Курсовая работа: Жанр пікарески в літературі
Доба Відродження – це перехідна доба в розвитку європейської культури, від Середньовіччя до Нового часу. Їй властиві такі ознаки, як пробудження наукового духу й історичної точки зору, добір пам’яток античного світу, розвиток індивідуалізму, емансипація особистості, піднесення науки, світський характер мислення тощо. А проза доби Відродження, характеризується міцною стійкістю середньовічним літературним традиціям і світогляду. Своє найбільш яскраве вираження вона знаходить в серії численних рицарських романів, розквіт яких якраз і доводиться на початок XVI ст. У цьому ж столітті, формується один з основних жанрів іспанської літератури доби Відродження - шахрайський роман (роман про пригоди шахраїв і пройдисвітів), поява якого пов'язана з розпадом старих патріархальних зв'язків, розкладанням станових стосунків, розвитком торгівлі і супутніх їй шахрайства і обману [12, c. 145].
Занепад літературних форм у кінці XVII і початку XVIII ст. було прискорено політичними подіями. Після закінчення війни за іспанський спадок, Іспанія цілком підпадає під вплив Франції. Література, створена під егідою іспанського королівського двору в XVII ст., автоматично витісняється літературою, вирощеною французьким абсолютизмом [5, с. 56].
До кінця XVI - початку XVII ст. вже закінчували своє існування рицарський і пасторальний романи. Пора утопій пройшла, почалася ера національної драми і реалістичного по своїх основних тенденціях роману.
Видатним письменником, який певним чином відбив складнощі вступу Іспанії в цю епоху, був Франсіско Гомес де Кеведо-і-Вільегас (1580-1645). Він походив із старовинного роду, представники якого не уникнули національної іспанської хвороби - пристрасті до гербів. На родовому гербі Кеведо красувалося претензійне: "Той, хто зупинив", тобто "Той, хто зупинив нашестя маврів" [5, с. 61].
Франсиско вчився в університеті Алкала де Енарес, де отримав широку освіту (цивільне і церковне право, математика, медицина, політика, мови древні і нові).
Істотна відмінність Кеведо від титанів Відродження - відсутність у нього оптимістичної концепції природи, суспільства і людини. Великі відродженці були гармонійні як та ідеальна людина, яку вони самі створили і обожнили. Кеведо ж витканий з протиріч. Він реаліст у тому сенсі, що його притягає багатогранність буття. Він намагається відтворити дійсність в усіх її протиріччях і складнощах, але у нього немає узагальнювальної конструктивної думки.
Він захоплювався філософією, проте це не зробило його філософом: він не вирізняється суворістю мислення, не володіє чіткою науковою методологією. За відсутності міцної методологічної основи скептицизм обертається песимізмом. Речі не такі, якими вони здаються. Світ - ніщо, а якщо це так, то він нічого і не коштує. Єдина реальність - це небуття. Розповсюдивши цю концепцію на область почуттів і емоцій, Кеведо дійшов висновку, що не існує і моральних цінностей, заслуговуючих позитивної оцінки. Звідси – скептицизм та похмурість більшості його творів [16, с. 69].
У запереченні земного, Кеведо близький до містиків і аскетів, а отже, він особа підозріла з ортодоксальної точки зору, бо ортодоксія не допускає розриву між розумом і вірою. Кеведо ж, заперечуючи силу розуму, підриває тим самим віру. Правда, він переконаний, що, оперуючи математичними методами, розум міг би привести до відкриттів, але в цій переконаності більше проявилася його начитаність, чим серйозний намір пропагувати позитивні знання.
Проте Кеведо вдалося в якійсь мірі перекласти мовою мистецтва те, що в інших країнах зробили наука і філософія.
Заперечення іспанської дійсності епохи небаченого досі політичного і економічного занепаду визначають обрані Кеведо художні засоби, а саме сатира і сарказм. Розпочавши з сатири устоїв і побуту, де переважає сатирико-юмористичний тон (наприклад, памфлети "Родовід дурнів", 1597, "Походження і пояснення Дурості", 1598), він переходить до гнівної соціально-політичної сатири, зразком якої є його всесвітньо відомий шедевр "Сновидіння", написаний в період з 1607 по 1623 р. і уперше опублікований в 1627 р.(повний заголовок - "Сновидіння і міркування про істини, що викривають лиходіїв, вади і обмани усіх професій і станів на світі").
Отже, у своїх творах Франсіско Кеведо намагався не слідувати за письменниками доби Відродження, які намагались створити й передати ідеальну людину. Навпаки, він передавав дійсність, такою якою вона і була. А дивовижне багатство виразних образів, це лише спосіб більш точніше передати цю дійсність.
Повертаючись до жанру шахрайського роману, слід зазначити, що своїми коренями він йде в східну новелу. Проте, саме етапи іспанської "novela picaresca" викреслюють траєкторію розвитку цього жанру від народних фольклорних джерел, автобіографічного оповідання архипресвитера з Іти Хуана Руіса (1283-1353) в "Книзі про благу любов", від анонімної повісті середини XVI ст. "Життя Ласарильйо з Тормеса" до серії крутійських повістей і романів XVII ст. [18, с. 125]
Першим шахрайським романом, був твір "Життя Ласарильйо з Тормеса", що є "натуральною" розповіддю героя (чи антигероя), слуги багатьох панів, про свої поневіряння і пригоди. Здається, що роман навіть не претендує на вигадку і по своєму ідейному настрою, стильовій тональності, мотивам співчуття, по прикладах малих благородних вчинків та більш менш благополучній кінцівці належить гуманістичному XVI ст.
Проте сатирична спрямованість повісті, елементи витіюватої дотепності, простодушного цинізму, а головне - відбір життєвого матеріалу (він сам по собі дає привід для песимістичного погляду на життя), стали тією основою, на якій гіпертрофічно розвинені пікарескні прикмети жанру у барочній літературі XVII ст.
Пікарескний роман і повість початку XVII століття в кращих своїх зразках ("Ринконете і Кортадильо" Сервантеса, "Гусман де Альфараче" Матео Алемана, "Повість про життя зброєносця Маркоса Обрегон" Вісенте Мартинеса Еспінеля) займають проміжне положення між "класичною" повістю про Ласарильйо і явно барочними за своїми стилістичними прикметами модифікаціями цього жанру у Кеведо і його учня Луіса Велеса де Гевари [10, с.11].
У творах Матео Алемана і Вісенте Мартинеса Еспінелями вже помічаємо і відмову від стислості, і нагнітання хаотичності, і пристрасть до моралей, і песимістичні риси світогляду, хоча в них немає ні навмисної двозначності, ні терзаючий слух і душу неможливих поєднань слів і реалій, ні зашифрованості стилю.
Іншим видатним прозаїком Іспанії по праву вважається Бальтасар Грасін і Моралес. Серед його творів, слід виділити такі: «Політик», «Ввічливий», «Хвала розуму і дотепності», «Кишеньковий оракул, або Наука розсудливості», «Критикон». У більшості своїх творів, Грасін досліджував властивості людського розуму і природу дотепності. Серед усіх якостей «ввічливої людини», найважливішим він визначає гострий розум. Згодом, це діалектичне розкриття властивостей розуму переноситься в сферу мистецтва. У його творах, також розкриваються причини інтересу до людського розуму, серед яких його здатність до засвоєння безлічі різноманітних нових знань, прагнення пізнати щось нове, властивість розвиватися, уміння абстрагуватися від частковостей.
Неважко помітити, що перераховані властивості розуму і пов'язані з цим проблеми громадського життя схожі з тими категоріями, явищами і особливостями духовного життя людини, які займають учених і мислителів XVII ст. Усі міркування Грасіана носять характер моралізації, що взагалі властиве літературі XVII ст. і відрізняє її від ренесансної. Повчальність творів Грасіана ґрунтується на глибокому знанні ним людського матеріалу, на досвіді духівника-сповідника, на спостереженнях невтомного мандрівника [15, с.56].
У циклі творів про розум і дотепність міститься ряд ідей, важливих для розуміння відмінностей між науковим і естетичним освоєнням дійсності. Теорія творчої інтуїції, уперше висунена Грасіаном, покладена ним в основу його барочної естетики. Зразки аналізу властивостей "швидкого розуму", здатного проникати в суть предметів і явищ, перетворюються у Грасіана в рекомендації для критичного осмислення витвору мистецтва - іншими словами, лягають в основу літературної критики.
Характерно, що теоретичні концепції Грасіана як би прямо і безпосередньо відбивалися в мові і стилі його творів: про складне говорити складно,а оскільки простих речей немає, то складно говориться про усе. Прагнення розкрити "гострим розумом" суть речей, уловити зв'язки, що не лежать на поверхні, відбилося в пристрасті до метафоричності (взагалі тропеїчності) і полісемії, в специфіці взаємовідносин синонімії і антонімії, в досягненні ефекту з'єднання не з’єднуючих.
Багато творів Грасіана відмічені впливом Кеведо, у тому числі і в стильовому відношенні. Кеведо, проте, був, якщо можна так сказати, "стихійним консептистом", тоді як Грасіан - теоретик консептизма. Практиковані формальні прийоми набувають в його інтерпретації значення важливих і необхідних інструментів естетичного освоєння світу.
У галузі історичної прози (не стільки наукового, скільки дидактичного характеру) найбільш великою фігурою після Хуана де Маріані (1536-1624), автора "Історії Іспанії", являється Антоніо де Солис і Риваденейра (1610-1686), що написав "Історію завоювання Мексики" (1683-1684).
Його твір - це романізована повість про конкісту, але без жорстоких подробиць і без негативних оцінок. Офіційна влада ще на початку XVII ст. різко виступали проти "очорнення" іспанської колоніальної політики і сильно обмежувала свободу висловлювання думок із цього приводу.
Отже, розглядаючи добу Відродження в контексті іспанської літератури слід зазначити, що розквіт Відродження настав в Іспанії пізніше, ніж в інших країнах західної Європи,— наприкінці XVI — початку XVII століття, і поділявся на два етапи, перший був ознаменований розквітом ліричної та епічної поезії, а також пасторального роману (у цей час у поезії та прозі образ людини виступає у романтичному світлі й протиставляється іспанській дійсності), а другий етап відзначався розквітом жанрів реалістичної драми та роману (йому було властиве глибше і складніше розуміння людської природи).
В Європі в XIV—XVII ст. активно розвивалась гуманістична культура, в той час як іспанська література формувалась на базі складного синтезу національного народного мистецтва з європейською ідеологією гуманізму. Характерними рисами іспанської літератури доби Відродження є демократизм, багатство форм, пристрасність, органічне засвоєння і збереження народних поетичних форм. Іспанська література епохи Відродження спиралась як на досвід античної та гуманістичної літератури європейських країн, так і на національну літературну традицію і народну творчість. Однією з головних особливостей Відродження в Іспанії було те, що тут не було такого різкого розриву з феодально-католицькою ідеологією, який був характерний для гуманістів Німеччини, Франції та Англії.
1.2 Пікарескний роман як ранній етап розвитку європейського роману
Пікарескний роман (ісп. novela picaresca) виник наприкінці раннього періоду Відродження, і протягом наступних років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі [2, c. 57]. У своїй класичній формі він проіснував до кінця XVIII століття. Зміст пікарески – це пригоди "пікаро", тобто шахрая, авантюриста. Як правило, пікаро був вихідцем з низів, але іноді в його ролі виступали і збіднілі, декласовані дворяни [8, с. 69].
Ось що пише О. О. Смірнов: «До середини XVI століття в Іспанії … утворилися цілі зграї осіб декласованих, без певних занять, дрібних аферистів, шулерів, шахраїв усілякого роду» [9, с. 89] . Це відбулося внаслідок зубожіння широких верств населення, а також поширеній схильності до авантюризму й пристрасті до легкої наживи. Широкі маси населення країни в умовах застою економіки не мали змоги займатися продуктивною працею й були приречені на вбогість і бродяжництво. Томашевский зауважує: «Величезні дворянські маєтки занепадали, тому що працювали там майже винятково раби й мориски, а з остаточним виселенням останніх (1609 – 1614 р.) був знищений працьовитий прошарок тодішнього іспанського суспільства. Працювати стало фактично нема кому»[24, c.180]. Бурлаки поповнювалися й за рахунок ідальгії, що зазнала на собі згубні наслідки «революції цін» [9, c. 56]. Королі, хоча й видавали закони проти бродяжництва, по суті, не були зацікавлені у викорінюванні зла, тому що в жебраках і бурлаках бачили резервну армію, що могла служити інтересам абсолютизму й за океаном, і в нескінченних війнах у Старому Світі. Формуванню верстви пікаро сприяла політика пограбування колоній, що породжувала ілюзорну віру в можливість швидкого збагачення й презирство до праці [14, c. 11].
Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральна деградація і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента – маси авантюристів, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення – пікаро. Ці люди викликали досить неоднозначну реакцію найбільш передових, критично думаючих письменників. Вони зрозуміли, що поява таких людей обумовлена існуючими суспільними умовами. Суспільні зміни призводять до зміни соціального, економічного, а отже і морального становища цілих прошарків людей. Саме життя змушує людей пристосовуватися до умов реального життя, забувати, ігнорувати принципи моралі, духовності, допомоги іншим.
Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленого засобів життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів навчається всіляких шахрайств і хитрощів і зрештою досягає певного матеріального благополуччя.