Реферат: Англосаксонська модель правового регулювання лобістської діяльності (на прикладі США, Канади)

Закон встановлює, що у визначений термін лобіст повинен подати звіт. У звіті, крім загальних відомостей, зазначається перелік особливих питань, за якими здійснювалася лобістська діяльність, у тому числі номери біллів, дії виконавчих органів, які стали метою лобіювання.

Поза сумнівом, велику роль у контролі над лобістами мають секретар Сенату й клерк Палати представників. Вони допомагають у складанні звітів, перевіряють інформацію, що міститься в них. Секретар і клерк також відповідають за те, щоб інформація про зареєстрованих лобістів та їхніх клієнтів була суспільно доступною, і зобов’язані зберігати зареєстровану інформацію протягом 6 років.

Проте ці особи не наділені іншими повноваженнями, крім контрольних. Закон безпосередньо зазначає, що вони не наділені функціями розслідування. У випадку виявлення правопорушення секретар Сенату і клерк Палати представників зобов’язані письмово інформувати лобістів про порушення законодавства. Якщо протягом 60 днів не буде відповіді, вони доводять до відома прокурора федерального округу Колумбія про порушення, яке мало місце [6, с. 27].

Закон 1995 року змінив і відповідальність за його порушення порівняно з попереднім законодавством. Так, штрафні санкції були збільшені у десять разів (з 5000 до 50000 дол.). Крім того, високопоставленим членам адміністрації заборонено представляти «групи інтересів» протягом 5 років після відходу з урядових посад. Цей захід може бути справді ефективним, оскільки слід враховувати, що саме колишні конгресмени входять до когорти кращих лобістів США, знаючи не тільки діючі способи впливу на політиків, але й тенденції у вищих органах влади.

Сам президент Клінтон на церемонії підписання цього нормативного акта надав таку оцінку закону: «Це твердий закон. Він знімає завісу зі світу вашингтонського лобізму. Він допоможе відновити віру американського народу у свій уряд. Це добрий закон для Америки» [7, с. 45].

Проте закон про лобізм не може охопити всі сфери суспільної діяльності, так чи інакше пов’язані з лобізмом. Він доповнюється серією суміжних законодавчих актів. Так, у США діє закон, який складає законодавчу базу лобістської діяльності. Це – Закон про реєстрацію агентів, що діють в інтересах іноземців 1938 р. (FARA), який стосується діяльності іноземних лобістів. Однак його норми можуть застосовуватися й тоді, коли одна зі сторін діє від імені іноземного уряду, іноземної політичної партії, самостійного суб’єкта тощо. На додаток до законів, якими керуються у своїй діяльності лобісти та лобістські групи, існують парламентські правила як у Палаті представників, так і в Сенаті. Ці норми встановлюють етичні правила поведінки для депутатів та службовців Конгресу. Крім того, існують етичні директиви і професійні норми для лобістів, встановлені добровільними організаціями професійних лобістів [18, с. 11].

Отже, вдосконалюючи та відпрацьовуючи правові норми з регулювання лобістської діяльності, американські законодавці прагнуть створити сприятливі умови для цивілізованого лобізму як одного з найважливіших каналів впливу на процес прийняття рішень органами державної влади США.

У класичній формі він виявляється як механізм тиску приватних і громадських організацій на конгрес, Білий дім, міністерства й відомства з метою домогтися схвалення чи відхилення тих або інших законодавчих чи адміністративних актів. За традицією лобізмом в основному займаються неурядові організації, що представляють практично всі сфери економічного, професійного і суспільно-політичного життя США. До лобістської діяльності активно залучені корпорації, банки, професійні та підприємницькі асоціації, університети, суспільно-політичні, релігійні, етнічні, жіночі організації та безліч інших зацікавлених груп.

Лобістів США можна класифікувати таким чином:

1) з «юридичним» статусом і досвідом (професійні) – лобісти за посадою, чи ті лобісти, що зареєстровані в конгресі;

2) професійні лобісти, що виконують цю роботу без реєстрації в конгресі, але в рамках офіційного прикриття (вашингтонське представництво, юридична контора, консультативна фірма, відділ зв’язків з конгресом чи державними відомствами, фірма зі зв’язків із громадськістю);

3) непрофесійні лобісти, тобто особи, що мають вплив чи зв’язки та залучаються до роботи час від часу або виконують свої функції за сумісництвом з основним видом діяльності. Наприклад, президент корпорації чи банку при особистій зустрічі з тим чи іншим конгресменом або високопоставленим урядовим чиновником може виконувати функції лобіста [7, c. 135–136].

Лобісти в США мають свою професійну асоціацію – Американську лігу лобістів (Amerikan League of Lobbyists), створену в 1979 р. Ця асоціація видає щомісячний бюлетень, веде роботу в функціональних комітетах, серед яких – комітети професійної підготовки, планування програм лобістської діяльності, по зв’язках із громадськістю, професійної етики, організації зустрічей з керівними діячами конгресу й уряду. Найважливіше завдання ліги полягає в тому, щоб затвердити професію лобіста як самостійну, що володіє власним змістом, зробити її загальновизнаною, підняти її престиж у суспільній думці, пропагувати її роль і значення в процесі вироблення та прийняття рішень органами державної влади.

Як у США, так і в усьому світі немає чіткої статистики й цілком достовірних даних про масштаби лобістської діяльності. За останніми даними американського агентства Washington Profiles, у 2000 р. в Сполучених Штатах на оплату діяльності лобістів було витрачено майже 1,6 млрд. дол. Між іншим, за правилами лобістські фірми не зобов’язані вказувати у звітах замовлення з бюджетом менше 20 тис. дол., тому реальні витрати на лобізм у США можуть бути набагато вищими. А число лобістів тільки в Сенаті й Конгресі США складало 12 133 чол., із них 129 – колишні члени Конгресу США [19, с. 11].

Професійні лобісти, як правило, називають себе юристами, фахівцями зі зв’язків з урядовими органами, консультантами з громадських питань і лише в рідких випадках лобістами. У середньому на одного члена конгресу приходиться не менше 30 лобістів. Середній заробіток такого лобіста становить 47 679 дол. на рік, що вдвічі перевищує річний заробіток середнього американського робітника. В структурі лобістських кадрів професійні юристи складають приблизно З0%, у тому числі 15% із них раніше працювали безпосередньо в юридичних фірмах. Тільки в місті Вашингтоні юристів втричі більше, ніж у всій Японії [11, с. 37].

Впливові юридичні фірми, що спеціалізуються на лобізмі, укомплектовані колишніми юрисконсультами, начальниками управлінь, відділів, провідними спеціалістами з законодавчих справ і зв’язків із конгресом міністерств і відомств США. Тут можна також зустріти колишніх сенаторів і конгресменів, членів кабінету, керівників регулятивних агентств і відомств.

Для успішної діяльності у сфері лобізму від юриста, крім знань з юриспруденції, вимагаються додаткові знання і досвід у таких галузях, як законодавча політика та політичний процес у Вашингтоні, методи пропагандистської роботи в рамках відносин із громадськістю й урядовими органами. Юрист повинен, крім чисто правових питань, розумітися на спеціальних проблемах, що цікавлять клієнта-наймача (бізнес, торгівля, зовнішня політика тощо).

У роботі професійних лобістів можна виділити декілька існуючих зараз основних функціональних напрямків. Дуже поширеною та специфічною особливістю американського лобізму є його спрямованість на вплив на користь іноземних держав і закордонних організацій. З погляду запланованих цілей лобізм у США можна умовно поділити на внутрішньополітичний і зовнішньополітичний. Протягом останніх 10–15 років особливого поширення в США набув зовнішньополітичний лобізм, а також його різновид – лобізм на користь іноземних держав і організацій, що, у свою чергу, тісно переплітається з етнічним лобізмом.

З питань зовнішньої політики лобіювання можуть здійснювати, як внутрішні, тобто власне американські, зацікавлені групи (організації), так і зовнішні (іноземні уряди чи приватні організації). Тому, характеризуючи цю сферу лобістської діяльності, звичайно вживають два терміни: «зовнішньополітичний» (лобізм із питань зовнішньої політики) та «іноземний лобізм» (лобізм на користь іноземних держав і організацій).

Перше поняття включає як внутрішній лобізм із питань зовнішньої політики та зовнішньої торгівлі, що здійснюється в інтересах американських організацій, так і зовнішній лобізм на користь закордонних клієнтів. Провідні підприємницькі союзи й великі корпорації, банки, впливові профспілкові та громадські організації більшою чи меншою мірою, але постійно здійснюють тиск на державні органи з питань, що стосуються сфери міжнародних відносин, хоча для них ці питання в загальному обсязі лобістської діяльності не є домінуючими. Водночас у США функціонують спеціально створювані організації, для яких лобізм із зовнішньополітичних питань стає основним завданням. Перш за все, це стосується зовнішньоторговельної політики, деяких питань національної безпеки. Іноземний лобізм – відносно нове й досить унікальне політичне явище у тому розумінні, що закордонним урядам і приватним організаціям офіційно дозволено при дотриманні відповідних правил впливати недипломатичними методами на органи державної влади США [11, c. 24–31]. Наприклад, Польща виділила з державного бюджету 10 млн. дол. на лобістську підтримку в США своїх зусиль щодо вступу до НАТО. Як відомо, ця мета була досягнута. Свої інтереси у Вашингтоні лобіюють багато великих російських, українських і казахських компаній, пов’язаних в основному з експортом енергоносіїв, сталі, лісу тощо [9, с. 11].

У сучасних умовах майже в кожному міністерстві й відомстві є спеціальне управління з міжнародних справ, близько 50 урядових агентств мають своїх представників у закордонних місіях США, власні структури американських штатів створили близько 80 закордонних представництв.

Тісне переплетення особистих відношень діячів адміністрації й конгресу, складна взаємодія організованих інститутів, що визначають політику у Вашингтоні, краще всього розуміють ті, хто опосередковано працює в урядових відомствах чи їх колишні колеги.

Вашингтонська «карусель» політичних призначень забезпечує постійний приплив відставних урядових чиновників до консультативних та лобістських фірм, де в іноземних урядів та фірм є можливість купувати їхні навички й знання. За даними на 1990 р., більше 1000 американських громадян були зареєстровані в міністерстві юстиції США як так звані іноземні агенти, тобто лобісти іноземних держав і організацій, на підставі відповідного закону [7, с. 139].

Офіційне, тобто правове визнання іноземного лобізму фактично відбулося лише у 1966 р., коли конгрес схвалив відповідну поправку до закону про реєстрацію іноземних агентів. Цей закон вимагає, щоб особи й організації (як іноземні, так і американські), які недипломатичним шляхом діють на користь іноземних наймачів і одержують від них плату, реєструвалися в міністерстві юстиції як іноземні агенти і подавали туди звіти про свою діяльність.

Фактично лобісти, що працюють на користь іноземних держав, доповнюють узаконену дипломатію та зовнішню розвідку, коли діють як місцеві радники іноземних урядів і зарубіжних організацій, що не мають достатнього досвіду у вашингтонських коридорах влади. Водночас вони виконують ряд завдань, які з тих чи інших міркувань бояться брати на себе дипломати. Слід враховувати також, що іноземні посольства акредитовані при уряді, й тому зарубіжні дипломати формально не мають права лобіювати в конгресі, у тому числі виступати на слуханнях у комітетах і підкомітетах. І хоча останнім часом тут допускається деяке порушення правил, проте дуже часто професійний лобіст є практично єдиною особою, через яку іноземна держава може оперативно викласти свою позицію безпосередньо тому чи іншому члену конгресу.

Якщо в минулому лобістська діяльність багатьох розвинутих країн і країн, що розвиваються, у Вашингтоні велася в основному через посольства й була спрямована на підтримку контактів із впливовими членами конгресу, чиновниками держдепартаменту та міністерства оборони США, то тепер найбільш важливе місце у списку їхніх пріоритетів посіли зовнішньоторговельні відносини. Тому до лобізму активно підключилися й іноземні фірми. Відповідно і зусилля найманих лобістів спрямовані на те, щоб зберегти ринок США відкритим для товарів із зацікавлених країн, тобто боротися із загрозою торгового протекціонізму. Наприклад, тільки на Японію у Вашингтоні на початку 90-х років працювало 200 офіційно зареєстрованих лобістів. Щорічні витрати Японії на цю діяльність перевищують 100 млн. дол. і порівняно з початком 80-х років вони збільшилися майже вдесятеро. З урахуванням прихованих форм лобізму витрати японців на забезпечення своїх інтересів у Вашингтоні складають, більше 150 млн. дол., а в цілому до цієї сфери діяльності залучено близько 1000 чоловік [7, с. 142].

Парадокс американської політики полягає в тому, що зацікавлені групи платять мільйони доларів колишнім офіційним особам з адміністрації для того, щоб вони виступали проти політики, яку активно підтримували, знаходячись на державній службі. Особливо це стосується зовнішньої торгівлі. Лобізм на користь іноземних держав і організацій поширюється та зазнає критики з боку американської громадськості і ряду членів конгресу, які вважають, що колишні офіційні особи зловживають своїми зв’язками та впливом.

Зазначене вище свідчить, що лобізм у США в силу сприятливих для розвитку його особливостей та функціонування досяг рівня відносно самостійного політичного інституту. Головна особливість лобізму в США – «те, що він є стовпом американської політичної системи, однієї зі «свобод об’єднань громадян» [1, с. 4]. Тобто, «лобіювання є необхідним та суттєвим аспектом законодавчого процесу. Участь у ньому громадян – один з основних засад демократичної системі США» [3, с. 112].

Сьогодні лобізм у США має найбільш виважену систему з урегулювання лобістської діяльності, оскільки: