Научная работа: Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини

охарактеризувати топонімічну народну прозу;

провести сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів, записаних в селах Корецького району;

підготувати збірочку легенд і переказів топонімічного пласту, які нам вдалося записати.

Повні версії легенд і переказів подаємо в додатках.

1. Проблема розмежування понять «легенда» та «переказ»

Легенда (від латинського LEGENDA – те, що слід читати) – «фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему» [ 2;229 ].

Перекази – «усні оповідання про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язаними з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)» [ 4;516 ].

Обидва ці жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь вірогідності їх зображень, або, іншими словами, питома вага історичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовірного.

Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту, подій; у них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле переповідається правдиво; роль вигадки, домислу незначна; завжди про такий випадок є підстава сказати: «це справді так було» або «могло бути».

Першооснова багатьох переказів – свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді усно переходили з покоління в покоління, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися. Перекази відображають життєві факти, явища й події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого.

Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовірним, фантастичним змістом, що виступає в органічній єдності з реальністю. Дійсність у легендах трактується часто на основі вірувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумілі реальні природні явища чи події переводяться в ранг зрозумілих. Саме наявністю чогось фантастичного легенда відрізняється від переказу.

Легенди і перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Писемні пам’ятки, давні літописи частково фіксували усні твори цих жанрів, основну ж їх частину зберегла історична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основні розбіжності між жанрами легенд та переказів, виявили, що більша частина записаних нами текстів належить все ж до переказів.

2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів

Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М.Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы.Свод М.Драгоманова» (К.,1876). В.Давидюк у монографії «Українська міфологічна легенда» виділяє такі жанрові різновиди легенд: міфологічні, героїчні, апокрифічні, топонімічні та ін. Г.Булашев у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» виділяє більше двадцяти різновидів легенд та переказів (на основі етнографічних матеріалів П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка). До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися і Ф.Колесса, В.Пропп, М.Грушевський, О.Дей.

У підручнику Лановик М.Б. та Лановик З.Б. «Українська усна народна творчість» вказано, що класифікувати легенди і перекази можна за двома принципами: 1)хронологічним; 2)тематичним. Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли легенд і переказів: топонімічні (про походження географічних назв); етимологічні (про походження географічних назв) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносять усні твори різних історичних періодів та епох. Тому в науці віддають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяють такі жанрові різновиди:

1) перекази стародавніх часів і Київської Русі (княжого періоду);

2) перекази періоду половецьких і турецько-татарських нападів;

3) перекази доби козаччини та національно-визвольної боротьби та ін.

К.В.Чистов у класифікації неказкової прози вважав за необхідне звернути увагу на системний критерій:

1) за ознакою часу;

2) за локальною ознакою;

3) за наявністю чи відсутністю надприродних персонажів;

4) за ставленням оповідача до подій, що лежать в основі твору.

Кожна з класифікацій має свої недоліки і переваги, тому за основу нашої роботи ми беремо працю В.Сокола «Писана керниця», в якій він розглянув топонімічні легенди і перекази українців Карпат. Цей дослідник подав сюжетно-тематичний огляд топонімічної прози, що спробуємо у своїй роботі зробити і ми.

Зібрані нами зразки усної народної творчості є первісними переказами.

3. Характерні особливості топонімічної прози

Зазначені принципи класифікації поширюються також і на топонімічну прозу, котра є, як уже говорилося, тематичним підрозділом згаданих жанрів. Слід підкреслити, що цей народнопоетичний пласт відноситься в основному до переказів.

Правда, російська фольклористка Н.Кринична висловила й обстоює думку про те, «що топонімічних легенд і переказів узагалі немає, а є лише топонімічний мотив у історичній прозі»[Цит. за вид. В. Сокіл. С. 8-9]. Проте , сюжетні лінії досліджуваних творів мають чіткий топонімічний елемент, який проглядається від зав’язки аж до розв’язки, тому є достатньо підстав вважати такі фольклорні перлини цілком завершеними, а отже самостійними.

Топонімічна проза - надзвичайно великий і різноманітний за тематичним наповненням, поетичним вираженням масив, який охоплює сферу народних знань, уявлень, вірувань. Збором і поширенням зразків топонімічної народної прози займалось чимало науковців.

Леся Українка писала про потребу знати «пахощі епохи», які виразно вчуваються у перлинах народної творчості. До них, звичайно, належать і топонімічні легенди і перекази. У кожному селі нашого краю можна почути оповіді про села, городища, ліси, річки, болота, водоймища у назвах яких збереглися сліди історії. Ці оповіді якщо і записували, то принагідно не було спроб систематизувати їх. Причини зрозумілі: аби записати таку велику кількість оповідей, необхідно чимало часу, зусиль, до того ж зробити це одній людині практично неможливо.

Вивчення власних географічних назв сприяє висвітленню важливих явищ історії народу та його мови, забезпечить ширше використання даних топоніміки в навчально-виховній роботі, подасть практичну допомогу в роботі державних органів та організацій по картографуванню, у топографічній роботі, прискорить підготовку по виданню топонімічних словників, довідників, атласів і т.п.

Зауважимо, що йтиметься про фольклорні твори, які так чи інакше пояснюють топонім на рівні культурологічних, інтелектуальних, образно-художніх уявлень народу, тому в переказах не слід шукати «остаточного» тлумачення географічної назви.

4. Сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів сіл Кореччини