Реферат: Аспекти журналістської професії
– Виверження вулкану? На Чорному морі? Новий острів? – широко розплющив очі Рогозинський. – І ти кажеш – нічого нового?
– А що ж тут особливого? Біля Темрюка на дні моря є грязьові вулкани. Іноді вони починають діяти і стільки викидають усякої всячини, що утворюються острови. Виникне острів – хвилі його швидко розмиють. Аж ось, дивись, неподалік інший з'явився. Одне слово, – кочові острови.
Журналіст не став більше забирати часу у свого заклопотаного приятеля. Інформація під заголовком «Кочові острови» наступного ж дня з'явилася в пресі.
– Вам просто поталанило! – із заздрістю сказав Рогозинському його молодий колега. – У мене ж – нічогісінько нема, жодної теми. Та й спека страшенна – сорок градусів! У Москві такого ніколи не було...
Рогозинський одразу зв'язався по телефону з Інститутом прогнозів, роздобув потрібний матеріал і написав інформацію «Небувала спека у Москві».
От що значить у буденному, здавалося б, незначному вміти знаходити «раціональне зерно» – цікавий факт.
...У першій половині липня 1928 року молодий журналіст Леонід Кудреватих, який працював у газеті «Вятская правда», потрапив до села Вохма, що лежить у північних лісах за сто кілометрів від залізниці. Не було тут ні електричного освітлення, ні телефонного зв'язку. Щоправда, у Вохмі функціонували поштове відділення і телеграфний апарат.
Пішов журналіст на ту пошту, щоб відправити у Вятку телеграму. Однак йому в цьому відмовили. Пояснили:
– Ось уже четверту добу тримаємо прямий зв'язок лише з Москвою і тільки на вимогу Миколи Шмідта...
Глянувши на здивоване обличчя журналіста, працівниця пошти сказала:
– Хіба не чули? З експедицією Нобіле, що на дирижаблі «Італія» летіла на Північний полюс, скоїлося лихо. Про це першим дізнався Микола Шмідт...
Для молодого газетяра все це було несподіванкою: про катастрофу з дирижаблем він досі нічого не знав, як і не знав, хто такий Микола Шмідт і як йому вдалося першим довідатися про таку пригоду.
Розшукати в селі потрібну людину, звісно, зовсім не важко.
На околиці в облямівці квітучого садка стояв старенький будиночок. Над ним височіла жердина, від якої до верхівки стрункої ялини тягся дріт – антена аматорського радіоприймача, змайстрованого сином місцевої вчительки Миколою Шмідтом.
Радіоаматор охоче показав гостеві свій приймач.
– І невже ця річ може приймати передачі з далекої відстані? – спитав Кудреватих.
– А от зараз самі переконаєтесь. Справді – чутність чудова.
Так от, у ніч з другого на трете липня 1928 року Микола Шмідт, як сам він висловився, «прогулювався» по ефіру. І раптом несподівано долинули сигнали: SOS... SOS...
А потім: «Італія, Нобіле...»
– Я добре розуміюся на сигналах, – розповідав радіоаматор, – і одразу збагнув, що експедиція Нобіле потребує негайної допомоги, порятунку. Я вирішив про це сповістити! Москву. І дав телеграму. Москва негайно ж відгукнулась.! Попросили терміново якомога докладніше розповісти про тел як мені пощастило дізнатися про експедицію. Послав ще одну телеграму. Після цього зі мною встановили постійний телеграфний зв'язок.
На підтвердження своїх слів Микола показав журналістові одержані телеграми. Ось одна із них: «Повідомте про схемні вашого апарата. Сьогодні о двадцятій годині плавуча база «Чітта ді Мілано» має встановити двобічний зв'язок з Нобіле. Слухайте уважно... Телеграфуйте про результати...»
Микола Шмідт уже не проводив експериментів зі своїй приймачем. Він цілодобово чергував біля нього, тримаючись однієї хвилі. І саме йому пощастило прийняти ще одне важливе повідомлення: .
«Шторм. Норд-вест. SOS. SOS. Петерман». (Як з'ясувалося, на дирижаблі «Італія» острів Файн біля Шпіцбергене помилково прийняли за острів Петерман.)
Зустріч з радіоаматором наштовхнула газетяра на цікаве тему. На попутних конях він дістався до станції Шабаліно і звідти надіслав телеграфом до своєї редакції кореспонденцію «Хто перший почув сигнали «Італії». Цьому матеріалові судилося обійти сторінки не лише радянських, а й багатьох зарубіжних газет.
....У 1947 році один з провідних нині радянських політичних оглядачів, Герой Соціалістичної Праці Юрій Жуков купив у Парижі, де був у відрядженні, підручник російської мови «Русский без труда», що вражав безглуздістю підібраних текстів і безграмотністю. Коли він приїхав до Москви, то показав своє «надбання» старшому товаришеві – видатному газетяреві Давиду Заславському.
– Ні, друже, ви помиляєтесь. Це не тільки безглуздя і безграмотність. Тут, мені здається, справа серйозніша. Позичте-но мені цю книжечку, спробую в ній розібратися...
Наступного дня Заславський приніс до редакції «Правды» фейлетон «Без труда и стыда», в якому переконливо довів, що видавці цього «підручника» навмисне плели нісенітницю про життя в Країні Рад, тенденційно підбирали висловлювання наших заклятих ворогів.
Заславський дотепно зазначив, що цю книжечку правильніше було б назвати не «Русский без труда», а «Белогвардейцы без стыда».
– Старійшина нашого цеху, – згадує Юрій Жуков,– подав мені, молодому журналістові, урок політичної гостроти в розумінні найдрібніших деталей ідеологічної боротьби.