Так, Катерина II, не змігши заручитися серйознішою підтримкою короля чи якоїсь достатньо впливової групи, зважаючи на невдоволення Австрії та Пруссії її новими завоюваннями в Туреччині, після певних вагань згодилась з проектом поділів Польщі, що його неодноразово пропонував прусський правитель Фрідріх II. Задля історичної правди варто зазначити, що перший крок у цій справі (ще в лютому 1769 року) зробила Австрія, зайнявши невеликий анклав – Спішське староство. Остаточний проект поділів прусський монарх запропонував Габсбургам у січні 1772 року.

У результаті 25 липня 1772 р. трьома країнами була підписана угода про розділ. Однак, після узгодження генерального плану Берлін та Відень почали змагатися в захланності, прагнучи загарбати якомога більший шмат території. Стримувала їх хіба що Катерина, звісно не з симпатії до польської держави чи народу. Вона все ще плекала надію, що знесилена Польща залишиться під протекцією Росії – як сили, що турбується про її подальшу екзистенцію. Через це займанщина Росії була доволі поміркована (92 тис. км². і біля 1,3 млн. населення) в порівнянні із захопленнями інших учасників поділів (Австрія – 83 тис. км². і біля 2,65 млн. населення, Пруссія – 36 тис. км². і біля 580 тис. населення). Усе це відбувалось у якомусь зв’язку з тодішніми британськими та міжнародними засадами рівноваги сил і рівноваги завоювань.

Отже, за першим розділом Польщі Росія одержала великі території польської Лівонії й частини Білорусії площею 92 тис. км² . Австрії дісталася Малопольща з територією в 83 тис. км² , а Пруссії лише 36 тис. км² Великопольщі. Однак в економічних відносинах, землі, що відійшли до Росії були найменш розвинені, так до того ж Австрія й Пруссія одержали свої частки без єдиного пострілу. [5, 43]

Втрата понад 30 відсотків території і 40 відсотків населення мала би подіяти на Річ Посполиту як широко застосовуване в тих часах "пускання крови" хворим на гіпертонію. Перший поділ на багато років примирив опозиційні настрої в обкраяній Польщі. Практично без опору сприйняв акт поділу найвищий орган суверенної влади – сейм, скорумпований і заляканий (не враховуючи кількох винятків). Поділ суттєво зміцнив порозуміння між Петербурґом, Віднем та Берліном. Натомість не вдалося Росії так само успішно розвинути співпрацю з обома партнерами в інших напрямках – насамперед у Туреччині та в німецьких землях.

Отже, перший поділ був для його учасників доволі вигідним. Це могло означати, що в подібній кризовій ситуації займанці діятимуть за подібним сценарієм, що й сталося за двадцять років, щоправда в дещо іншій ситуації, хоча умови, які їй передували були дуже схожими.

І.4 Історія другого поділу Речі Посполитої

Невелика Польська держава, яка залишалась, зберігалася в зоні російського впливу й протягом ряду наступних років фактично управлялася не стільки королем Станіславом-Августом, скільки російським послом у Варшаві.

Так тривало до кінця 1780-х рр., коли сильна антикоролівська опозиція в сеймі вирішила переорієнтувати польську зовнішню політику на союз із Пруссією. Нове покоління польських політиків – патріотів, задивлене в ідеї просвітництва і позбавлене "комплексу катастрофи поділу", задумало скористатися з проблем Росії під час її війни з Туреччиною (1787–1792). [1, 22-24]

Катерина II не піддалась намові польського короля укласти союз із Річчю Посполитою і прийняти програму реформ. Патріотичний табір почав діяти (з розрахунку на союз із Пруссією та на доброзичливість Австрії) не зважаючи на Росію і відкидаючи її протекторат. На основі підписаного в 1790 р. пруссько-польського договору про взаємодопомогу сейм прийняв ряд важливих законодавчих актів, самим значним з яких була конституція 3 травня 1791 р. Як відзначають сучасні польські історики Л. Кондзеля й Т. Цегельский, це був «останній перед розділами акт самовизначення народу». При цьому польським законодавцям була властива характерна для Століття Просвітництва ілюзія, начебто «уже саме по собі утвердження нового державного устрою помножить сили» країни. [3, 68-69]

Впродовж чотирьох років сейм проводив реформи, спрямовані на модернізацію держави та суспільства, однак Росія все це перекреслила, започаткувавши другий поділ. Король поступився бажанням Катерини II і в липні 1792 р. приєднався до тарговицької конфедерації. Представники патріотичної партії реформ змушені були покинути країну.

Цього разу учасниками поділу були тільки Росія та Пруссія. Союзники дійшли згоди всупереч прагненням Австрії зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і не залишили Відню вибору, як тільки остаточно визнати доконаний факт.

Звістка про польську конституцію сильно стривожила російську імператрицю, яка побачила в ній відгомони французьких революційних подій і зовсім не бажала мати щось подібне в безпосередній близькості своїх границь. Дочекавшись поки Австрія й Пруссія загрузли у війні з жірондистською Францією, Катерина навесні 1792 р. обрушила на Польщу російські війська. Кампанія була недовгою, і вже до літа російська армія контролювала всю територію Речі Посполитої. У грудні того ж року Петербург дав позитивну відповідь на чергову пропозицію Пруссії про новий розділ Польщі, офіційно проголошений 9 квітня 1793 р. Підсумком другого розділу була анексія Пруссією воєводства познанського, калишського, гнезнінського, щерадского, лечицького, іновроцлавського, брест-куявського, плоцького, добринських земель, частина равського й мазовецького воєводств, а також Торунь і Гданьск, усього 58 тис. км² і майже 1 млн. населення. Російська частина включала білоруські й українські землі на схід від лінії Друя-Пінськ-Збруч, усього 280 тис. км² і 3 млн. жителів. [3, 71]

У 1793 році Польща втратила близько 308 тисяч км.² – що становило 3/4 її території. Від цієї трагедії не врятувало Польщу навіть те, що частина магнатерії та консервативної шляхти погодилась на співпрацю з Росією і, з формального огляду, позаймала урядові посади в Польщі всупереч усім діям Чотирилітнього Сейму. Трагедія Тарговицької конфедерації 1792 року однозначно засвідчила, що навіть домінація консервативної проросійської орієнтації не змогла врятувати Польщу від поділів. Долю поділів визначило прагнення трьох союзників-загарбників на легкі, але чималі територіальні долучення коштом немічної Польщі. [5, 57]

Другий поділ Польщі свідчив про невідворотність остаточного поділу й ліквідацію польської державности. Паувальники, брутально перешкоджаючи будь-яким спробам модернізації Речі Посполитої та функціонуванню її легальної влади, фактично перекреслили можливість її екзистенції. Залишена після другого поділу обідрана польська державка, із змінімалізованими (а насправді – зліквідованими) функціями могла б стати територією підвладною виключно Росії, а отже, й джерелом конфліктів із двома іншими учасниками поділів, не кажучи вже про постійне намагання такої державки вибавитися з-під ненависного панування і повернути собі втрачені провінції.

І.5 Третій поділ Речі Посполитої — знищення Польської держави

Польські патріоти, не змирившися з рішеннями сейму, у березні 1794 р. оголосили в Кракові про початок повстання проти іноземних військ.

На чолі повстання встав Тадеуш Костюшко, при ньому була створена Головна національна рада. До армії Костюшко, що виступила з Кракова у напрямку Варшави, приєднався загін селян Краківського воєводства.

У першій великій битві – при Рацлавицях – повстанська армія отримала перемогу над російськими військами.

В квітні перемогли повстання у Варшаві та Вільнюсі (Вільно). 7 травня Костюшко видав Поланецький універсал, яким селянам дарувалася особиста свобода, скорочувалися розміри панщини, признавалося спадкове право селян на оброблювані ними землі. Проте шляхта всіляко саботувала проведення цього універсала, а в самій Варшаві почалися зіткнення між Головною національною радою й городянами на чолі з К.Конопко, виступаючими за більш радикальні заходи.

Тим часом у червні прусські війська вступили до Кракова, а росіяни – в серпні взяли Вільнюс. В листопаді, не витримавши натиску армії О.В.Суворова, здалася і Варшава. [1, 62]

Більшість дослідників цієї проблематики радянських часів твердять, що повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько-пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась беззахисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього переділу припинила самостійне державне існування до 1918 р. [8, 26-29]

Отже, незадовго після другого поділу загарбницькі держави (а насамперед Росія) почали обмірковувати те, як би то провести третій – остаточний – поділ Польщі; зокрема сильні німецькі держави недвозначно домагались нових територіальних збагачень за рахунок Польщі, енергійно провадячи задля цього війну проти революційної Франції.

Такі мотивації отримали рішучу перевагу в новітній та сучасній історіографії. Давніші дослідники, які, зрештою, тлумачили історію згідно з офіційною пропагандою займанців, трактували повстання Костюшка як основну і безпосередню причину третього поділу 1795 року і ліквідації польської держави. [8, 32]

Всупереч тодішній пропаганді і твердженням кількох генерацій істориків, загарбання Росією литовсько-білорусько-українських земель не принесло їхнім мешканцям жодного визволення з-під іноземного панування.

Влада царської Росії над тими неросійськими краями і народами була значно тяжчою і нестерпнішою. Мало що змінював той факт, що православна віра (яку сповідувала більшість населення цих територій) була панівною.

Натомість від самого початку царська влада розпочала війну з греко-католицькою та католицькою церквами, до лона яких також належали багато мільйонів віруючих. Навіть більше, нове панування загрожувало українському, білоруському, литовському та польському народам цілеспрямованою та брутальною русифікацією.

Після рішення спірних питань, 24 жовтня 1795 року держави, які приймали участь в розділі встановили границі інших польських земель. У результаті III розділу Росія одержала Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву й Курляндію, що залишились до сходу від Бугу, і лінії Немирів-Гродно, загальною площею 120 тис.км² і 1,2 млн. чоловік. Пруссія – остаточну частину Підляшшя й Мазовії з Варшавою, Жемайтії (Західної Литви) і Малопольщі, загальною площею 55 тис. км² і 1 млн. населення. Австрія – Краків і частину Малопольщі між Пилицею, Віслою й Бугом з м. Люблін, частину Підляшшя й Мазовії, загальною площею 47 тис. км² , і 1,2 млн. населення. [5, 77-78]

Останньою крапкою в ліквідації польської держави було зречення від престолу останнього короля – Станіслава Августа Понятовського (25 листопада 1795 р), а також угода трьох союзників (26 січня 1796 р), в якій вони зобов’язувалися ніколи не вживати назви "Королівство Польське" або "Польща" і надалі спільно виступати проти будь-яких намагань відновити цю державу в будь-якій формі. Власне ця угода і стала найсерйознішою підставою тісної співпраці, союзу Росії, Австрії та Пруссії аж до останніх років минулого століття. [8, 148-154]

Внаслідок поділів Польщі витворився найтриваліший в історії Європи союз трьох імперій. Австрія та Пруссія доволі сильно поєдналися з Росією і це поєднання значною мірою було наслідком побоювань, що будь-яка неприязна супроти Росії політика може спричинити зміну її настроїв щодо польського питання. Ці побоювання справдилися не далі як за десять років після останнього поділу. Російський самодержець почав обдумувати можливість надання частині, або й усій території Речі Посполитої, що відійшла до Австрії та Пруссії національно-політичної автономії, що, врешті, частково й було зроблено у 1815 році – згідно з ухвалою Віденського Конґресу. Проте ця політика фактично не порушувала угоди поділів, обмежившись лише закріпленням деяких територіальних та політичних вирішень Наполеона (з 1807 –1809рр), фактично продовживши їхню чинність до 1831 року. У 1807 році після розгрому Пруссії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське князівство під своїм протекторатом і “дарував” йому Конституцію (Кодекс Наполеона), яка задекларувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право створення державних структур. У 1811 році селян звільнили від панщини за викуп, вони отримали право власності на землю. [8, 162]

Після третього розділу Речі Посполитої російські володіння охоплювали 81% колишніх територій Польщі, тобто литовсько-білорусько-українські землі, а також територію центральної Польщі з Варшавою. Створене на території, яка належала Росії, Королівство Польське втратило автономію в результаті народних повстань 1830 і 1863 років.

Після I світової війни й Ризького миру (1921), які завершились польсько-більшовицькою війною, значна частина колишніх російських володінь залишилася в СРСР, крім Литви й Латвії.

Розділ ІІ. Наслідки розподілів Речі Посполитої

ІІ.1 Значення розподілів Польщі для держав-союзниць в економічній галузі