Курсовая работа: Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)

Вважаємо це зауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російської історіографії, для якої «Аннали» є однією з найважливіших, але не єдино можливих методологій історичного дослідження.

Отже, можемо зробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів” в радянській та пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Після першої згадки про „Аннали” в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення досліджень припадає на другу половину 50-х– 60-ті рр. - час, коли методологія французьких істориків детально аналізується радянськими колегами з позицій марксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів” триває практично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явище як для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю. Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів” для власних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянською історіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навіть у перекладах російською мовою.

Перехід від радянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів” супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучасна російська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівської парадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивних методик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української, проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко – лише щодо сфери історії ментальності.

Розділ ІІ. Становлення практики дослідження школи «Анналів» у французькій історичній науці (1929 – 1947 рр.)

Традиційно в історіографії зародження школи «Анналів» відноситься до 1929 року – дати заснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу «Аннали економічної та соціальної історії», а появу самої школи асоціюють з революцією в історичній науці першої половини ХХ ст.[43] , різким відходом від позитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.

Аналіз останніх публікацій[44] показує, що дослідники французької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародження школи «Анналів», яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції від позитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому ми вважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження і почати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Позитивізм як філософська течія поставив перед історичною наукою складне завдання ідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могли вважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідження використовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаються верифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити. Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної та однозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вони втрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.

Такий позитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історики замислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії як науки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.

Не обминули ці бурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістської історіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхом подальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.

Глибинні причини перегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, пов’язану з особливостями національної історії у ХІХ ст.

Після поразки у війні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало у тяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практично одностайним було переконання, що випра