Реферат: Адвокат в цивільному процесі

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуд­дя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відно­син, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадо­вих осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивні пра­ва, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб'єк­тивним правом (наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення: перебування на утри­манні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивіль­них справах на певну групу суспільних відносин і допускає роз­гляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єди­ного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в ци­вільних справах у судах визначається законом, а справи, що ви­никають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочин­ства, крім винятків, встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того, яку справу розглядає суд,

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, авто­ри, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяєть­ся на самостійні види: позовне; по справах, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин; окреме. При цьому вони вихо­дять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу.

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивіль­них справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивіль­них справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбувати­ся тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгля­ду і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях (етапах), які відображають, так би мовити, логіко-ча-;ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, підготовка справи до судового розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що на­брали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротес­товується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обста­винами чи примусово виконується.

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за само­стійними стадіями. Особливість правового регулювання цивіль­них процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій рег­ламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивіль­ного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних ак­тах — документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх доку­ментального оформлення складає цивільний процес (цивільне су­дочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішен­ня цивільних справ.

1.2. Представництво у цивільному процесі.

Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чи­ном покладено на адвокатуру (ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалі­зується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут пред­ставництва в суді є одним з передбачених законом засобів реа­лізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої спра­ви в суді особисто або через своїх представників. Справи юридич­них осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатні­стю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (непов­нолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юри­дичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правлін­нями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридич­ну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висно­вок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного представництва виконуваними функціями; ха­рактером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представ­ники; підставами виникнення і припинення; характером та обся­гом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення пред­ставником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього. У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'яз­ки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє пред­ставник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і дія­ти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для вико­ристання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом до­говору доручення. Судовий пред­ставник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь пред­ставників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і пред­ставників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони су­перечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заін­тересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-пра­вових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представ­ників органів державного управління, профспілок, державнихпідприємств, установ, організацій, що