Реферат: Аспекти журналістської професії
Якось наприкінці 50-х років прогресивний американський журналіст Джон Г.Гриффін, що часто виступав з викривальними статтями про расову дискримінацію в Сполучених Штатах Америки, вирішив зробити небезпечний експеримент. Він наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку і перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффін вулицями міст американського Півдня, де расисти почуваються особливо вільно. Він їздив у транспорті «тільки для чорних», харчувався у відповідних їдальнях, не раз ставав об'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лінчувати негра, ризикував життям...
А потім опублікував про все пережите докладний щоденник. «Цей документ відчаю і мороку, – згадував Гриффін, – звинувачує не окремих осіб, а швидше систему, яка відмовляє людям у їхніх людських правах».
Це була справді сенсаційна, у кращому розумінні цього слова, книжка. Але авторові довелося розплачуватися за неї. Куклукскланівці почали його переслідувати, погрожували! вкоротити віку. І журналіст разом із своєю сім'єю змушений був залишити рідний дім, виїхати в інше місто.
Немало справжніх подвигів здійснила революціонеркам журналіст буремних років громадянської війни Лариса Рейспер. її відрядження за нарисами чи репортажами не раз ставили жінку в таку ситуацію, коли доводилося важити життям. Вона була першою в світі жінкою-моряком і створила літопис подвигів Волзько-Каспійської флотилії, написала серію чудових нарисів з Афганістану, який щойно одержав незалежність, їздила на Урал, спускалася з робітниками в І рудники, шахти – і все це заради правдивої розповіді в газеті чи журналі.
Легендами оповите ім'я Михайла Кольцова. Одного разу Кольцов дізнався (це було в двадцяті роки)Я що в німецькому місті Зонненбурзі страждає засуджений до по життєвого ув'язнення революціонер Макс Гельц. Потрапивши в це місто, журналіст дістав чужий паспорт і всякими і правдами і неправдами добився побачення з ув'язненим. А потім у газеті «Правда» розповів про героя-революціонера, про його товаришів, про те, яких нелюдських тортур зазнають мужні борці за справедливість.
Згодом, вийшовши на волю, Макс Гельц так розповідав про цю зустріч:
«За вісім років мого перебування у в'язницях Німеччини дуже часто моїм друзям та партійним товаришам заборонялося відвідувати мене.
Коли прийшов адвокат, що захищав, мені навіть заборонили простягнути йому руку для вітання.
Треба вважати справжньою сенсацією удачу радянського журналіста, який потрапив «контрабандним способом» просто до моєї камери.
Ми, в'язні Зонненбурзької тюрми, щоправда, чули про російського «правдиста», про «несамовитого» Михайла Кольцова, але ніхто з нас не знав його особисто, і нам навіть на думку не спадало, щоб журналіст із Радянського Союзу потрапив усередину залізного кільця нашої ізоляції».
Цю акцію радянського журналіста німецький революціонер назвав сенсацією. І мав для цього всі підстави.
У важкі роки, коли в ряді країн Європи рвався до влади фашизм, Михайло Кольцов, постійно ризикуючи життям, об'їздив багато капіталістичних держав. В Італії йому вдалося зустрітися з керівником фашистської банди Муссоліні, в Югославії він взяв інтерв'ю у колишнього царського генерала. А коли почалася громадянська війна в Іспанії, він був одним із перших журналістів, хто вів свої репортажі просто з передової.
І в наш час радянським журналістам не раз доводиться відвідувати «гарячі точки» планети, щоб донести слово правди до мільйонів читачів. З хвилюванням дивимося всі ми телевізійні передачі з півдня Африки, де точиться жорстока боротьба поневолених расистами народів, читаємо у газетах і журналах гнівні репортажі.
Така сенсація потрібна радянській пресі. Заради добування таких матеріалів наші журналісти долають важкі дороги, які вони обрали разом із своєю професією.
Ким тільки не довелося побувати журналістам у наші дні! Офіціантами у ресторанах і шоферами, провідниками поїздів і міліціонерами, продавцями і листоношами...
За веселою і легкою зовні містифікацією – важка, незвична, а інколи й неприємна праця.
5. Знання, знання і ще раз знання
Газетяр мусить багато, – дуже багато знати. Він повинен бути добре обізнаним у різних галузях громадсько-політичного життя, науки, культури. Різнобічна обізнаність – одна з основних рис журналіста. На цю особливість журналістської професії вказував Фрідріх Енгельс, про творчу майстерність якого Карл Маркс писав: «Він – справжня енциклопедія. Здатен працювати у будь-яку годину дня і ночі, після їжі і натщесерце, швидко пише і кмітливий, як чорт».
Сміливо можна сказати, що в цій характеристиці Енгельса сформульовані основні вимоги до журналіста, працівники преси повинні вчитися все життя, стежити за новим у тій галузі, про яку вони беруться писати. Адже не можна пропагувати застарілі прийоми й методи роботи, «з ученим виглядом знавця» давати рекомендації чи відбутися загальним описом подій і фактів.
Колись відомий письменник і журналіст Юрій Олеша у колі друзів іронізував над «майстрами» газетних штампів: «Як пишеться нарис? Входимо. Бронзове сонце золотить середину подвір'я. Назустріч від воріт ливарного цеху рухається міцна, кремезна постать. Я пізнаю з першого погляду Івана Дмитровича Петрекова. Ще на ходу він простягає мені свою широку, закіптюжену долоню...»
Подібні банальні описи, що часом «мандрують» у безталанних авторів з матеріалу в матеріал, певна річ, не хвилюють читачів, не допомагають їм чітко уявити собі образ людини, про яку йдеться.
Нерідко трапляються у газетах поверхові описи тих або інших подій: журналіст сам не розібрався в їхній суті, не знає предмета, про який пише. Згадаємо у зв'язку з цим слушні слова Віри Кетлінської: «Щоб написати одну сторінку, треба мати змогу написати про те ж тридцять сторінок...»
Автор славнозвісної п'єси «Людина з рушницею» Микола Федорович Погодін згадує випадок із своєї журналістської біографії, що став для нього чудовим уроком на все життя. За наказом тодішнього секретаря редакції «Правды» Марії Іллінічни Ульянової він виїхав до Азербайджану, щоб написати про хід видобутку нафти. Молодий газетяр об'їздив промисли, поговорив з людьми. Побачив: стоять бурові вишки, насоси. Тиша. Чистота. Попоїздив з тиждень і відчув, ще нічого путнього написати не зможе. Звернувся до головного інженера «Азнафти» з проханням підібрати літературу з питань нафтовидобутку – від найпопулярнішої до спеціальної.
Спека в Азербайджані була страшенна, до сорока градусів. Обливаючись потом, початкуючий журналіст, не виходячи з готелю, як сумлінний учень, читав усе підряд, починаючи від історії видобутку нафти і кінчаючи описом сучасного на ті часи бурового інструмента «риб'ячий хвіст». І лише після того, як здобув певні знання, знову поїхав на промисел. Те, що до цього «мовчало», «заговорило». Люди охоче розмовляли з журналістом, який добре розумівся у виробничих питаннях, розповідали про свої успіхи і невдачі.
Погодін написав нарис про нове у нафтовидобутку, про технічний переворот на Апшеронському півострові і показав його заступникові начальника «Азнафти». Той уважно прочитав нарис і сказав авторові: «Можу рекомендувати тебе і на посаду начальника нафтового району. Ти вже добре «підкувався».
Це була найвища оцінка роботи кореспондента.
...Люди ще тільки почали знайомитися з повітряним океаном, на незграбний, схожий на етажерку аероплан дивились як на чудо, а партія поставила завдання – залучити до роботи в авіації сто тисяч комсомольців. Розширювалася мережа повітряних сполучень, будувалися нові аеровокзали, почала створюватися літакобудівна промисловість, але для багатьох авіація все ще залишалася загадковою і таємничою і мало хто з молодих людей на початку тридцятих років виявляв бажання присвятити своє життя освоєнню п'ятого океану. Авіацію треба було пропагувати. І група молодих працівників «Комсомольской правды» Євген Рябчиков, Юрій Жуков, Олена Кононенко, Леонід Коробов і Юрій Корольков, щоб із знанням справи інформувати читачів про розвиток авіації, вирішили самі навчитися керувати літаками, стрибати з парашутом.
– Це, – згадував Євген Рябчиков, – зближувало нас з льотчиками, парашутистами, конструкторами. Вони бачили в нас своїх...
Рябчиков одержав свідоцтво пілота. Пізніше він налітав, правда, не льотчиком, а пасажиром, понад півтора мільйона кілометрів. Його охоче брали з собою в польоти «дідусь російської авіації» Борис Россинський, перший полярний льотчик Борис Чухновський, уславлені випробувачі Валерій Чкалов, Михайло Громов, Володимир Коккінакі. Першим з радянських журналістів Євген Рябчиков полетів на реактивному літаку і на вертольоті.