Курсовая работа: Суспільно-політичне життя України у другій половині 40-50-тих років

Донбаський техничний університет

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

Контрольна робота по історії України 20 століття

студентки гр. МО-06-з.

Копаєвой Ольги Валеріївни

м. Алчевськ 2007 рік

Суспільно-політичне життя України у другій половині 40-50-тих років.

1. Деформуючий вплив сталінщини на суспільно-політичне життя України. Широкомасштабні компанії проти “українського буржуазного націоналізму” і “космополітизму”.

2. Зміни у суспільному житті України після смерті Сталіна. Хрущовська “відлига”. Демократизація суспільно-політичного життя країни і республіки.

1. У повоєнний період соціальна політика радянського керівництва була надзвичайно суперечливою: з одного боку, було введено 8-годинний робочий день, відмінено обов’язкові понадурочні роботи, відновлено чергові та додаткові відпустки, з іншого - саме 1946 р. починається повернення до вольових методів керівництва промисловістю (прийнять декілька постанов, які закріплювали робітників на підприємствах, необґрунтовано в декілька разів збільшували норми виробітку). У 1946 р. почався широкомасштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом “боротьби з порушеннями колгоспного статусу”, офіційна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та натуральними податками. Дійшло до того, що 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Рада СРСР прийняла таємний указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Цей документ мав серйозні наслідки. У 1948 - 1950 рр. на його підставі зборами колгоспників було оголошено 12 тис. “громадських вироків”, жертвам яких загрожувала депортація до Сибіру та інших віддалених місць СРСР.

Незважаючи на посилення тиску на село, продовольча проблема в повоєнні роки залишається гострою. Лише в грудні 1947 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на продовольчі та промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними роздрібними цінами. Водночас із скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що мала на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової системи. Ці урядові дії мали неоднозначні наслідки. Зокрема, скасування карткової системи було, безумовно, явищем позитивним, свідченням певної стабілізації народного господарства. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що підвищилася лише наполовину, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: повоєнні прилавки ломилися від делікатесів, але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було.

Неоднозначно вплинула на життєвий рівень населення і грошова реформа. З одного боку, вона привела грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність до потреб господарства, з іншого, грошова реформа боляче вдарила по селянству, яке зберігало гроші, головним чином, вдома.

У Західних областях процес відбудови проходив набагато складніше, ніж на сході. Суть перетворень на заході полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову “возз’єднаних” земель, тобто привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. С цією метою в Західній Україні швидкими темпами були здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточного включення до складу західноукраїнського регіону до СРСР. Шляхом активної радянізації планувалося відтіснити старе (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін) і ствердити нове з метою органічного приєднання цього регіону до складу СРСР.

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалось посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для “радянізації” краю, експлуатації його демократичного та природного потенціалів, насильне залучення населення до радянської системи господарювання, руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква, а також остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат широко використовував вже випробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва - це далеко не повний перелік методів репресивного тиску на населення.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання.

Йдучи у цілому в дипломатичному річищі СРСР, у червні 1945 р. Україна вступила до ООН, потім до 1950 р. стала членом ще 12-ти міжнародних організацій, а у 1951-1958 рр. Україна набула членства ще у 16-ти міжнародних організаціях та їх органах. Цей вихід України на міжнародну арену відбувся за наполяганням і особистим контролем Сталіна, а відтак це з самого початку несло зерно лицемірства і обмежень. Підтримуючи Україну, московська влада розраховувала на голоси в ООН, а також сподівалася, що це пом’якшить враження від проблем, що вона мала на в Західній Україні.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з другого - посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично викидалося системою. Такий підхід обґрунтував боротьбу не тільки проти „націоналізму”, але й проти „космополітизму”. Ця боротьба велась і в довоєнний період, але після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі і науці.

У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) „Про журнали „Звезда” і „Ленінград ”, спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, про кіно кінофільм „Большая жизнь” та ін., що стали не лише своєрідним сигналом, а й, як зазначилось у редакційній статті журналу „Більшовик України”, „бойовою програмою” нової ідеологічної атаки. Цього ж 1946 р. ЦК КП(б) У ухвалив кілька постанов „Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в „Нарисі історії української літератури”, „Про журнал сатири і гумору „Перець”, „Про журнал „Вітчизна” та ін. Усі ці документи, як правило, містили три тези: критику націоналізму, вказівку на недостатнє висвітлення в художній творчості проблем сучасності та заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова компанія морально-політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім ідеологом А. Ждановим і тому названа „ждановщиною”. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західно цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянською культурою.

У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на велику групу науковців республіки. Їх звинувачували у відході від більшовицького принципу партійності, в анти науковості, відмову від акценту на боротьбу класів тощо. Справжня ж суть цих критичних зауважень полягала у обстоюванні владою монополії та трактування історичного процесу, що є однією із важливих умов функціонування будь-якою тоталітарної держави.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти „космополітизму”. Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти „космополітизму” мала на меті поселити культурну-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму - образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття „Про одну антипатріотичну групу театральних критиків”, опублікована в січні 1949 р. у газет „Правда”. Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів „безрідних космополітів” на літературних та театральних критиків. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи, поглибилися ізоляція від надбань західної культури, остаточно зникла атмосфера творчої змагальності, театральна і літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного „соціального замовлення”. Для мистецтва обмеження свободи було катастрофічним.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економіки, які було розгорнуто у 1940 - 1950 роки.

За короткий строк (1946 - 1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об’єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство.

Висновок. Перемога над нацистською Німеччиною породила у народі сподівання на майбутнє поліпшення життя. Однак це прагнення до оновлення суперечило суті сталінізму, який переходив у повоєнні часи в останню фазу свого існування. Випробуваними раніше методами режим прагнув якнайшвидше ліквідувати страшні наслідки війни, апелюючи до героїзму і патріотизму людей. При цьому тривало зловживання владою, порушувались елементарні людські права, придушувались будь-які спроби інакомислення. У повоєнні часи радянське керівництво, зробивши ставку на пріоритетний розвиток важкої промисловості, законсервувало низький рівень життя трудящих.

Ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40 - на початку 50 років зумовлений внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні компанії були способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни, формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами, засобом реанімації образу внутрішнього ворога - важливого фактора функціонування тоталітарного режиму, методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватись, а командно - адміністративній системі стабілізуватись.

2. 5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відлику розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися зі смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації. Саме в 1953 - 1955 рр. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної системи правління. Було поставлення питання про необхідність „припинення політики культу особи”.

Характерними рисами початкового періоду десталінізації стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника у різних сферах суспільного життя. Пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади.

Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін стало „колективне керівництво”, що заступило одноосібне правління Сталіна. Цей комітет став лише коротким перехідним етапом, що дав змогу утвердитися новій сильній людині. Гору взяв Микита Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з Україною. У 1938 р. його посилали на Україну, щоб почати відбудову української партії. Через рік він контролював процес включення Західної України до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за побудовою економіки, повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськими націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на „місцевий колорит”.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторганізацією, що підтримала його в боротьбі за владу й залишалася його надійною опорою. Хрущов віддячив тим, що змінив російського першого секретаря КПУ Л. Мельникова на українця О. Кириченка. Відтоді на ці посади призначалися тільки українці.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--