні 1964 р.
При секторі були створені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. Таким чином, в переосмисленому на матеріалістичній основі вигляді відроджувалася дореволюційна традиція систематичної розробки теоретико-методологічних проблем історичного пізнання. І хоч всі проблеми, що обговорювалися в секторі, залишалися в межах марксистської концепції, сама атмосфера відкритих дискусій, „нове прочитання” теоретичного спадку основоположників марксизму, не могли не стимулювати певної ревізії деяких традиційних постулатів марксизму і сприяти усвідомленню його недостатності для дослідження нових нетрадиційних проблем та сюжетів.
На цій хвилі значно активізується інтерес радянських дослідників до французької історіографії. Однією з перших після війни великих історіографічних праць, присвяченій цій темі, була „Політичні ідеї французької історіографії ХІХ ст.” М.А. Алпатова (1948).
В 1952 р. побачила світ колективна праця „Революції 1848-49 рр.”, в історіографічному розділі якої А.І. Молок і Н.Є. Застенкер вже згадували Ж.Лефевра і Е.Лябрусса. Однак оцінювали їхні погляди як „антинаукову тенденцію” і „крайню методологічну безпорадність”[2] .
Ця ж тенденція зберігається і у фундаментальній праці І.С. Кона, що чи не вперше знайомила читачів з відомими немарксистськими теоретиками ХХ ст, загальна концепція якої зводилася до прагнення показати глибоку кризу немарксистської історіографії та її ворожість „справжньому науковому історичному знанню”[3] .
Однак, розглядаючи радянські історіографічні праці в цілому і щодо французької історіографії та школи „Анналів” зокрема, слід обов`язково враховувати одну важливу обставину. Прямі оцінки зарубіжних істориків та їх концепцій загалом мали чисто політично-кон`юнктурний характер. Але крізь призму марксистської критики до читачів, хоч і в препарованому вигляді, доходили концепції немарксистських істориків. Часто саме це й був єдиний спосіб з ними ознайомитися широкому загалу істориків. Справедливим дане твердження є і щодо школи „Анналів” в радянській історичній науці.
В другій половині 50-х рр. вийшла друком велика стаття В.М. Даліна про Люсьєна Февра, де автор вперше кваліфікував школу „Анналів” як крок вперед в розвитку французької історіографії другої чверті ХХ ст.[4] .
В цей же час в перекладі на російську мову була опублікована книга М.Блока „Характерні риси французької аграрної історії” з передмовою А.Д.Люблінської. Даючи детальний аналіз поставлених М.Блоком проблем європейського та французького феодалізму, підкреслюючи новизну підходу автора до цих сюжетів і свіжість наукових висновків, А.Д.Люблінська писала, що книга стала „епохою серед французьких досліджень на цю тему”[5] . Загальну характеристику наукової діяльності М.Блока містить стаття цієї ж А.Д.Люблінської та І.С.Кона[6] .
В 60-ті рр. потік історіографічної літератури почав швидко зростати. З 1963 р. в Томському університеті за ініціативи А.І.Данилова починає виходити збірник «Методологічні та історичні питання історичної науки». Історіографічні збірники публікували також університети Казані та Саратова. Проблеми французької історії та історіографії розглядалися на сторінках «Французького щорічника».
В 60-х рр. побачило світ декілька посібників з історіографії нового та новітнього часу. В першому з них, виданому Московським університетом в 1967 р., два розділи, присвячені французькій історіографії, написані А.І. Молоком. Автор детально висвітлив передумову та умови у французькій історичній науці кінця ХІХ ст., які сприяли зародженню методології школи «Анналів»[7] .
В навчальному посібнику з історіографії 1968 р. М.Н. Машкін один розділ присвятив огляду французької історичної думки та історичної науки післявоєнного періоду. В ньому відслідковується зміст процесів, що відбувалися у французькій історіографії з кінця 20-х рр., давався аналіз ідейно-методологічних позицій Л.Февра, М.Блока, Ф.Броделя, П.Ренувена. Спеціальний параграф висвітлював роль Ж.Лефевра та його учнів у вивченні історії Французької революції[8] . Г.Г. Ділігенський на початку 60-х рр. представив до друку перший огляд журналу «Аннали»[9] .
В 1970 р. остаточно сформувалася як дослідниця французької історіографії Лідія Таран, коли відбувся захист її кандидатської дисертації «Еволюція традиційного напрямку французької історіографії та творчий шлях П’єра Ренувена». Протягом 1966-75 рр. на тему історії французької історичної науки Л.Таран було опубліковано 9 наукових розвідок на сторінках «Питань нової та новітньої історії» та «Французького щорічника».
До речі, останнє видання відіграло надзвичайно велику роль в дослідженні школи «Анналів», адже на його сторінках не лише постійно друкувалися розвідки з цієї теми радянських науковців, але й систематично виходили переклади наукових творів французьких вчених – представників школи «Анналів», наприклад, Ф Броделя, Ж Ле Гоффа, а також А. Собуля тощо[10] .
Окрім Л.Таран, до наукового доробку якої ми ще звернемося, як дослідники власне французької історіографії, у тому числі школи «Анналів» у 70-80-ті рр. визначилися М.Н. Соколова, Ю.М. Афанасьєв і В.М. Далін. Всі вони практично одночасно видали свої монографії щодо французької історіографії ХХ ст., чим фактично підсумували дослідження цієї проблеми радянськими істориками.
М.Н. Соколова досліджувала три великі проблеми, над розробкою яких працювали французькі історики ХХ ст.: глобальна історія; проблема класів, класової боротьби та революції; співвідношення наук про людину та історію. В своїй монографії «Сучасна французька історіографія. Основні тенденції в поясненні історичного процесу» (1979) велику увагу приділила творчості Жоржа Лефевра, підкреслювала його прагнення до синтезу політичної, соціальної та економічної історії, природних і біологічних факторів, індивідуальної та соціальної психології. Щодо значення наукової діяльності М.Блока та Л.Февра, то М.Н. Соколова вважала, що вони не створили нової наукової школи, а лише найбільш вдало виразили нові віяння в своїй творчості. Відокремленим від «Анналів» постав і Ф.Бродель, теорія якого про різні швидкості плину історичного часу, на думку автора, пов’язана з «Анналами» лише в окремих деталях і взагалі оцінена як науково неспроможна[11] .
Протилежної думки в своїй монографії „Історизм проти еклектики: Французька історична школа „Анналів” в сучасній буржуазній історіографії” (1980) дотримується інший відомий дослідник Ю.М. Афанасьєв. Він виходив із концепції «Анналів» як напряму з відносно цілісним уявленням про історичний процес. Ю.М. Афанасьєв, висвітлюючи 50-літній розвиток «Анналів», виділяє в їх еволюції три етапи: період становлення з кінця 20-х до середини 40-х рр.; кульмінаційний період розвитку в 40-60 рр., пов’язаний з творчістю Ф.Броделя і прагненням створити глобальну історію; період кінця 60-70-х рр., коли з’являється третє покоління школи «Анналів» (Е.Лє Руа Ладюрі, Ф.Фюре, П.Шоню, яке рішуче повернуло, за словами автора, в бік «дегуманізації та парцеляції» історичної науки. В книзі помітне в цілому позитивне ставлення до М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, але важко погодитися з досить різкою критикою третіх «Анналів», творчість та новаторство представників яких значно применшено[12] .
За редакції Ю.М. Афанасьєва та з його вступною статтею в 1986 р. видана в російському перекладі праця Ф.Броделя «Матеріальна цивілізація», зокрема перший її том «Структури повсякденності: можливе та неможливе».
З приводу останнього маємо відмітити, що в сенсі перекладацької роботи та видання праць чи статей анналістів, то школа «Анналів» знаходилася в порівняно привілейованому становищі в радянській історичній науці. Якщо праці вчених окремих методологічних напрямків у зарубіжній історіографії стали доступними в перекладі лише на початку 90-х рр., то наукові твори представників «Анналів» подекуди з’являлися чи то на сторінках фахової періодики, чи то навіть окремими виданнями, що було в радянській історіографічній науці справою виключною.
В 1981 р. з’явилася книга В.Даліна про істориків Франції та Великої французької революції, в якій автор проаналізував історичні роботи та різні конфронтаційні концепції французької революції на загальному фоні розвитку історичної науки у Франції ХІХ–ХХ ст. Особливу увагу автор приділив школі «Анналів», її передісторії, становленню та подальшій еволюції. В.Далін надзвичайно вдало представив творчі портрети А.Матьєза, Ж.Лефевра, М.Блока і Л.Февра, Е.Лябрусса, А.Собуля тощо[13] .
В 70-80-х рр. в розвитку радянської історіографії почали проявлятися нові тенденції. Перш за все вони пов’язані з діяльністю таких вчених, як М.А. Барг, А.Я. Гуревич, Ю.Л. Бессмертний, А.Л. Ястребицька, які не просто осмислювали та досліджували процеси, які відбувалися у французькій історіографії, як попередні дослідники, але й творчо враховували ці висновки в своїх наукових пошуках. Завдяки цьому були зроблені перші кроки до оновлення та збагачення уявлень радянських вчених про історичний процес, предмет історії, завдання та методи історичного дослідження.
М.А. Барг почав вивчення французької історіографії з аналізу соціально-економічних проблем середньовіччя. Оцінку досягнення французької історіографії феодалізму він дає в своїй монографії «Проблеми соціальної історії у висвітлені сучасної західної медієвістики» (1973). У вступі до цієї книги М.А. Барг викладає своє розуміння сучасної буржуазної історіографії як боротьби трьох тенденцій: противники впровадження методик соціології в історію; помірковані представники істориків, які пропонують робити це вибірково; школа «Анналів», яка закликала до негайної перебудови історичної науки. Попри певну марксистську критику школи, М.А. Барг час від часу виявляв прихильність до «Анналів», зокрема він визнав послідовність та оригінальність її лідерів, особливо Ф.Броделя з його концепцією «тривалого часу» як надзвичайно плідною для історичного дослідження[14] . Однак головним внеском М.А. Барга в науку було сучасне переосмислення принципів історизму, розробка таких наукових категорій та методів історичної науки, як простір, час, історична свідомість, цивілізація тощо, при цьому він, окрім іншого, залучав і теоретичний доробок школи «Анналів»[15] .
Протягом довгих років уважно вивчав проблеми сучасної французької історіографії і медієвістики А.Я. Гуревич. В 1973 р. вперше, а в 1986 р. повторно вийшов російський переклад книги Марка Блока «Апологія історії» з включеними до неї розділами з його праці «Феодального суспільство». А.Гуревич редагував книгу, супроводив її примітками, а також написав післямову, в якій дав детальний аналіз загальносвітоглядних поглядів М. Блока, особливо його методи дослідження соціально-економічних відносин у французькому селі з найдавніших часів до нових і в цілому високо оцінив його висновки про сутність феодалізму. Особливу увагу він звернув на проблеми соціально-історичної психології, їх постановку та розробку М.Блоком, Л.Февром та їх послідовниками – представниками «нової історичної науки» у Франції. Безперечно, саме під її впливом історик став заглиблюватися в коло питань, які стосувалися поняття «менталітет», тобто в соціальну психологію світобачення середньовіччя. Після робіт М.М. Бахтіна, що досліджував ці ж проблеми в 60-х рр., його праці є найбільш значним внеском в розробку цього нового для радянської історіографії розділу історії[16] .
А.Я. Гуревич робить багато для узагальнення та творчого засвоєння досвіду методологічних пошуків сучасних французьких істориків, які ведуться в різних напрямках[17] .
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--