Курсовая работа: Жанр пікарески в літературі

Особливу серію "пікаресок" представляють оповідання, героїнями яких виступають жінки - "пікареси" (романи Лопе де Убеди, А. дель Кастильо Солорсано, "Дочка Селестины або винахідлива Олена", 1612, Алонсо Херонимо де Саласа Барбадильо).

До середини XVII ст. історія іспанської "пікарески" завершується [29, c. 78]. Але багато жанрових новацій і прийомів її авторів в тому ж столітті стають надбанням інших національних літературних традицій і згодом будуть успадковані романістами XVIII і подальших століть (Лесажем, Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдінгом, Смоллеттом, Теккереем, Діккенсом, Гоголем та ін.) [15, с. 25]. При цьому сюжетно-композиційна схема шахрайського роману, особливо оповідання від першої особи, буде використатися й у дуже далеких від пікарески різновидах роману.

Жанр пікарескного роману розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті пікарескного роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Ставлення авторів шахрайських романів до своїх героїв, як правило, змінюється в процесі розвитку роману та зміні умов і цілей життя його головних героїв.

Пікаро – це не жанрова вигадка, а соціальний тип, що прийшов в літературу з життя. Принцип реалістичної заданості, обумовленості героя середовищем і обставинами, припускає зміну типових рис пікаро, залежно від нового середовища та нових обставин.

Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часом розсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Пікарескний роман ¾ жанр історично завершений, тобто має певні тимчасові межі… пікарескний роман прожив майже столітнє життя, остаточно вичерпавши себе до середини XVII сторіччя. Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[19, с. 156]. На думку Томашевського, вірна ознака завершення історичного життя жанру - роз'єднання форми та змісту, що й відбулося із шахрайським романом.

Значення пікарескного роману для розвитку світової літератури величезне. Вмерши як конкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвиток більшості оповідальних жанрів нового часу.

2.2 Особливості іспанської пікарескної літератур и

пікарески шахрайський роман відродження

Першим шахрайським романом, який оповідував про життєві негаразди, був твір «Життя Ласарільйо з Тормеса», опублікований у 1554 році, хоча й був написаний значно раніше, ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось, однак, з тексту твору ми бачимо, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія «Пліній з цього приводу зауважує: немає такої книги, наскільки б поганою вона не була, в котрій не знайшлося б чогось хорошого…», Тулія Цицерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва в романі дозволяє віднести автора до групи іспанських «еразмістів» [17, с.73].

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Мазуччо, а в образі Ласарільйо виразно проступають риси фольклорного персонажа – кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму [20, с. 201].

За формою твір «Життя Ласарільйо з Тормеса» - це автобіографія пікаро, яку він розповів уже в час довгоочікуваного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарільйо і у формуванні його свідомості.

З дитячих років Ласарільйо, котрий «народився на річці Тормес» [11, c. 16], зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства. Його батько, Томе Гонсалес «завідував помелом на водяному млині» [11, c. 16] й «пускав кров мішком» [11, c. 17], тобто крав зерно у млині, за що його схопили. Після смерті батька, мати Антона Перес зв’язалась з мавром Сеїдом, який подарував їй сина. Ласарільйо полюбив вітчима, адже той «завжди приносив з собою хліб, м’ясо, а зимою й дрова» [11, c. 17], давав матері гроші, проте невдовзі з’ясувалось що Сеїд крав овець і шахраював будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру» [11, c. 18], і ніхто більше не приносив їм їжу. Мати, «найнялась в служниці до приїжджих в готель» [11, c. 18], де в той час «зупинився один сліпий», котрий «вирішив, що я годжусь йому в поводирі, і він випросив мене у матері» [11, c. 19]. І мати віддала Ласарільйо у поводирі професійному жебраку-сліпому [17, с.9]. З цього й починаються пригоди Ласарільйо.

Сліпий був великим пройдисвітом і надзвичайно хитрим, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші» [11, c. 23], він був «майстром на всі руки». З самого початку служби він навчав Ласаро «багатьом корисним речам» [11, c. 24],а саме, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі» [11, c. 27], жебрак морив Ласарільйо голодом і знущався з нього і якби не «хитрість та спритність» [11, c. 27] Ласаро, то він би давно «помер з голоду» [11, c. 28]. Проте з цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не гавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе» [17, с. 64]. Після історії з глечиком вина, Ласаро вирішив покинути сліпого, і обдуривши його, втік до Торріхоса, про що потім дуже жалкував, адже щоразу йому зустрічався ще більш жорстокіший господар.

Отже, покинувши сліпця, Ласарільйо поступив на службу до попа з Македи, і згодом, пожалкував про це, тому що «сліпий, у порівнянні з ним, був справжнім Олександром Великим»[11, c. 31]. Піп був людиною неймовірно скупою, жорстокою та ще й лицемірною. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав з голоду» [11, c. 31], бо одержував «втричі менше їжі» [11, c. 32], ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив йо