Реферат: Адвокат в цивільному процесі

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, по­літичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий за­хист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод грома­дян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, — ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдив­ляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, — і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини»[1] .

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв'язок між послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуд­дя. Історія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємо­зв'язок демократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуд­дя, що цікавить перш за все юристів, але й відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у дер­жаві. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винят­ковості судової влади.

Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілю­ватися і повнота судової влади. Повнота судової влади — не­від'ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що в пра­вовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажу­чи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без ви­нятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки теоретичне положення, це—аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових до­кументах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках пору­шення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, гене­тична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової вла­ди від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є фун­кціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов'язується саме з повнотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її ви­нятковістю, дозволяє називати правосуддя «правосуддям», доз­воляє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації сво­боди і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинно­му законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і май­нового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право гро­мадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжна­родного пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кри­мінального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, не­залежним і неупередженим судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової вла­ди з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, але й предметної ознаки судової вла­ди, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спря­мованої на певний соціальний об'єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків суб'єктів права. Ці права і обов'язки встановлю­ються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забез­печення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захи­сту прав громадян — шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадяни­на в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з дер­жавною владою, державою. Ось чому саме судова влада природ­но є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий ста­тус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід'ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій дер­жаві як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя яв­ляє собою єдину форму забезпечення законності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й безпосереднім захисником їх в суді, він висту­пає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в пев­ному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом ви­рішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод осо­би в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах по­винні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуд­дя, але й інші державні органи і громадські організації, однак пра­восуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, цірішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий харак­тер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов'язковими для всіх органів, підпри­ємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підля­гають виконанню на всій території України. Ця обставина детер­мінована високим соціальним статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають за­конну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім'ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характе­ризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визна­чається процесуальним законодавством. Порушення або непра­вильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судо­ва діяльність, — високозначимий елемент правосуддя, вона кі­нець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найваж­ливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Кон­ституції України і процесуальному законодавстві.

Управовій літературі терміни «цивільний процес» і «ци­вільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням ак­тивної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирі­шення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, якіберуть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних пра­вовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного про­цесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесу­альній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що одна­ково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про то­тожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом[2] .

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існу­ють досить суперечливі підходи як до самої постановки пробле­ми, так і до змістовної її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюва­тися в аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і вирішенню спорів про право цивільне[3] . На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності[4] .

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивіль­ного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ото­тожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним проце­сом розуміє тільки судову діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламен­туючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства[5] .

Поняття цивільного процесу тісно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуд­дя і цивільний процес — не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків персонально певних осіб, у вирішенні конкрет­ної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно по­винно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і виз­начає необхідність встановлення специфічної форми здійснен­ня правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і ви­рішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судо­вої влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуд­дя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії пра­ва громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Правосуддя — форма реалізації судової влади, а цивільний про­цес — форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечи­ти і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права гро­мадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чин­ним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивіль­ного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК).