Курсовая работа: Трансформація політичного устрою Югославії в кінці 90-х – початку ХХІ ст.
За 1999 рік було опрацьовано і використано лише один номер – 27, виданий вже після війни НАТО з Югославією. В ньому є стаття Миколи Хагінцева «Час розбиратися: хто винен?», В якій російський автор дає оцінку наслідкам війни для Сербії, Косово, положенню сербів в Косово, реакцію сербського керівництва на результати війни.
За 2000 рік було опрацьовано два номери – 12 та 42. В першому, у статті «В Сербії знову пахне війною» містяться відомості про сепаратистський рух на півдні Сербії, що почав розгортатися після вводу військ КФОР. А в другому номері, у статті «Оксамитова революція», описуються події початку жовтня, коли було повалено уряд Мілошевича шляхом масових демонстрацій, значна увага приділена стосункам з Чорногорією, докладно розбираються події «оксамитової революції». Розглядається як новий лідер Сербії Воіслав Коштуніца.
За 2001 рік використано матеріал лиши з одного номеру – 15. Опрацьована була стаття «Мілошевич під арештом. Що далі?». В ній докладно розглядається постать колишнього сербського лідера та коло його прибічників і ворогів.
З номерів за 2002 рік були опрацьовані і використані у курсовій роботі номери 17, 39, 41, 48. У першому з перелічених номерів ретельно розглядається питання майбутніх стосунків між Сербією і Чорногорією, дається оцінка новому державному утворенню – СіЧ. В другому – інформація про вибори 2002 року в Сербії, Ґрунтовно описуються претенденти на президентське крісло, їх передвиборчі програми та заяви. А в третьому номері дається оцінка першого туру цих виборів, їх результати. Нарешті в останньому номері в статті «Югославія. Екзамен, провалений Росією», подається в хронологічній послідовності реакція та дії Росії на події в Югославії у 1999–2002 роках.
За 2003 рік було опрацьовано три номери – 4, 7, 12. У першому з цих номерів у статті «Югославії не буде. Але що буде?» міститься інформація про сербсько-чорнргорські відносини, про економічний стан Сербії, про боротьбу двох сербських лідерів Зорана Джинджича і Воіслава Коштуніци. В статті «Прощавай Югославія» з №7 підводиться підсумок під існуванням Югославії. В третьому номері дуже докладно описується вбивство Зорана Джинджика, розглядаються певні версії, подаються відомості з біографії колишнього прем’єра. А в номерах 50–51 за 2004 рік міститься інформація про суд над Мілошевичем в Гаазі, його ворогів та прибічників і зокрема російських свідків.
В номерах 20–21 за 2006 рік продовжується тема суду над сербськими військовими. Зокрема в статті «Де генерал?» містяться відомості про пошуки сербського генерала Ратко Младіча. А в номерах 22–23 підводиться єдиний підсумок стосовно існування СіЧ, повідомляється про припинення існування цього державного утворення та здобуття Чорногорією незалежності.
Методологічна база курсової роботи. У роботі використано проблемний метод, який передбачає комплексний підхід у дослідженні теми, а також метод історизму.
Методико-теоретичною основою загальнонаукові принципи системності, об’єктивності, історизму.
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, літератури та додатків.
У І розділі, який називається «внутрішньополітична ситуація в Югославії наприкінці 90х – початку ХХІ століття.» розглядається косовський конфлікт, натівсько-югославська війна, падіння режиму Мілошевича та прихід до влади опозиції.
У ІІ розділі – «Шлях від Югославії до її повного краху» розглядається процес перетворень постійного устрою в Югославії, утворення СіЧ та припинення існування цього державного формування.
Історія Югославії є дуже цікавою і актуальною. Вона потребує ґрунтовного дослідження, адже з кінця 80х і до початку ХХІ століття на її теренах відбулася неімовірна кількість подій, процесів, які суттєво вплинули на політичну, етнічну та релігійну ситуацію на Балканах.
Розділ 1
1.1 Проблема Косово
Косовська проблема набагато ширша, ніж думає більшість пересічних громадян. На пострадянському просторі є поширеною думка, що югославський диктатор Йосип Броз Тіто за часів свого правління дозволив албанцям заселити Косово через слабку заселеність цього краю., а після його смерті невдячні албанці почали боротьбу з сербами і батогом захопили ці землі. Проте ця точка зору зовсім не відображає дійсності. Конфлікти подібні до того, що відбувається зараз в Косово відбувалися і раніше. Причиною є цього є заплутана історія цього краю, що дозволяє усім конфліктуючим сторонам казати про свою правоту.
На початку ХІІ століття територія Косово і Метохії стала одним з найбільш значущих сербських феодальних наділів. На її території знаходилось кілька сербських культурних центрів. Відомий сербський воєвода Стефан Не манія, спираючись саме на Косово, зумів затвердитись на престолі. Після смерті сербського короля Стефна Душана (1355) Сербська держава розпалась і Косово стало фактично незалежним. В 1389 році на косовському полі відбулася вирішальна битва між об’єднаними військами Сербії і Боснії та турками. Внаслідок поразки край був захоплений османами. Саме в ці часи були закладені підвалени майбутніх конфліктів бо з приходом турків багато сербів покинули свої землі і пішли на північ, а на їх місце почали заселятися албанці. [1.9. стор. 116]
Після розгрому турецького війська в 1683 році під Віднем коаліція європейських країн змогла витіснити турків з багатьох балканських регіонів, але в 1699 році, за умовами Карловицького мирного договору, за османською державою залишилися усі югославські землі, а так як серби допомагали європейцям, на них впала помста турків. Рятуючись від знищення серби масово переселяються на північ, зокрема за Дунай. В ХVIII – XIX столітті, при підтримці турецького уряду почалося систематичне заселення цих земель албанцями. На початку ХХ століття Косово ввійшов до Королівства сербів, хорватів і словенців. В цей час югославський уряд почав витісняти албанське населення, чим фактично спровокував перший конфлікт. Конфлікти виникали і в подальші роки і ставали дедалі гострішими.
Саме події в Косово започаткували процес розпаду югославської держави., а постійне погіршення становища в краї неухильно вело до дестабілізації в країні. Албанське населення, чисельність якого швидко зростало, вимагало надання рідній мові статусу офіційної та збільшення державних дотацій на розвиток краю. Націоналістичний рух албанців в Косово швидко переростав в радикальний. Все частіше виникали сутички між албанським та слов’янським населенням, в результаті яких сербів та чорногорців стали витісняти з рідних територій. Косовські албанці проголосили гасло утворення «етнічно чистого Косова». Такі події в краї ображали національні почуття сербів.
Косовська проблема спонукала відродження сербського національного руху. Його духовним центром стала Сербська академія наук і мистецтв. Саме в її надрах у 1986 році було підготовлено «меморандум про становище в Югославії», який визнав сербський народ головною жертвою режиму Й. Тіто. На з’їзді СК Сербії в травні 1986 року було обрано нове керівництво на чолі з С. Мілошевичем, яке стало домагатися перегляду положень конституції та обмеження прав автономій. З керівних посад Сербії невдовзі усунули протітовських діячів. У 1988 році сербська влада розгорнула масові акції солідарності з слов’янським населенням Косова.
Союзне виконавче віче прагнуло нормалізувати в країні здійснення економічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рік збільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишати край. У Косово то запроваджувався військовий стан, то здійснювалася чергова програма. Однак всі ці заходи врешті-решт виявилися неадекватними.
Неспроможність розв’язання косовської проблеми не тільки підточувала проблеми СФРЮ, а й загальмувала здійснення реформ. Усе це підсилювала відцентрові настрої в Словенії і Хорватії, керівництво яких виступало з критикою сербської політики відносно албанців Косова. Акції протесту проти політики Сербії у жовтні 1988 року відбулися також у Воєводині. Усі ці події розхитували політичний механізм федерації.
Союзна скупщина у листопаді 1988 року ухвалила майже 40 поправок до конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта – відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчому вічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, яких останні не дотримувались. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова і валютна системи. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегію науково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзному уряду право виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали між суб’єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.
Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косово і Воєводину автономних прав. Цей крах Белграда викликав протести косовських албанців У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники яких вимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзі косовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджувалася комендантська година.
У конфлікт навколо Косова втягнулись і інші республіки, які не погоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадського порядку в Сербії. Надалі косовське питання все більше розділяло федеральні республіки, стимулюючи розпад Югославії. Мілошевич ще більше загострив ситуацію, добившись прийняття в 1989 році нової конституції (вересень 1990 року вона набула чинності), згідно з якою відновлялося верховенство республіканських законів над крайовими, було скасовано конституцію ліквідовано законодавчі та виконавчі органи влади Косова. У відповідь на це відбулося кілька демонстрацій, які були швидко придушені. В 1991 році в краї був проведений нелегальний референдум, який ухвалив незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили «Республіку Косово», сформували парламент і уряд, а президентом обрали письменника І. Ругову. Для боротьби за незалежність була використана організація «Визвольна армія Косова» (ВАК), яка вперше заявила про себе в 1993 році. Фактично в Косово була створена «тіньова держава». Після цього і до 1998 року ситуація в Косово нагадувала міну сповільненої дії. Конфлікт поступово загострювався.
В результаті стався вибух. Якщо з 1991 по 1997 роки в Косово відбулося лише кілька нападів албанських бойовиків на сербську поліцію та мирних громадян, то в 1998 році ситуація різко загострилась.
Албанці розгорнули масштабні бойові дії і взяли під контроль майже половину Косова, підійшли до столиці краю – Пріштіни. Лідери ВАК закликали до зброї усіх чоловіків віком від 15 до 55 років. Таким чином край, який був фактичним стимулом розпаду Югославії, тепер мав зіграти останню роль в його добиті. Всім було абсолютно зрозуміло, якщо Белград не утримає Косова у складі залишків Югославії і їй прийде кінець. Адже це стимулюватиме відцентрові тенденції в Чорногорії та Воєводині. Крім того поразка в Косово мала добити націоналістичний режим Мілошевича, внаслідок чого вектор внутрішньої та зовнішньої політики сербів мав докорінно змінитися. Таким чином Косово перетворилося на політичний вузол, який мав суттєво змінити ситуацію на Балканському півострові. Він мав підвести межу під довготривалим процесом трансформації політичного устрою Югославії.
В липні – серпні 1998 року, після вводу в Косово додаткових підрозділів югославської армії з важкими озброєннями, США в ультимативній формі почали вимагати від Белграда негайного припинення бойових дій. Тим не менш операції сербських сил у Косово продовжувалися до осені. З краю у сусідні Албанію і Македонію хлинув потік біженців. В жовтні їх чисельність сягнула за 300 тисяч чоловік. [18. стор 185] Лише під прямою загрозою авіанальотів з боку НАТО, югославське керівництво погодилося розпочати поетапний відвід військ, та розмістити в краї наглядачів з ОБСЄ. Проте заходи лише тимчасово стабілізували ситуацію в краї. Головною причиною незгод став правовий статус Косова. Сербська сторона принципово відмовлялась від жодних форм розширення косовської автономії, албанці ж вимагали права на самовизначення та навіть розглядали можливість виходу зі складу федерації. Міжнародні переговори, присвячені косовській проблемі, пройшли у лютому 1999 року в, були зірвані непоступливістю обох сторін. Вже в цей час стало зрозумілим, що якщо сербське керівництво не піде на радикальні поступки то війни з НАТО не оминути. Командування Північноатлантичного альянсу спільно накопичувало сили і, зрозуміла річ не мало довго тримати їх в бездіяльності. Крім того США та ряд європейських країн відразу ж зайняли проалбанську позицію з метою добити залишки непокірливої Югославії.
24 березня 1999 року керівництво НАТО оголосило про зри політичних переговорів по Косово та своїй готовності нанести авіаційні удари по військовим об’єктам в Югославії для того, аби схилити керівництво країни до більш конструктивної позиції. Одночасно на територію Македонії був передислокований 11-тисячний контингент військ НАТО. В послідуючі два місяці територія Косово та інші регіони Югославії знаходились під ракетно-бомбовими ударами. Основні удари завдавались по Сербії. Але головної поразки Югославія зазнала в пропагандистській війні. Ще одною, не менш серйозною, поразкою була відсутність союзників. Росія, на яку дуже сподівався Мілошевич, фактично зрадила Югославію, не зробивши жодної реальної дії щоб допомогти «братському народові». [8.стор20] Опинившись під жорстоким політичним і жорстоким тиском, перед перспективою гуманітарної катастрофи всередині країни, Югославське керівництво було змушене піти на згоду з НАТО.
20 червня 1999 року 84 – денна військова операція військ НАТО під назвою «Союзницька сила», яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня була припинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБ ООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнародну адміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.