Реферат: Бідність - соціальне зло

1.3 Вимірювання бідності

бідність соціальний потреба індивід

Методик визначення бідності існує велика кількість. У більшості розвинених країн застосовують так звану «канадську» схему: по ній бідною вважається сім'я, яка витрачає на першочергові потреби - їжу, одяг, оплату житла - велику частину доходів (у різних країнах цю частку визначають по-різному). У європейських державах бідних «вираховують» за так званим індексом ППС - паритетом купівельної спроможності. Примітно, що розмір ППС кожен рік на спеціальній сесії встановлює Світовий банк. ППС визначає мінімально необхідну кількість грошей, які потрібні людині, щоб підтримувати фізичне існування. Для різних регіонів він різний. Для островів Карибського басейну, наприклад, один долар, а для Росії - чотири. Щоправда, в Росії індекс ППЗ «не працює», оскільки він не враховує особливостей нашої національної економіки.

Є ще стандарти бідності, розроблені ООН. За ним покладається порівнювати зміна доходів 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших представників населення. Росія знову ж таки в ці методики не вписується, оскільки є країною з перехідним типом економіки, де розрив між багатими і бідними дуже великий. Всього ж, за оцінками ООН, у стані бідності сьогодні живе близько мільярда людей, причому найвищі темпи приросту бідного населення в країнах Африки.

1. Концепція прожиткового мінімуму. Першими, хто зайнявся кількісними розрахунками рівня бідності, стали англійські вчені Чарлз Бут і Сібом Раунтрі, які ввели в 1890-х поняття «поріг бідності». Поріг бідності - це мінімальний прибуток, необхідний для придбання тільки життєво необхідних продуктів харчування, одягу та житла. З розвитком суспільства набір необхідних для життя предметів і послуг розширювався, але суть методу залишалася та ж - віднесення індивіда або сім'ї до розряду бідних залежить від того, чим вони володіли. За допомогою цього методу є можливість виміряти абсолютну бідність.

2. Концепція відносної бідності (депривації). Одним з перших її авторів був американський вчений Пітер Таунсенд. Якщо перша концепція базувалася на понятті доходу, то концепція відносної бідності на чільне місце ставила поняття добробуту. Вона враховувала задоволення не лише фізичних, а й соціальних потреб. Адже часто люди забезпечені життєво необхідними предметами та послугами, але не можуть вести прийнятий в їх суспільстві спосіб життя. З іншого боку, дохід не є визначальним показником в тих країнах, де держава проводить політику, спрямовану на поліпшення добробуту бідних за допомогою не тільки грошових субсидій та допомоги, а й найрізноманітніших натуральних пільг (безкоштовний проїзд у громадському транспорті, пільгове житло, безкоштовну освіту та т.д.). Акцент на якості і умови життя дозволяє визначити розрив між соціальною позицією індивіда (або сім'ї) та її рівнем життя.

3. Концепція акумульованої депривації. Ця концепція вперше запропонована в 1979 норвезьким соціологом Є. Хансеном. Істотний недолік методики концепції відносної бідності, - це довільність обраних критеріїв. Відсутність будь-якого критерію може бути не стільки показником бідності, скільки свідомим вибором індивіда (наприклад, для вегетаріанця відсутність м'яса в раціоні не є наслідком неможливості його придбати). Характерною рисою нового підходу стало не просто вивчення добробуту індивіда (або родини), але і підрахунок кількості проблем, з якими він стикається (матеріальний дохід, зайнятість, соціальні відносини, освіта тощо).

4. Концепція бідності як самооцінки. Всі описані підходи засновані на тому, що дослідник вибирає критерії бідності, в той час як досліджувані люди є пасивним об'єктом. В останні десятиліття все частіше використовується метод визначення бідності за самооцінкою респондентів - чи вважають вони себе бідними чи ні. Такий підхід має перевагу в тому, що дозволяє краще оцінювати бідність як соціальну проблему, що вимагає прийняття спеціальних заходів.

Російські соціологи визначають бідність за методом, запропонованим вже згаданим російським соціологом Стопані. Бідним слід вважати людину, чиї доходи не перевищують половини або трьох чвертей (для різних регіонів) середньодушового доходу. Метод Стопані дуже зручний. Є бюджет прожиткового мінімуму (БПМ), який називають «межею бідності», є люди, чиї доходи нижчі «межі бідності» - це і є бідні. Ті, у кого доходи складають менше половини БПМ, вважаються тими, що гостро потребують, у просторіччі - злиденними.

Коли, в 1994 році Всеросійський центр вивчення громадської думки вперше провів дослідження російської бідності - воно викликало чимало шуму. І навіть не тому, що, за даними соціологів, бідних у Росії було вдвічі більше, ніж повідомляли офіційні джерела. Соціологи відзначили сумну тенденцію: бідність поширювалася в суспільстві як чума, причому «заражається» в першу чергу саме працююче населення. Серед головних причин російської бідності соціологи назвали тоді низькі ставки найму, високе зростання безробіття і затримки зарплати. Заразом з'ясувалося, що російська бідність разюче відрізняється від європейської. Наприклад, у Швеції (там найнижчий у світі рівень бідності - близько трьох відсотків працюючого населення) бідний - це або підробляє на канікулах студент, або вічно не працюючий «халявщик», що не потрапив ні в одну із соціальних програм. У Росії бідний - це кваліфікований працівник, як правило, сімейний, який мешкає у найманому житлі, отримує маленьку зарплату і цілком залежить від роботодавця, оскільки високе безробіття. Без власності, без прав, без перспектив.

Рівень бідності, виміряний за критеріями кожної з цих концепцій, буде помітно відрізнятися, однак вони дадуть більш високий відсоток бідності, ніж у випадку з вимірюванням прожиткового мінімуму.

2. Бідність як феномен нової Росії

2.1 Масштаби бідності Росії

Зниження реальних доходів населення та їх надмірна диференціація - це дві основні тенденції в зміні рівня життя громадян Росії з початку 90-х років 20 століття по теперішній час.

У дореволюційній Росії бідність розглядалася як горе, в якому винне швидше суспільство, ніж конкретний індивід. Це трактування бідності як породження несправедливого соціального ладу сприяла широкому поширенню соціалістичних поглядів. У радянські часи поняття «бідність» практично не застосовувалося. На зміну йому прийшло поняття «малозабезпечені», покликане підкреслити, що в Радянському Союзі немає людей, які не забезпечені всім необхідним для життя, а населення ділиться на тих, хто забезпечений в більшій чи меншій мірі. У пострадянській Росії відбулося, як вважають багато дослідників, масове зубожіння населення. До 1992 року, за даними Інституту соціально-економічних проблем народонаселення РАН, за межею бідності проживало приблизно 90% населення Росії. Подібного роду цифри, проте, важко визнати достовірними, оскільки для оцінки бідності в Росії застосовувалися критерії, які використовуються в розвинених країнах. Однак і офіційна російська статистика теж відзначала в 1990-і високий рівень бідності, хоча і не більше 35%. Перший стрибок рівня бідності був пов'язаний з лібералізацією цін у 1992, інший стався після дефолту 1998. Проте в цілому рівень бідності в Росії, за офіційними даними, має тенденцію знижуватися - від 30-35% на початку 1990-х до 15-25% на початку 2000-х [3].

Різкі розбіжності між даними Держкомстату та цифрами, одержуваними окремими дослідниками, багато в чому залежать від використовуваного визначення бідності. Держкомстат виходить з визначення бідності через прожитковий мінімум, вимірюючи абсолютну бідність. Ті ж дослідники, які дають більш високі цифри бідності, зазвичай вимірюють відносну бідність. Різні регіони Росії сильно розрізняються за рівнем бідного населення. Найнижча частка бідних у середині 2000-х нараховувалася в Тюменській області (менше 18%), найвища - в Республіці Інгушетія (близько 90%) [7].

Бідність в Росії володіє специфічною рисою, типовою для країн, що розвиваються: якщо в розвинених країнах світу бідність, як правило, пов'язана з безробіттям, у Росії ж бідність охоплює не тільки безробітних, але й багатьох працюючих на мало оплачуваних посадах, тобто існує якийсь специфічний феномен, працюючі бідні. Феномен, небачений в розвинених країнах. У всіх нормально країнах, що розвиваються наявність роботи, не завжди є гарантом процвітання, високого доходу, але від злиднів рятує. У Росії ж навіть працюючи можна перебувати в бідності.

У 1996 році в статистичному збірнику «Рівень життя населення в Росії» вперше фактичні середньодушові доходи на душу населення були названі основним індикатором рівня життя. Зараз в Росії поняття бідності і соціальної стабільності «прораховуються» разом. Тобто, чим більше бідних, тим вище «індекс соціальної напруженості». У результаті реформ в РФ виникла структурна бідність - постійне стан значної частини населення. Це - соціальна проблема, не пов'язана з особистими якостями і трудовими зусиллями людей. ВЦИОМ фіксує: «У суспільстві визначилися стійкі групи бідних сімей, у яких шансів вирватися з бідності практично немає. Цей стан можна позначити як застійна бідність, поглиблення бідності ». За даними ВЦВГД, тільки 10% бідняків можуть, теоретично, підвищити свій дохід за рахунок підвищення своєї трудової активності [8].

До речі, самим «бідним» роком в новітній історії Росії вважається 1994-й. У цьому році була відзначена найбільш «гостра і глибока» масова бідність. Причому тоді бідняки навіть не сподівалися коли-небудь вибратися з фінансової прірви. Нашестя бідності нагадувало справжнє нашестя, з людськими жертвами: за рік в Росії 62 тисячі людей покінчили життя самогубством, 69 тисяч померли від алкоголізму. І більшість з них мали доходи нижче прожиткового мінімуму або були безробітними.

Якщо у всіх країнах з розвиненою ринковою економіці розширяться ринок праці шляхом створення додаткових робочих місць, за рахунок розвитку малого бізнесу, то в Росії це не відбувається. Це все ускладнює боротьбу з бідністю. За оцінками фахівців, масштаби російської бідності коливаються в розмірі 70%. Чи не правда, страшна цифра. Соціології перевірили опитування за самовідчуттю людей. І виявилося, що в Росії дійсно 70% людей позиціонують себе як бідні. Перебування у стані бідності вже зробило сильний вплив на економічну поведінку. Наприклад, бідність породжує тіньову економіку і надає їй високу стійкість тим, що вона вигідна і працівникам, і роботодавцям. Але тіньова економіка у свою чергу відтворює бідність, в результаті чого замикається порочне коло. Тим не менш, якщо вірити статистиці, бідних у Росії з часом стає менше. Якщо в 92-му, в перший рік економічних реформ, кожен третій росіянин мав доходи нижче «межі бідності», в 2008 році - тільки кожен п'ятий [9].

Картину загального «поліпшення життя», правда, сильно зіпсувала світова економічна криза, яка повернула за межу бідності 155 млн. чоловік [9].

Світовий банк стверджує, що близько 1,3 мільйона осіб не зможуть покинути категорію бідних через більш ніж дворазового падіння темпів зростання економіки в 2009 році. Частка росіян (за даними ВЦИОМ) перебувають за межею бідності, за минулий рік збільшилася: якщо в лютому 2008 року до таких себе відносили 8% громадян, то до кінця березня 2009 року їх вже 14%. З 28 до 32% зросла кількість тих, кому грошей вистачає лише на продукти, середній прошарок (кому грошей вистачає на продукти та одяг, але купівля речей тривалого користування є проблемою) звузилася з 46 до 39%. Дані Росстата за рівнем бідності опубліковані тільки за третій квартал 2008 року, але за оцінками, за весь минулий рік офіційна цифра може скласти 14,5%, а до кінця 2009 року вирости до 16%. За альтернативними оцінками, масштаби бідності за підсумками 2008 року становлять 18% від усього населення країни, але прогноз за підсумками 2009 року зробити поки складно. Але на тлі втрати роботи, скорочення доходів і зростання цін число малозабезпечених громадян може вирости до 20%, попереджають експерти [9].

Минулий рік стане для росіян останнім благополучним періодом. В останні роки зниження рівня бідності відбувалося на тлі економічного підйому. Зростання ВВП Росії в 2005 році склав 6,4%, у 2006 році - 7,7%, в 2007 році - 8,1%. «При цьому в 2005 році число малозабезпечених росіян становило 17,7% населення, у 2006 році - 15,2%», - наводить цифри провідний експерт Центру макроекономічного аналізу і короткострокового прогнозування (ЦМАКП) Ігор Поляков. Такі темпи зростання економіки дозволили владі обіцяти подальше скорочення бідності. Ще в кінці квітня 2007 року на засіданні уряду Герман Греф, який займав тоді пост міністра економічного розвитку і торгівлі, прогнозував, що до 2010 року число громадян з доходами нижче прожиткового мінімуму знизиться до 10,7% [11].

Проте світова економічна криза, докотилась до Росії в 2008 році, змінив картину благополуччя. Ключовим фактором для зростання бідності стане скорочення доходів населення на тлі масових звільнень. З початку цього року число офіційно зареєстрованих безробітних за тиждень збільшується на десятки тисяч. Згідно з даними МОЗ соц. розвитку, до 4 березня в органах служби зайнятості перебувають вже 2,034 млн. безробітних. А за методикою оцінки Міжнародної організації праці, нині в Росії більше 6 млн. безробітних. Поряд з цим зменшуються зарплати громадян, що зберегли роботу.

Не виключено, що деякі безробітні і громадяни з низькими зарплатами можуть перейти межу прожиткового мінімуму. Згідно з даними Левада - центру за суб'єктивною оцінкою бідності, частина населення вже відчула зміни. Так, з 2001 року по вересень 2008 року частка сімей, яким грошей ледь вистачає навіть на продукти харчування, неухильно знижувалася з 26% до 9%. Але вже в лютому 2009 року частка сімей, ледь зводять кінці з кінцями, зросла до 11%. Частка сімей, яким грошей на продукти вистачає, але купівля одягу викликає серйозні труднощі, з 2001 року по вересень 2008 року впала з 42% до 25%, але до лютого 2009 року зросла до 31% [9].

За словами експертів це буде найважчий рік після дефолту 1998 року. Гіпотетично, у 2009 році можна якось стримати рівень бідності. Але у нас є 2010, 2011 роки, коли криза все одно триватиме.

2.2 Бідність по Красноярську

Зрозуміло, що середньо російські дані - це завжди «усереднені», як тільки починають порівнювати статистику бідності в регіонах, з'ясовується, що в кожному - різні бідні.

Красноярський край на початку 90-х, на тлі інших російських регіонів виглядав цілком пристойно. Наприклад, демографи відзначали розумний і економічно стійкий розподіл трудових ресурсів: із загального числа зайнятих в економіці 28 відсотків працювали в промисловості, 9 - у сільському господарстві, 34 - у «соціальних» галузях (до яких відносяться також торгівля, послуги і приватне підприємництво). Майже кожен п'ятий житель Красноярського краю (18,7%) мав повний набір радянського процвітаючого обивателя - окрему квартиру, підсобне господарство, автомобіль. І навіть рівень безробіття в Красноярському краї був майже вдвічі нижче, ніж у середньому по Росії. Крім того, населення Красноярського краю відрізнялося і так званої «демографічної стійкістю» - співвідношенням населення «активних» віків з дітьми та пенсіонерами. Пенсіонерів тут було навіть менше, ніж в «інший» Росії, а частка працездатного населення досягала 60 відсотків. Іншими словами, працювати б регіону та процвітати.