Реферат: Апарат управління Галичиною в складі Австро-Угорської імперії

Чим пояснювали переважне правове становище німців у рейхсраті?

Пояснювали це тим, що національності повинні бути представлені не тільки за кількістю населення, але і за тими обов’язками, в першу чергу податковими, які воно несе.

Між тим саме в податковому питанні проявлявся класовий егоїзм верхівки Австрії і, створюючи переваги для феодальних елементів всіх націй, вона переклала обов’язок податків на нижчі верстви цих націй.

Класові інтереси споріднювали німецьких і польських великих землевласників у їх відношенні до пригнічених національностей. Характерний був розподіл мандатів у Галичині. Всього встановлювалось депутатів від Галичини - 79. З них від великих землевласників - 20, від міст - 13, від торгових палат - 8, від сільських виборців - 27, від загальної курії - 11. За цією системою один депутат встановлювався: на 64 великих землевласників, тобто, поляків; на 28 великих промисловців, головним чином, німців і поляків; на 3341 міського виборця; на 11555 сільських виборців. При цій системі і доповненій ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке становило 13% населення Австрії, посилало до рейхсрату в 1879 році всього трьох депутатів, тоді як поляки, які становили 16% населення Австрії, посилали 57 депутатів.

Офіційна статистика дає характерну картину професійного складу депутатів парламенту, обраного в 1901 році [2, c.40]:

Професії	Від великого землеволодіння	Від торгово-промислових палат	Від міського населення	Від сільського населення	Від „народу”	Всього	%
Великі землевласники	70	3	12	67	16	168	39,7
Адвокати і нотаріуси	4	2	34	14	7	61	14,4
Професори і вчителі	1	-	13	10	6	30	7,1
Духовенство	5	-	2	11	5	23	5,2
Державні чиновники	1	1	15	9	4	30	7,1
Інші службовці	-	1	9	3	7	20	4,8
Фабриканти	-	10	5	4	-	19	4,6
Редактори і журналісти	-	-	8	4	15	27	6,4
Самостійні ремісники	1	1	4	3	5	14	3,2
Лікарі та аптекарі	-	1	3	2	1	7	1,6
Торгівці	-	1	5	-	1	7	1,6
Інженери і будівники	-	1	3	1	-	5	1,1
Робітники	-	-	-	-	4	4	0,9
Рантьє	-	-	1	-	1	2	0,5
Військові	3	-	-	1	-	4	0,9
Інші	-	-	4	-	-	4	0,9
Разом	85	21	118	129	72	425	100

Цікавий і національний склад депутатів, обраних від окремих національно-політичних партій [0, c.32]:

Партії	Від великого землеволодіння	Від торгово-промислових палат	Від міського населення	Від сільського населення	Від „народу”	Всього
Польська консервативна	20	3	7	13	6	49
Інші поляки	1	-	6	9	7	23
Словенці	-	-	3	9	3	15
Хорвати	1	-	2	5	2	10
Українці	-	-	-	7	2	9
Румуни	2	-	-	2	1	5
Серби	-	-	-	2	-	2
Італійці	3	1	8	3	2	17
Разом	27	4	26	50	23	130

З цієї таблиці видно роль польських панівних класів і особливо по курії великого землеволодіння. При цьому необхідно зазначити, що великі землевласники проходили від поляків, як і від інших націй, по інших куріях. З попередньої таблиці видно, що вони володіли 39,7% всіх місць у парламенті.

Боротьба навколо виборчого права особливо сильно розгорілася на початку ХХ ст.

Революція 1905 року в Росії одержала широкий відгук в Австрії. Під її впливом посилився революційний рух на західноукраїнських землях, що були під гнітом Австро-Угорщини.

Австро-німецькі колонізатори та їх прислужники пильно стежили за настроями населення Галичини, докладаючи всіх зусиль, щоб запобігти революційному впливові російських подій. Так, наприклад, у доносі графу А. Потоцькому староста Гусятинського повіту повідомляв про виступ одного промовця на народних зборах у Чорноконцях Великих, який сказав: “Поки в Росії було гірше, Австрія могла триматись. Прийшла революція в Росії, відкрилися очі в робітників, почули вони свою силу. І тут мусить бути тепер краще, мусимо виробляти собі кращу долю. ” [9, с.313].

Революційні події в Росії подавали надію широким народним масам Східної Галичини на визволення їх від соціального і національного гніту. Іван Франко, відображаючи настрої народу, в своїй статті “Одвертий лист до галицько-української молоді” писав: “Схід Європи, та в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг. Бурхлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі подій" [11, c.11].

Особливо великий вплив на революційний рух в Австро-Угорщині мав загальний жовтневий страйк. Як тільки туди дійшла звістка про маніфест 17 жовтня, в країні почався масовий політичний страйк з вимогою загального виборчого права. В столиці Австро-Угорщини - Відні - відбулась 30-тисячна демонстрація робітників, які вимагали загального виборчого права. Демонстрації робітників з такими вимогами були проведені в Празі і Львові.

31 жовтня було опубліковано відозву австрійської соціал-демократичної партії, в якій висувалася вимога негайного скликання парламенту для знищення куріальної виборчої системи. По всій країні, особливо у великих містах, прокотилася хвиля демонстрацій, мітингів і сутичок з поліцією. Демонстрації продовжувались на протязі всього листопада. Віденська “Арбайтерцайтунг” в №№1-7 листопада повідомляла, що на демонстрації в Празі 5 листопада було 15 чоловік убитих, 60 тяжко і 200 легко поранених. Це свідчить про запеклість боїв з поліцією. У Відні 28 листопада відбулась демонстрація, в якій взяло участь 250 тисяч чоловік. Тодішній прем’єр-міністр Австро-Угорщини П. Гауч змушений був публічно заявити, що уряд введе загальне виборче право.

Загальне виборче право зі звичайними в таких випадках обмеженнями, що існували в більшості капіталістичних країн (виключалися жінки, молодь, військові і т.д.), введено було в Австрії законом 26 січня 1907 року. Нове виборче право було цензовим: вік для виборців - 24 роки; для депутатів (які обирались на 6 років) - 30 років; ценз осілості - 1 рік; забезпечувались національні привілеї німцям. Однак при всіх обмеженнях закон 1907 року дав можливість різко змінити склад австрійського рейхсрату. Після травневих виборів 1907 року обраними були 233 німці і 255 слов’ян. У новий рейхсрат було обрано 87 соціал-демократичних депутатів [9, c.26].

В Австрії по-старому здійснювалась т. зв. “виборча географія”, за посередництвом якої підтримувалось панування буржуазії панівної нації над трудящими масами підкорених націй. Хоч німці становили приблизно 33% населення, їх представництво в парламенті було завжди вище, як це видно з наступних даних5, c.124]:

Роки	Німці-депутати у відсотках
1867	61,58
1873	62,04
1879	56,37
1885	51,84
1891	50,42
1896	48,00
1905	48,70

Розробка закону про загальне виборче право проходила при безперервних конфліктах між представниками різних національностей, особливо між чехами і німцями. Достатньо зазначити, що комісія з питання реформи виборчого права засідала 95 разів (61 день) і заслухала 832 промови, з яких більшість у тій чи іншій формі трактувала національне питання [9, c.316].

За новим виборчим законом 1907 року кількість депутатів до парламенту становила 516. З них були представлені: Богемія - 130 депутатами, Галичина - 106, Нижня Австрія - 61, Моравія - 49, Штирія - 30, Тироль - 25, Верхня Австрія - 22, Сілезія - 15. Решта області - 75 депутатами. Німці всіх областей були представлені 233 депутатами, що становило 45,17%.

Новий виборчий закон зберігав привілейоване становище німців. Він зменшував представництво німців усього на 3%, залишаючи їм 45% загальної кількості депутатів при 33% німецького населення в Австрії. Вибори давали: від німців - один депутат на 43 тис. населення, від поляків - один депутат на 51 тис. населення, від чехів - один депутат на 55 тисяч, від українців - на 105 тисяч [7, c.67].

Надзвичайно характерним було положення, створене виборчим законом 1907 року в окремих національних районах.

У Галичині, наприклад, закон 1907 року забезпечував панівне становище польської буржуазії. “Виборча географія" тут виразилась у такому поділі виборчих округів: 34 округи з польською більшістю обирали по одному депутату. Зрозуміло, що це могли бути тільки поляки. Українці тут не могли одержати ніякого представництва.36 округів зі змішаним населенням або з українською більшістю населення обирали по два депутати. Кожний виборець міг голосувати тільки за одного кандидата. При цьому перший кандидат вважався обраним, коли одержував 51% голосів; другому ж кандидату, щоб бути обраним, достатньо було одержати тільки 26% виборчих голосів. Цим поляки, які становили меншість у Східній Галичині, одержали можливість проводити і тут своїх депутатів.

У виборах 1907 року польські партії послали до парламенту 76 депутатів, тобто 15,7% загальної кількості депутатів рейхсрату, українські партії - 27 депутатів (6,4% загальної кількості рейхсрату). Євреї послали 3 сіоністів [5, c.126].

У 1911 році (тобто вже після введення “загального" виборчого права) українці отримали 11,71% усіх голосів по Австрії, але їхні інтереси в рейхсраті представляли всього 29 депутатів. Поляки ж отримали 14,83% всіх голосів по Австрії, але були представлені 80 депутатами.

Прийнятий обома палатами парламенту закон вимагав санкції імператора. Але в конституції була спеціальна 14 стаття, яка давала урядові право самому видавати закони в період між сесіями парламенту.

Рада міністрів на чолі з призначеним імператором президентом міністрів була вищим органом державного управління Австрії. Крім міністрів, які керували конкретною галуззю управління, 11 квітня 1871 року була створена посада міністра для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879 року було створено аналогічне міністерство для Чехії [3, c.628].

Першим міністром Галичини був К. Грохольський. Його наступники, як і він сам, призначалися виключно з числа польських магнатів цього краю. Окремі міністри повинні були рахуватися з його думкою при вирішенні справ, які стосувалися Галичини.

Міністрам підпорядковувалися крайові власті, а останнім - повітові та місцеві органи. В адміністративному відношенні Австрія поділялася на краї, повіти, міста і села. Крім того, існували ще окремі фінансові, судові, санітарні та інші округи.

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися притягти на свій бік верхівку окремих національностей. У Галичині, переважно населеній українцями, було надано повну політичну, економічну і культурну перевагу полякам. Польський дослідник Т. Рутовський справедливо відзначив, що “ми (поляки - О. М.) є значною складовою частиною великої багатонаціональної Австро-Угорської монархії, рівноправні не лише формально на підставі конституції, але в усій повноті державного життя" [3, c.715]. Трохи пізніше інший автор більш відверто визнавав, що “Галичина лише формально залишалася австрійською провінцією з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям і адміністрацією, в дійсності ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, запровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства” [4, c.889-890].

Кожен край очолював крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам.

Крайовим начальникам підпорядковувались поліція, крайові і повітові правління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали переважну кількість чиновників і т.п.